Дружній "диктатор"
Останніми днями білоруські опозиційні ЗМІ тільки й говорять про те, що Віктор Ющенко "зрадив помаранчеві ідеали", коли назвав своїм другом Олександра Лукашенка. Тим часом офіційні видання не втомлюються розповідати про прорив у взаєминах Києва і Мінська. В Україні, до речі, мас-медіа не приділили особливої уваги цій зустрічі – вона просто загубилася за резонансними газовими подіями.
Але перш ніж говорити про підсумки переговорів, слід пригадати історію питання. Впродовж останніх 4 років Білорусь вважалася чи не "найскладнішим" сусідом України, а проблеми в наших двосторонніх взаєминах були навіть складніші, аніж в українсько-російських (щоправда, в менших масштабах). Труднощі в діалозі Києва і Мінська, які були ще за колишнього президента, Леоніда Кучми, після Помаранчевої революції перейшли в категорію непереборних. Усі пам'ятають, як в 2005-му українські чиновники, аж до тодішнього глави МЗС Бориса Тарасюка, говорили про намір допомогти країнам - сусідам України в просуванні до демократії (експерти навіть придумали для цього процесу назву - "експорт кольорових революцій"). А білоруські опозиціонери, зі свого боку, заявляли про готовність запозичити досвід українського Майдану зразка 2004 року. Природно, що Олександр Лукашенко сприймав такі заяви як особисту образу, а Віктора Ющенка і його соратників вважав людьми, які несуть загрозу його правлінню.
Відтоді минуло 4 роки. "Експорт революції" в Білорусь не відбувся і, схоже, не відбудеться ніколи, офіційна українська влада більше не говорить про демократизацію сусідів. Усвідомивши цей факт, Лукашенко вирішив, що настав час закінчити холодну війну. Точкою відліку нових взаємин Києва і Мінська стало 20 січня 2009 року – день зустрічі президентів у Чернігові.
Важлива деталь: у Секретаріаті Президента України до останнього моменту не вірили в успіх переговорів з "бацькою". "Зустріч була потрібна, щоб підписати декілька давно готових документів і підтримати взаємини в робочому порядку. Ми, звичайно, сподівалися на деяке "потепління" контактів, але такий підсумок здивував усіх, зокрема Віктора Андрійовича", – признався після закінчення зустрічі авторові цього матеріалу один з чиновників в оточенні глави держави. Не зайвим буде нагадати і про те, що переговори Ющенка і Лукашенка, які відбувалися за закритими дверима, тривали 3,5 години. "За моєї пам'яті це - рекорд. Таких довгих двосторонок у президента ще не було", - наголосив інший співрозмовник «Главреда» в СП.
Олександр Лукашенко погодився виконати всі прохання свого українського колеги – навіть ті, які українська сторона вважала свідомо нездійсненними. В активі Києва маса перемог – і надання українцям права перебувати в Білорусії місяць без реєстрації (раніше було 3 дні, для запобігання тому самому "експорту революції"); і готовність побудувати лінії електропередач для транзиту електроенергії до Литви (досі Мінськ зволікав із цим процесом, виторговуючи у Києва преференції); і обіцянка пана Лукашенка вирішити питання з демаркацією кордонів (при цьому він, всупереч очікуванням, жодного разу не згадав про старі борги України, які були головною перешкодою для ратифікації); і декларація про те, що Мінськ підтримає будівництво нафтопроводу з Бродів до литовського НПЗ Мажейкю в рамках створення Євроазіатського нафтотранспортного коридору (ЄАНТК). Останній пункт заслуговує на особливу увагу: річ у тому, що білоруські власті до останнього моменту відкидали можливість участі Мінська в цьому проекті. Навіть перебуваючи в Чернігові, коли президенти вже почали зустріч тет-а-тет, перший заступник білоруського прем'єр-міністра Володимир Семашко заявляв журналістам про незацікавленість Мінська в створенні ЄАНТК. Але, як відомо, в Білорусі слово президента - закон, тож з 20 січня енергетична стратегія країни повернулася назад.
