Новий Модерн: виклики для України
Образ ворога і образ партнера в цих спорах доведені до граничного сенсу – боротьба з «абсолютним злом» за рахунок об'єднання з «абсолютним добром». Вибір партнерів у даному випадку розглядається крізь призму вибору цінностей, які аксіоматично «покладені» в основу діяльності цих партнерів і є незмінними.
Оскільки у взаєминах «добра» і «зла» золотої середини не буває, то і міфообрази ворогів і партнерів як втілення цих полюсів наділяються відповідними характеристиками. У випадку з Україною це насамперед:
- Захід, США і Європи, НАТО – або «мир демократії і гуманізму», або – змова «золотого мільярда», що прагне підкорити слабкіших.
- Росія, Євразія – «братські народи», близькі культури і спільні історичні інтереси, або – імперія, що заперечує свободу національного вибору і цінності громадянського суспільства.
Свідомість «борсається» в цих міфо-антиноміях, не знаходячи раціонального виходу, який тут неможливий в принципі.
У найширшому сенсі, безпека суспільства і держави, ним же й заснованої, полягає в забезпеченні стабільного розвитку (- системи відносин) і нейтралізації, за необхідності – ліквідація ризиків, загроз і їх джерел. Тому критеріями ефективності та адекватності політики безпеки можуть бути такі якісні параметри, як прогресивність розвитку суспільства (економіка, суспільні інститути), стабільність і рівновага (неконфліктність), вплив у світовідносинах (статус, економічна присутність, імідж), наявність/відсутність зовнішніх загроз для території, економіки, соціокультурних якостей (традиція, устрої, історична пам'ять). Отже насправді питання безпеки широкі й не можуть обмежуватися лише територіальними і військовими аспектами.
З іншого боку, будь-яке трактування безпеки та інструментів її забезпечення втрачає всілякий сенс, якщо в суспільстві відсутній консенсус стосовно цілепокладання і пріоритетів власного розвитку. «Хто ми, звідки і куди йдемо?» - як відповіси, те й захищатимеш. Відповідно, «захищати» - означає захищати діяння, а не «майно».
У цьому контексті військово-політична безпека – усунення ризиків і загроз, пов'язаних з безпосередніми загрозами для держави і суспільства, і одночасно – спосіб зміцнення і забезпечення розвитку, який підтримується самим суспільством як сталий. Національна система безпеки не може суперечити суспільним інтересам і запитам на сталість, інакше вона перетворюється на «своє інше» - інструмент впливу зовнішніх інтересів, реалізацію чужих стратегій розвитку.
Тому зовнішні інструменти (а такими можуть бути військові союзи, двосторонні гарантії і зобов'язання тощо) не повинні вступати в конфлікт з внутрішніми інтересами суспільства. Інакше неадекватна система забезпечення безпеки (наприклад, захист території ціною власного населення) може сама стати джерелом загроз і конфліктів. Найближчі приклади – Молдова і Придністров'я, Грузія і Осетія.
У чому полягає ключова проблема, з якою стикаються українці? Перш за все, в тому, що досі відсутнє внутрішнє цілепокладання – орієнтири розвитку і розуміння власних меж зростання, формування амбіцій суспільства, що стає новою нацією. Еліти позиціонуються лише як статусні соціальні групи. Так, власне, і самі представники елітних груп вважають статус і його ієрархічні можливості ключовою ознакою і функцією елітарності. Тонка робота духу не в шані.
Але справа навіть не в дефіциті «національного духу». Загальні установки до розвитку з відповідним набором мотивації нагадують швидше перфокарту для «соціальних машин», ніж натхненний і виражений суспільний інтерес.
Зокрема, компенсаторна формула «руху в Європу» була добра як первинний мотив, але абсолютно нерезультативна як підстава такого розвитку.
Поясню детальніше. Базовою передумовою самодостатнього розвитку для суспільства, яке на старті державної незалежності переживало стан фрагментації і внутрішньої розірваності, була амбіція правлячих еліт зорганізуватися в політичну націю. Цю амбіцію поступово прийняли і всі суспільні групи як мету і одночасно – як умову сьогоднішнього спів-існування разом. Держава, економічні трансформації, навіть соціокультурні зміни (зрушення історичної пам'яті, зміни в соціальних інститутах, напр. – активна поколінна і статева емансипація) сприймалися і приймалися як болісна, але важлива умова.
