Наш друг «батька»
Із обох цих позицій Президент України – зрадник демократії, який тримав в обіймах «останнього диктатора» Європи. Ніде правди діти, саме таким є і підхід президентського оточення до газових домовленостей Юлії Тимошенко в Москві – у логіці президентського табору якраз друг Лукашенка Ющенко – демократ і патріот, а Тимошенко – зрадниця і російська шпигунка. Один табір тицятиме іншому світлини з обіймами Ющенка і Лукашенка, мовляв, який жах, який жах, протилежний, звичайно ж, – нічні знімки Тимошенко і Путіна: яка розбещеність, яка підлість.
Однак на зустріч у Чернігові – як і на перемовини в Москві – можна подивитися з іншої позиції. Державної. Не чули про таку, панове мітингові спекулянти? Так, в українській історії були і події 2004 року, і Ющенко з Тимошенко на Майдані. Однак у підручниках історії, повірте, цього не буде і вас не буде. Наш час згадають кількома рядками, може так: «після поразки на виборах першого українського президента Леоніда Кравчука державна розбудова змінилася корпоративною, і тільки 2015 (2020? 2025?) року вдалося...».
А що залишиться від нашого часу? Епізодичне розуміння державних інтере¬сів, яке й може спрацювати на майбутнє. Так, Україні конче необхідний економічний компроміс з Росією – і спроби Юлії Тимошенко знайти його зрозумілі. Однак не менше, а може й більше, Україні необхідне порозуміння з сусідньою Бєларусcю. Однією з найбільших зовнішньополітичних помилок Віктора Ющенка – втім, як і його попередників – стало нехтування цим порозумінням. І хто сказав, що помилки не потрібно виправляти. Тим паче зараз, коли і Бєларусь, і Україна на власному досвіді знають, що таке енергетична блокада Росії. І навряд чи дивуються тому, що ця блокада і на білоруському, і на українському напрямках завжди відбувається за абсолютно однаковим сценарієм, хоча Лукашенко, як відомо, великий друг Росії та запеклий опонент «американського імперіалізму», а Ющенко, з кремлівської точки зору, якраз агент цього самого імперіалізму. То чому б нам не спробувати знайти порозуміння, нам – не просто вічним сусідам, – а й народам, що разом були у кількох державах і ніколи в них не сварилися?
Я б міг, звичайно, говорити про спільну історію, спадщину, культурні зв’язки. Однак можна було б сказати і про інше – газотранспортну систему. Україна і Бєларусь і є російською газотранспортною системою – і будуть. І обидві країни постійно перебувають під тиском своєї великої сусідки, яка вирішує свої українські проблеми за білоруський рахунок і навпаки. А тим часом маємо зрозуміти просту річ – об’єднання Росії з Україною неможливе, а Росії з Бєларуссю – недоречне, бо все одно не вирішує спільних проблем. А от якщо б існувала союзна держава України і Бєларусі – це й дозволило б нам утримувати сприятливу ціну на енергоносії, контролювати транзит і вибудовувати нормальні відносини з Росією. І при цьому таке об’єднання не загрожувало б ані українській, ані білоруській державності – не народився ще такий український президент, якому закортіло б, як Путіну, приєднати до себе Бєларусь «областями».
Звичайно, тепер така держава усього лише утопія, марення, проте навіть співробітництво двох наших країн у рамках «Східного партнерства», навіть обережні спроби Києва сприяти поверненню Мінська в цивілізований світ можна тільки вітати. Звичайно, про білоруську демократію сьогодні навряд чи можна говорити без глузливої посмішки – однак що більше буде відкриватися сусідня країна світові, то більше можливостей виникне для змін у її суспільстві. І тим більш вірогідною є поява політиків, що мислитимуть категоріями національних, а не корпоративних інтересів. Із цієї, перспективної точки зору, президенти Віктор Ющенко та Олександр Лукашенко працюють на майбутнє наших двох країн і народів. І з цим мали б погодитися ті, хто не відчуває симпатії до цих суперечливих політиків.