Виникає логічне питання: навіщо білоруському президентові знадобилося робити таку величезну кількість поступок і оголошувати про них публічно? Адже у відповідь заяв Віктора Ющенка про те, що він теж підтримує якісь нові почини Білорусі, в Чернігові не пролунало. Як стверджують джерела «Главреда», всі ці поступки продиктовані бажанням пана Лукашенка поліпшити взаємини Мінська з Брюсселем. Києву була запропонована роль посередника, і Віктор Ющенко погодився виконати цю роботу.
Потрібно сказати, що "контракт" на допомогу України в зближенні Білорусі з Європою вигідний обом сторонам. Мінськ переслідує декілька цілей: легітимувати команду Олександра Лукашенка в міжнародних відносинах (і, відповідно, бодай частково забезпечити фінансові заощадження білоруської еліти); зняти або хоч би зменшити рівень блокади Білорусі в торгових взаєминах з країнами Євросоюзу; понизити економічну і політичну залежність Білорусі від Росії. Останній пункт має особливу вагу для білоруського політичного бомонду, оскільки там уже розуміють: експансія Москви в самому найближчому майбутньому може дійти до того рівня, коли Кремль почне розставляти своїх людей на керівні пости в Мінську, а це, у свою чергу, призведе до того, що діючі чиновники залишаться "не при справах".
Примітно, що діяльність Віктора Ющенка як посередника між Білоруссю і ЄС вигідна і Україні, хоча, звичайно, в цьому разі вигода не така очевидна. Допомагаючи Мінську в просуванні до Європи, Київ отримує додаткові "бонуси довіри" в Брюсселі. А надалі ці бонуси можуть бути конвертовані в реальні преференції для України - наприклад, у рамках переговорів про текст угоди про асоціацію України і ЄС. До речі, в неофіційних бесідах європейські чиновники вже сьогодні говорять, що в Брюсселі залишилися дуже задоволені чернігівськими заявами Ющенка і Лукашенка. "Президенти багато говорили про програму Східного партнерства (майбутній формат співпраці ЄС з пострадянськими країнами Східної Європи), і багато проектів двосторонньої співпраці, які вони анонсували в Чернігові, зроблено саме в рамках пропозицій Східного партнерства. І зверніть увагу, що це відбулося ще перед офіційним створенням Східного партнерства, яке заплановане на квітень-травень, – зазначає джерело «Главреда» в Єврокомісії. – Україна може бути упевнена, що її зусилля в цьому напрямі не залишаться непоміченими. Євросоюз дуже цінує таку допомогу". І хоча в Єврокомісії поки що не впевнені в щирості намірів білоруського лідера провести реальну демократизацію білоруського суспільства, там готові дати шанс Олександру Лукашенку, і навіть запросити його до Праги на саміт ЄС, присвячений створенню Східного партнерства. А це, у свою чергу, буде доказом першого успіху Віктора Ющенка на ниві зближення Мінська і Брюсселя.
...Що ж до негативних наслідків від того, що глава нашої держави узяв на себе роль посередника, то авторові цього матеріалу знайти їх не вдалося. Так, Кремль залишиться незадоволеним потеплінням між Білоруссю і Заходом. Але очевидно, що на взаємини Києва і Москви це вже не вплине, адже там зараз панує криза набагато вищого рівня. Єдина "біда", до якої привела зустріч в Чернігові і заяви про міцну дружбу українського президента з "останнім диктатором Європи", - те, що у Вікторові Ющенку розчарувалися останні романтики "помаранчевого" періоду, зокрема білоруські опозиціонери, про яких ішлося на початку матеріалу. Що ж, дозволю собі вступити з ними в дискусію. Певен, що зовнішня політика не сприймає романтики, тут мусить бути виключно прагматичний розрахунок.
У 2005 році Україна вже неодноразово здобувала відповідні уроки, заявляючи про готовність "поділитися досвідом демократизації" з країнами Середньої Азії і тією ж Білоруссю, що призводило до істотних ускладнень у двосторонніх взаєминах. А навесні 2006 року через те, що Київ заявив про недемократичність парламентських виборів в Азербайджані, було скасовано офіційний візит Віктора Ющенка в цю країну і, відповідно, зірвано домовленості у галузі енергетики. Кому принесла користь така політика? Явно не Україні. Отже, порівнюючи ці приклади з прикладом зустрічі в Чернігові, можна лише порадіти, що Київ більше не дотримується "революційної" логіки у сфері зовнішньої політики.