Разом з тим практичний рух до заявленої мети зіткнувся з викликами, що позбавляють цей вибір сенсу .
Перше – невдачі з умовами. Держава була сконструйована слабкою і корумпованою, реформи і зміни до сьогоднішнього дня не дали очікуваного соціального результату, суспільна емансипація призвела до фактичного соціального загнивання. Стан нескінченного стресу суспільства від виниклих і некерованих явищ, таких як дитяча безпритульність, проституція і участь у міжнародній секс-індустрії, наркоманія, масові соціальні хвороби та епідемії, розрив поколінь і покинута старість (неприпустимий ментальний удар для будь-якого суспільства), фактичний напіврозпад системи виховання, освіти і охорони здоров'я, високий рівень інформаційно-політичних маніпуляцій ціннісними установками і мотивацією – підірвав саму життєздатність суспільства. Адже така соціальна картина - це картина не молодої, амбітної нації, що розвивається, а старої і вмираючої, що піддається маніпуляціям.
Але ще більша метаморфоза відбулася із заявленою метою. Національний проект поступово видозмінився: з проекту розвитку він перетворився (метаморфоза) на «проект повернення». За своїм змістом європейський вибір для української нації все більше нагадував есхатологічний «рух до витоків», у результаті якого українці віллються в іще одну (!) «сім'ю» (Європи, європейських націй, європейців – як завгодно).
Коло замкнулося: призначення суспільства – пройти «крізь» національний український проект і влитися в інший проект – європейський, справив враження ментального замикання. Громадська свідомість виявилася «закупореною» безглуздими орієнтирами і установками, які геть відбили мотиви до розвитку, натомість посиливши мотивацію очікування і споживання.
Результат такої метаморфози: «національне утриманство», очікування дива і зовнішнього захисту – і все це на тлі критичної соціальної картини, економічного застою і політичного безсилля.
Запитаєте, яке це має відношення до безпеки? Пряме – суспільство в такому стані дійсно може виживати тільки за умови зовнішньої підтримки, «парасольки» ззовні. Внутрішніх мотивів і внутрішніх ресурсів для її забезпечення – критичний мінімум, та і той пов'язаний переважно з ресурсом державної машини і грубою експлуатацією старих матеріальних активів (промисловість, земля, інфраструктура). Тому, чи буде такою «милицею розвитку» Євросоюз, Північноатлантичний альянс або інша система підтримки – не має значення. «Милиці» для розвитку, мета якого – влитися в інший соціальний проект – вони і в Африці милиці.
Та все ж, розв’язання проблеми безпеки потрібне вже сьогодні. Власне, кому зараз цікаві загальні міркування, якщо в Гаазькому суді – справа про відторгнення острова Зміїний, в Києві та Москві – суперечки навколо долі Севастополя і режимного перебування ЧФ Росії, а в країні розповсюджують паспорти і «карти» як мінімум трьох сусідніх держав.
Вибір міжнародної системи безпеки зараз здійснюється переважно на двох підставах – військово-технологічній (за критерієм - краще і ефективніше) та ідеологічній (цінності і політичні принципи).
Здавалося б, усе правильно. Коли б не одне «але». Сам цей вибір відбувається за ситуації, коли радикально змінюється світопорядок, частиною якого є й системи безпеки.
Світопорядок змінюється інституційно. Дедалі менш впливові національні держави. Національні уряди стають лише одним з кількох гравців на майданчику світопорядку, разом з глобалістськими організаціями, у яких – є право на часткове розпорядження національними суверенітетами, великими космоекономічними і транснаціональними корпораціями, які мають під контролем цілі сегменти національних економік, мережевими організаціями і об'єднаннями на релігійній, військовій та ін. основі.
Світопорядок змінюється ідеологічно. Епоха «двох систем» і «третього світу» пішла в минуле, а з нею – й ідеологічні стереотипи про спільні цінності та спільних ворогів. Інноваційні центри з політикою «технологічного імперіалізму», індустріальні пояси і сировинні периферії – ось новий ландшафт, який оформляється в умовах глобальної кризи фінансового капіталізму. На осколках минулої ідеологічної епохи раптом з'ясувалося, що «блатний капіталізм» - це економіка США (Пол Кругман), олігархія, що імітує демократію, - це Захід (Ем. Тодд), а найефективніший капіталістичний устрій – у Китаї (.))). Українці «проспали» і «європейські ВІХИ», які були реалізовані в резонансних статтях і заявах провідних інтелектуалів Європи (Юрген Хабермас, Жак Дерріда ... ) після трагічних подій 9/11 і воєн в Іраку та Афганістані, де були сформульовані основні виклики перед європейською цивілізацією і аргументована необхідність нового глобального права і нової глобальної реформи світоустрою.
