Міністр освіти «за смугою»
Утопія чи безвихідь?
Ініціатива системного утвердження української мови у ВНЗ, звісно, не нова. Втім, нинішній міністр Іван Вакарчук ставить чіткі терміни – 2012 рік. Він також описує механізм впровадження державної мови. Зокрема, він пропонує це зробити через втілення національної програми динамічного «перехресного» обміну викладачами та студентами між закладами з різних за мовним домінуванням регіонів країни. Таким чином, на думку Вакарчука, такий обмін повинен сприяти подоланню «смуги мовного відчуження» та мовних бар’єрів.
«Лекції та семінари відомих «гостьових» професорів суттєво стимулюватимуть міжуніверситетську співпрацю», – переконаний пан Вакарчук. Крім того, у листі перераховані кілька позицій, які без сумніву, поліпшили б ситуацію у цьому питанні, якби були б реалізовані. Йдеться, наприклад, про «сприяння переходові до викладання українською мовою, шляхом зменшення загального навчального навантаження, запровадження різноманітних форм академічного заохочення викладачів, які переходять до викладання українською» або ж про «створення, починаючи з ІІ семестру 2008/2009 навчального року, можливості мовного стажування для викладачів, які апробовують свої курси українською, в україномовних вищих навчальних закладах, з паралельним обов’язковим удосконаленням володіння українською мовою в рамках програми стажування». І це ще не все. Також міністерство пропонує створити Інтернет-сторінки університетів українською мовою і заохочувати кафедри та наукові школи до популяризації своїх наукових досягнень в Інтернеті саме державною мовою. А ще у пропозиціях – створення центру академічного викладу і письма українською мовою в кожному університеті.
Таким чином, міністр пропонує на розгляд ректорів «обриси» все тієї ж «дорожньої карти» спільних дій для забезпечення переходу до викладання українською у всіх навчальних закладах до 2012 року. Іван Вакарчук переконаний: «У ХХІ сторіччі українська мова повинна стати повноцінною мовою освіти та науки, а не залишатися на узбіччі. Жодна країна світу не подає прикладів такого прямолінійного ігнорування державної мови в системі освіти та науки». У цьому моменті в України дійсно виняткова репутація і будь-які аналогії з іншими цивілізованими країнами «гратимуть» не на нашу користь. Але кроки у напрямку виправлення ситуації або свідомо безпомічні, або зовсім відсутні. Здається, на державному рівні запалу вистачає лише на оформлення директив, але аж ніяк не на чіткий, структурований і, головне, профінансований план дій.
Ні для кого не секрет, що більшість вищих навчальних закладів східних та південних регіонів України ще не перейшли на навчання українською. Тож, наприклад, аби перекласти та перевидати величезну кількість спеціалізованої наукової літератури потрібні неабиякі кошти, не кажучи вже про перепідготовку кваліфікованих педагогів. Візьмемо Крим. Там перехід навчання до 2012 на українську схожий на фантастику. За роки незалежності українська влада примудрилася настільки віртуозно закривати очі й вуха на українофобську пропаганду, поширену на півострові, що сьогодні жоден лист міністра вже не врятує ситуацію – тамтешні пересічні мешканці не бажають ані знати, ані говорити українською. Більше того ¬– згідно з дослідженнями соціальних служб у Севастополі чи не кожен другий потенційний абітурієнт налаштований вчитися у Москві, або Пітері. Ці молоді люди не пов’язують своє майбутнє з Україною, бо банально її не знають.
Такий стан речей спричинила бездіяльність вітчизняних політиків, що в свою чергу свідчить про їхню заангажованість. Тоді на що розраховані такі «паперові кроки» представників української влади? Не можна забувати, що за традицією штудіювання мовного питання у нас тісно пов’язане з передвиборчими перегонами, які, очевидно, не за горами. І, як завжди, «ролі» на політичній арені вже розподілені: хто виступає «за», а хто «проти», хоча без телекамер виконавці часом демонструють рідкісну спорідненість душ.
Толерантність у висловлюваннях
Поки що офіційних відповідей на лист у міністерство від ректорів університетів, не надійшло. «Свята!», – пояснили нам чиновники. Втім, як з’ясувалося, рідний університет Івана Вакарчука, в якому він довгий час працював ректором, вже давно налаштований на подібну співпрацю. І що саме цікаве – кошти на це має.
