Криза на Ноттінг-хілл
Уночі мені сниться криза, бо боюсь негативного балансу іпотечної позики. Зранку поштарі мені приносять газету «Таймс», де на перших сторінках чи не щодня криза, а де не криза – там то мертві діти, то сомалійські пірати, просто як в українських новинах. Іду на роботу, там новини про те, як українська криза не має жодного відношення до світової. Маленька така, суверенна, соборна криза в окремо взятій незалежній Україні під проводом підлого уряду.
Щоб розвіятися, пішла на презентацію цікавої товстої книжки «Як робити бізнес в Україні». Написали її два юристи: Алекс Фрішберг – колишній і теперішній киянин, та Скотт Браун, уроджений ньюйорківець. Вони живуть в Україні й пишуть посібники, як працювати в рамках українського законодавства і як ці рамки при задіянні тиску в певних ключових точках перетворюються на стрічку Мьобіуса. Її презентація проходила в українському посольстві в Ноттінг-хілл.
Прийшовши, розговорилася з одним із авторів книги – Скоттом – про політичну ситуацію в Україні. Він сказав, що постійний цейтнот заважає, бо ніхто не ухвалює суперпотрібних для бізнесу законів. Але з іншого боку, ніхто й особливо не лізе в бізнес, та й інвестори, мовляв, уже звикли до такої ситуації, тож не дуже нарікають. Тільки от західні медіа повідомляють переважно про кризи, а не звертають уваги на позитиви, додав він. Слухати про позитиви було приємно, я аж забажала, щоб у мене існував бізнес, юридичні справи якого я могла б довірити такому симпатичному юнаку. Але бізнесу в мене немає, на щастя.
Автори книги сказали по два слова – майже буквально їхні промови лунали так: «Спасибі, що прийшли, книжка дуже товста й нудна». І навколо гостей забігали кельнери з бутербродами.
Я згадала, що криза, й погналася за тацею канапок із червоною ікрою. Канапки також виявилися кризовими: багато масла, мало ікри. Довелося взяти кілька. Але я не нарікаю. Пригощали також оселедцями, салом і смачною шинкою.
Втамувавши журналістський голод (так швидко я не доривалася до бутербродів із часу роботи прес-секретарем у Поплавського в 1996 році), я взялася ліниво ходити залом і шукати, хто б мені прокоментував інвестиційний клімат. Але ніхто не хотів. Навіть люди, які на цю тему читали лекції кілька тижнів тому, казали, що зараз нічого не зрозуміло, бо криза.
З’ївши, від патріотизму, ще шматочок сала, я пішла геть, бо хотіла ще зайти в магазин французьких делікатесів біля метро «Голланд Парк». За півгодини до закриття він був порожній, не враховуючи мене й персоналу. Воно й не дивно: банка французької тушонки з бобами кассоле тут коштує на три фунти дорожче, ніж у нашого місцевого різника, а найдешевший винний оцет продають за чотири фунти. Чотири фунти! Не дивно, що тут нікого немає. Але ж я чітко пам’ятаю, як під час попередніх виборів цей магазин був забитий ноттінгхільцями з «дурними» грошима, які купували велечезні кружала сиру «Смердючий єпископ», який не те що їсти – в одному приміщенні з ним перебувати неможливо.
– Як іде бізнес? – запитала я в дівчини на касі, сплачуючи за свій шматочок сиру.
– А отак, – сказала вона. – Дуже тихо. – І зітхнула. Вочевидь, перспектива втратити роботу через низький виторг перед нею вже замаячила.
– Усі кафе й ресторани біля вас майже порожні, – поділилась я. Вона ще раз зітхнула й сказала, що це жахливо. І це справді жахливо. Якщо в цих людей немає грошей повечеряти в кафе, то що говорити про вчительок у Лубнах?
Дорогою додому я почала читати книжку «Як робити бізнес в Україні», і несподівано мені полегшало. Аспекти психології Фонду держмайна та «вирішення питань» щодо придбання землі – знайоме зло, тому майже не страшне. Чого не скажеш про порожні лондонські кафе й магазини.