Світ змінюється технологічно. Територіальні війни, нафтові конфлікти і газові диктатури, чіпляючись за сьогодення, все ж таки йдуть в минуле. Глобальна криза, що почалася з фінансових ринків, підштовхує до нової інноваційної революції – у галузі енергетики, біології, нанотехнологій, комунікацій, транспорті, і відповідно – до нового витка НТП.
Світ змінюється цивілізаційно. Історико-культурні типи-цивілізації зближуються з неймовірною швидкістю. Самобутність з долі перетворюється на вибір з багатоманітної єдності. Ноосферична свідомість, планетарний інформаційний простір, «наука без меж» і глобальна культура «фьюжн-еклектики» - стоїть на порозі недавно такого актуального Пост-модерну, з його хай-тек з одного боку, і міжцивілізаційними конфліктами, що «заперечують нове буття», з іншого. Буддисти в Європі та клуби Брітні Спірс у Китаї, неофашисти в Росії та «інтернет-держави», тотальне захоплення «таємними товариствами» і мільйонні тиражі книг про таємні знання – такий цивілізаційний коктейль руйнує всілякі ментальні межі та заборонні бар'єри. Але Новий Модерн значно цинічніший, а його уніфікація – різноманітна за формою, але страхітливо однобока і бездуховна – усередині. Зиновьєвське «надсуспільство» - немов нове видання «казармового соціалізму», тільки більш виверткого та інтелектуально невловимого. Глобальні досліди з вірусоносіями, культурні провокації в масштабах цілих народів, соціоцид в упаковці освіченого геополітичного патронату і миротворчості «сильних» по відношенню до «слабких», мінімізація приватного життя і тотальна інформаційна відвертість індивіда, віртуальне мистецтво і «речі одного дня», «візові зони» і контрольована міграція – це теж риси Нового Модерну.
На руїнах старих сенсів і стереотипів всі ініціативи, які спираються на світопорядок, що йде, живуть недовго – та й то лише в медіа-просторі.
Повертаючись до власне безпеки. Відомі нам за минулим досвідом системи безпеки як частина світопорядку завжди відображали характер міждержавних відносин і ґрунтуються на пануючому технологічному устрої. Такими були альянси європейських імперій 19-20 століть – Священний союз, Троїстий союз, АНТАНТА, де політичні комунікації і використання неповоротких регулярних армій в територіальних війнах становили механізм співпраці.
Блоки, побудовані на ідеологічних засадах, – НАТО і ОВД, відображали більш розвинений устрій і військову організацію – спільні збройні сили під єдиним командуванням, з використанням високотехнологічних комунікацій, з підрозділами швидкого розгортання і можливістю ведення бойових дій у будь-якій точці планети.
У новому пост-ідеологічному світі – Новому Модерні – йдуть у минуле масштабні територіальні війни. Спроба захоплення Іраком території Кувейту – напевно, останній конфлікт за останніх 20 років старої епохи, що йде, невдала спроба територіальних анексій.
Нові конфлікти мають точковий «молекулярний» характер. Це переважно громадянські війни на етнічному, релігійному, регіонально-земельному ґрунті з високим ступенем залучення «зовнішніх сил».
Дедалі більшу роль відіграють непрямі методи ведення війни, із застосуванням нетипових видів зброї – інформаційної, геотектонічної та інших, та із залученням до конфлікту спеціалізованих військових корпорацій на контрактній основі, під виглядом, наприклад, охоронних структур.
Поява в Іраку сотень найманців, що заміняють собою війська США, - один з показових прикладів, як організовуються війни і управляються зони конфліктів у сучасних умовах. Війна НАТО проти талібів в Афганістані та військова операція країн ЄС проти піратів Сомалі – теж нова реальність у системі забезпечення глобальної безпеки. Крім того, новим викликом світопорядку стало й те, що передові військові технології і зброя масового ураження опиняються у володінні та управлінні не лише національних урядів, а й недержавних організацій.