«Ми вже написали міністру освіти листа, у якому зазначили, що беремо до себе на стажування і студентів, і викладачів, що ми активно включаємось в цю ініціативу, – розповів «Главреду» Володимир Кирилич, проректор з науково-педагогічної роботи Львівського національного університету імені Івана Франка. – Нам, до речі, вже надіслали лист-договір з Донецького університету штучного інтелекту – вони хочуть співпрацювати. І з лютого ми можемо на два тижні взяти до себе 15 викладачів і 15 студентів. Забронювали навіть місця в готелях».
Як виявилося, у цьому напрямі в університеті працюють давно, вже існують угоди з Харківським, Луганським, Таврійським університетами. «З ними ми обмінюємося досвідом щодо створення підготовчих відділень для іноземних громадян, тому що на Сході України всі говорять російською, а у нас іноземці – українською. Також ми обмінюємось програмами, підручниками для таких студентів. Тож, на лист міністра ми відповіли наступним чином: перерахували по пунктам, що конкретно вже з другого семестру можемо зробити. Треба також сказати, що з бажанням студентів та викладачів стажуватися немає жодних проблем – охоче їдуть. Взагалі дуже легко працювати із східними і південними регіонами. Це тут, на заході такі трошки хитромудрі люди, а в тих регіонах вони легкі до співпраці. Нещодавно в Донецькому університеті проводився конкурс вертепів, ми брали участь, охочих поїхати було навіть більше ніж треба. А реальні результати подолання, так званої, «смуги мовного відчуження» ми зможемо побачимо, коли діти в школах будуть вивчати українську мову. Тоді й студенти не матимуть проблем у навчанні», – говорить Володимир Кирилич.
Натомість його колега з Криму, ректор Севастопольського Національного технічного університету Євген Пашков налаштований не так оптимістично. Крім того, на відміну від львів’ян, севастопольці не прагнуть відвідувати інші міста України. Хоча, певна толерантність вже присутня, запевнив ректор.
«Нового я нічого не побачив у цьому листі, – говорить він. – Багато із запропонованого ми вже здійснюємо, – видаємо наукові збірки, вивчаємо українську. У нас є кафедра українознавства. Нове у листі лише те, що у ньому йдеться про обмін студентами та викладачами. Але це питання дуже й дуже складне. Справа у тому, що, насправді, не хочуть їхати. Можна, звісно, відрядити, але одразу виникає питання – де взяти кошти? Крім того, має бути чітка програма таких вояжів. У плані роботи повинно чітко оговорюватись, чим такі досвіди мають закінчитись».
В університеті також готують папери для відкриття центру з вивчення мов. «Зрештою, все все-таки впирається в гроші, – продовжує ректор. – От, наприклад, якщо їхати на Західну Україну, потрібна програма стажування? Такі речі потрібно закладати у бюджет університету. Але на такі програми спеціально кошти ж не виділяються! Можна виконувати це за рахунок спецфонду? А ефективність яка? Мовне середовище для двох-трьох осіб не дасть такого збагачення за той місяць, що вони там будуть. Я, чесно кажучи, не бачу перспектив, що до 2012 року можна перейти у викладанні предметів повністю на українську мову. Школи ж ще не перейшли! Як же вищі навчальні заклади можуть перейти, коли 98% студенів кричать, що тільки російською треба читати лекції? Ми звичайно діємо, процес іде, є певні зміни, наприклад, з’явилась толерантність – вже й у нас розуміють, що треба вивчати три мови – російську, українську й іноземну».
Водночас, голова Комітету Верховної Ради з питань освіти і науки Володимир Полохало вважає, що ініціатива міністра у цьому питанні носить радше характер «побажань президента», а не реальних реформ. Він зазначив, що сьогодні міністерство має звернути увагу перш за все на способи докорінного реформування системи освіти в цілому, а не на проблематику мови.
Виходить, що міністерські ініціативи – річ формальна, ніби розмите «побажання», висловлене чиновником під час виконання своїх службових обов’язків, адже у ньому не зазначається, за які конкретно кошти вже з другого півріччя навчального року можна здійснити вищеозначені ініціативи. Зрештою, якщо студенти та викладачі вищих навчальних закладів знаходитимуть можливості переймати досвід у своїх колег з різних регіонів країни, це, в будь-якому випадку, сприятиме об’єднаю і кращому розумінню одне одного. Що ж до мовних бар’єрів у навчанні, то вони, можливо, зникатимуть ще не одну п`ятирічку.
