Палки в колеса
Як свідчать поважні й достовірні джерела «Главреда», нещодавно міністр закордонних справ Росії Сергій Лавров розіслав своїм колегам з інших держав-членів ООН (окрім України, звісно) лист із закликом не підтримувати ініціативи із вшанування пам’яті жертв Голодомору 1932–1933 років Києва. Про зміст і, що не менш важливо, тон цього листа наші читачі можуть дізнатися з його копії англійською та його перекладу (див. нижче).
У своєму посланні Лавров згадує про те, що ініціатива української влади «просунути» в рамках Генасамблеї ООН вшанування пам’яті жертв Голодомору 1932–1933 років «є наміром ввести в оману міжнародну спільноту та викривити історію, закликаючи до вшанування пам’яті жертв та примирення». У листі також ідеться про те, що «через голод» (а не Голодомор. – Ред.) 1932–1933 років вмирали не лише в Україні, а й в Росії, Білорусі та Казахстані. Власне, цього факту ніхто не заперечував і в Україні: у відповідній українській резолюції згадується саме про вшанування жертв голоду (не Голодомору!) і в районі Волги, Північного Кавказу, Казахстану та інших регіонів колишнього СРСР.
Проте Лавров наголошує, що Україна навмисно перебільшує кількість жертв: «Українська влада наводить цифри у 10–15 млн жертв в Україні, тоді як загальна кількість загиблих на всій території СРСР сягає приблизно 7 млн осіб». За словами голови російського зовнішньополітичного відомства, «просуваючи питання так званого “голодомору“, українська влада та її прибічники за кордоном намагаються використати ООН у своїх власних політичних цілях, втягнувши організацію у вкрай політизовану дискусію», котра «відволікає ООН від виконання своїх функцій та підриває довіру до організації».
Подібні заяви у російській зовнішньополітичній риториці вже давно не дивина. Зокрема, нещодавно подібний «крик душі» можна було почути від постійного представника РФ при ООН Віталія Чуркіна. Однак російський постпред обійшовся тим, що охрестив українську ініціативу щодо вшанування пам’яті жертв Голодомору тактичним кроком Києва з метою відвернути увагу від внутрішньополітичної кризи в Україні.
У листі Лаврова російська дипломатія пішла далі: наполегливо попрохала світову спільноту «зайняти принципову позицію та протидіяти українській ініціативі в ГА ООН». Не просто проігнорувати, а – ба більше – протидіяти. Тому йдеться не про утримання під час голосування, а про голосування «проти» відповідної резолюції. Із тональності та ультимативності цього «прохання» очевидно, що непослух з боку інших держав буде врахований Росією у своїй подальшій зовнішньополітичній діяльності.
Вірогідно, до позиції Росії хоч-не-хоч пристане більшість країн так званого «третього світу». Саме для цих держав підтримка української резолюції щодо Голодомору, очевидно, не принесе жодного зиску – швидше російські стусани. Справа в тому, що статус постійного члена Ради Безпеки ООН, який Росія успадкувала від СРСР, дає Москві можливість шантажувати міжнародне співтовариство ветуванням у Радбезі будь-якого питання. До прикладу: під час внутрішньодержавних чи міждержавних конфліктів у Африці власним вето у РБ ООН Росія може заблокувати будь-які спроби міжнародної спільноти допомогти тій чи іншій державі. І прикладів цього – хоч греблю гати. Взяти хоча б ситуацію навколо поставок гуманітарної допомоги та продовольства в країни Африки, які дедалі частіше прив’язуються до певних умов: чи то демократизації та прав людини, чи просто гарантії отримання контрактів на відбудову інфраструктури тощо. Відтак, окрім РБ ООН, Росія (можна не сумніватись) впевнено використовуватиме тиск, виходячи із суто двосторонніх відносин.
Окрім цього, до голосування по резолюції може взагалі не дійти справа. Процедура голосування в Генасамблеї передбачає попереднє проходження кожної резолюції через обговорення в генеральному комітеті. Стосовно безперешкодного проходження української резолюції щодо Голодомору через цей комітет також виникають сумніви. Річ у тім, що президентом чинної 63-ї Генасамблеї ООН є колишній міністр закордонних справ Нікарагуа. А зважаючи на те, що на початку вересня уряд Нікарагуа визнав незалежність Абхазії та Південної Осетії, сумніватись у підтримці позиції РФ з боку цієї латиноамериканської країни не доводиться.
Наразі зрозуміло одне: Росія не те що має інший погляд на ці історичні події, вона взагалі проти їх будь-якого згадування. І тим більше в ООН. Про це свідчить хоча б те, що російська влада відверто уникала розмови на цю тему з українськими колегами. І даремно: процес узгодження тексту резолюції, як і будь-яких інших документів, – нормальна практика. Так, на побажання низки країн із первинної редакції згаданої резолюції вже було вилучено пункти, які можна потрактувати як політичні та такі, що закликають до правової оцінки відповідного історичного періоду. Росія ж, звісно, могла теж цим скористатись, але дивне бажання заблокувати тему Голодомору як таку взяло верх.
Подив від засудження Росією даної резолюції викликає й те, що проект цієї резолюції майже ідентичний тій заяві, яку в 2003 році було розповсюджено в Третьому комітеті Генасамблеї. Не секрет, що тоді РФ виступила співавтором тієї заяви.
Здавалось би, чому Росія враз виступає проти цього вшанування, адже фактично така сама за формою та змістом подія вже мала місце в ООН у 2003 році? Є кілька можливих відповідей, які, втім, не виключають одна одну. По-перше, в 2003 році Кучмі було легше домовитись зі своїм російським колегою, бо на той момент Україна не закликала країни світу розглядати Голодомор саме як геноцид. По-друге – Росія, схоже, використовує кожен сумнівний, на її суб’єктивний погляд, момент двосторонніх відносин, аби «віддячити» за Помаранчеву революцію.
Очевидно, що така активність Росії пов’язана з проведенням 22 листопада в Києві Міжнародного форуму до 75-ї річниці Голодомору, присутність на якому вже підтвердили вісім глав держав та загалом до сорока делегацій. Отже, ймовірно, що старання Росії заблокувати розгляд резолюції щодо Голодомору обмежені в часі лише до проведення згаданого форуму. Після цієї дати Кремль може «пригасити» тему до наступної аналогічної події.
Проте якщо Росія все ж покаже, що може ефективно впливати на окремі країни таким шантажем, то це може мати негативне і довготривале значення. А саме – подібний випадок може вилитись у нездоровий прецедент, коли у Генеральній Асамблеї з подачі однієї країни буде де-факто вводитись право вето, хоча де-юре такого права не передбачено.
Лист Лаврова свідчить про те, що Росія запроваджує новелу в ООН: мову ультиматумів як мову сучасної дипломатії.
Й останнє. Окремі документи, як це лист Лаврова, насправді потребують коментарів. Інші – самі заявляють про себе. Прикладом цього може слугувати Послання президента РФ Дмітрія Медвєдєва Президенту України Вікторові Ющенку щодо питання Голодомору. Зміст його цілком зрозумілий: Росія фронтом повертає «на круги своя» – в імперське лігвище.