І це лише перші приклади конфліктів нового типу, багатоукладних за характером, що заперечують всі минулі стратегії та теорії воєн від Сунь Цзи до Клаузевіца і Мехена. «Національний суверенітет вже підривається організаціями, що відмовляються визнати монополію держави на збройне насильство. Армії будуть замінені спеціальними силами безпеки поліцейського типу, з одного боку, і бандами головорізів – з іншого, причому різниця між ними не цілком видима вже сьогодні» (Мартін Ван Кревельд «Трансформація війни»)...
Нові війни кінця 20 - початку 21 століття (Близький Схід, Балкани, Кавказ) – війни не за територію і не за ресурс. Це війни за соціальний простір, а вірніше – за керованість і контроль над соціальним простором. Суспільний капітал у вигляді організованого і керованого людського ресурсу став тепер головним предметом конкуренції. Розгортається соціокультурна конкуренція за простір життя, стандарти організації життя, управління життєвими ресурсами. Епоха геокультури змінює минулі епохи геополітики і геоекономіки.
Простіше кажучи, якщо раніше боролися за «поля», то тепер предмет боротьби – «колгоспники», яких потрібно розмістити в створюваних глобальних «колгоспах» з відповідним стандартом споживання, кредитною підтримкою і джерелами виробництва і послуг. У цьому сенсі міркування Хантінгтона, враженого дослідженнями Данилевського, Шпенглера і Тойнбі, про розпочату війну цивілізацій – перша рефлексія на Новий Модерн – як на світ геокультурної конкуренції і глобального соціо-культурного моделювання.
Після «капіталізму речей» (Модерн і Пост-Модерн) ми через нинішню кризу уриваємося в епоху «глобального капіталізму відносин», де річ стає «духом», а дух – «упредметнюється». Виробництво способу життя, міфоструктур свідомості і форм громадської організації - ось що стане основним предметом конкуренції. Соціальні технології будуть набагато більш затребувані, і стануть основою для запиту на світ речей і набір потреб.
Як приклад – точка зору філософа Олександра Зиновьєва: «…Перехід до епохи надсуспільств, зберігаючи і примножуючи багато досягнень епохи суспільств, одночасно означає і втрату багатьох досягнень епохи суспільств (термінологія Зиновьєва. - А.Є.). Серед цих втрат слід назвати різке скорочення кількості учасників еволюційної конкуренції. У еволюційну боротьбу «человейники» включаються не поодинці, а у складі світів. А світів, здатних битися за самостійний еволюційний шлях, на планеті залишилося небагато» («На шляху до надсуспільства»).
Тому в по-діях сьогодення кожна нація, кожна держава змушені вже зараз, тобто – в су-часності, складати тест на подолання суперечності глобальної і національної. Ось лише короткий перелік викликів, що народжуються цією суперечністю:
•обмеження суверенітету і здатність до суверенної національної політики в геополітичній і геоекономічній площинах;
•інтереси національного капіталу і залежність від ВТО, глобальних кредитних пірамід, тиску космоекономічного капіталу тощо;
•освоєння нових технологічних устроїв і жорстка глобальна гонка технологічних переозброєнь, заснована на політиці «технологічного імперіалізму» і заборони нових центрів зростання (США, ЄС – відносно Індії, Китаю, країн ЦСЄ, Росії, країн Латинської Америки).
•уніфікація соціальних устроїв (економічні структури, урбанізація життя, набір культурних та інформаційних продуктів) і традиції, опора на національний соціо-культурний устрій. Наприклад, нова високотехнологічна індустріалізація сільського господарства руйнує традиціоналістські устрої і фолк-спадщину в багатьох країнах з аграрною культурою, в т.ч. в Україні.
Обираючи пріоритет, кожна нація, кожна сучасна держава повинна розуміти і адекватно реагувати на свій унікальний «букет» викликів і ризиків.
Виклики Нового Модерну для України полягають насамперед в необхідності нової капіталізації національного проекту в умовах глобалізації. Це означає, перш за все, формулювання і формування передумов для національної амбіції в світі, нову політико-економічну потужність і нову статусність у світопорядку.
Християнське співіснування, центр слов'янського світу в Європі, кооперативна аграрна культура, космічна держава, комунікаційний вузол Євразії і Європи – штрихи до такої амбіції, елементи майбутнього образу, контр-аверсійні нинішньому слізному «центральноєвропейському шляху» вічно ниючого середняка.
Разом з тим слід враховувати і набір загроз, які вже сьогодні стримують капіталізацію національного проекту. Україна, як і більшість інших пострадянських держав, у своєму розвитку зіткнулися з трьома типами загроз:
По-перше, це власне загрози, що виникають у ході пост-соціалістичних перетворень, і пов'язані з трансформацією економіки, створенням нових суспільних інститутів, зміною системи політичної організації суспільства. Ці загрози, як правило, можуть стимулювати внутрішні конфлікти на соціальному і етно-культурному ґрунті, проявляються в створенні нових диспропорцій в економічній структурі (втрата устроїв, які могли розвиватися тільки як частина мега-комплексів ЕКС-СРСР), підсилюють деградацію окремих сфер і соціальних інститутів (наука, колективні форми соціальної самоорганізації, економічні структури .). Загрози пост-соціалістичного розвитку долаються тільки шляхом еволюційних перетворень і вимагають великого мистецтва в соціальному управлінні. Часто за невдачі пост-соціалистичного транзиту суспільства розплачуються реставрацією старих устроїв, політичною реакцією, новим застоєм у розвитку.
Другий тип загроз пов'язаний, перш за все, з тими новими загрозами, які виникають перед національними державами і міжнародними союзами в зв'язку з кризою глобального фінансового капіталізму. Включення національних фінансових систем у мережу глобальних спекуляцій і споживчих пірамід, підрив економічного суверенітету і торгові війни під прикриттям міжнародних організацій, глобальні спекуляції з валютами і скупка промислових активів, що знецінюються, космоекономічним капіталом, загрози виникнення гострих соціальних конфліктів на тлі різкого погіршення фінансово-економічної ситуації – все це несе в собі серйозні ризики підриву суверенітету, революціонізації суспільства і навіть кризи державності (небажана перспектива для України в 2009-2010 рр.).
І третій тип – власне зовнішні геополітичні загрози. Їх можна умовно розбити на дві групи.
Перша група геополітичних загроз пов'язана з проблемами, з якими стикаються пострадянські держави після розпаду СРСР. Це спірність кордонів і територій, незавершеність делімітації кордонів, конфлікти на історичному та етнокультурному ґрунті, політико-економічні суперечності, пов'язані з промисловою і оборонною спадщиною, складна соціо-психологічна ситуація тощо. Приклади – спірна ситуація навколо кордонів Азовського моря, шельфів Чорного і Каспійського морів, важка доля населення Придністров'я, Карабаху і так далі.
Друга група геополітичних загроз – продукт безперервної глобальної конкуренції «за місце під сонцем» (конкуренція за доступ до стратегічних ресурсів, нові переділи сфер впливу, тероризм, нео-піратство, наркоторгівля), або - результат геополітичних суперечностей, що виникли після розпаду СРСР (кордони, історичні території, спірна договірна база – приклад з о.Зміїним у спорі України з Румунією дуже повчальний).
Трагедія Близького Сходу (Ірак, Афганістан), Кавказу (Вірменія, Азербайджан, Грузія), Балкан (держави колишньої Югославії) актуалізувала проблему руйнування системи домовленостей і взаємних гарантій, яка формувалася на підставі принципів Паризького договору 1919 року, положень Ялтинсько-Потсдамських угод і гарантій підтримки міжнародного миру в Гельсінському договорі 1976 року.
Власне геополітичні загрози і нейтралізуються зараз за допомогою зовнішніх систем безпеки – договірної двосторонньої співпраці, регіональних військово-політичних асоціацій, санкціонованих операцій військових об'єднань під егідою глобалістських структур або ідеологізованих військово-політичних блоків. Разом з тим фактичний крах міжнародного права і криза сучасного світопорядку вимагає більш комплексного і гнучкого підходу до проблеми національної (і у вужчому значенні – військово-політичної) безпеки, змушує переглядати як засоби, так і самі механізми її забезпечення.
Якою ж має бути політика із забезпечення національної безпеки, щоб вона була максимально ефективною?
По-перше, ця політика повинна бути прямо пов'язана з підтримкою розвитку національного проекту, з урахуванням реальних умов і викликів часу.
По-друге, це політика егоїстична, така, що мінімізує глобалістські наслідки, зберігає національні конкурентні переваги.
По-третє, це політика не лише стримування і захисту, але і стимулів.
Політика національної безпеки не може і не повинна зводитися до формального «дипломатичного штампу» - чи то статус чи якесь членство. Скільки штампів не став у паспорт, щастя не додасться, якщо не вмієш творити і берегти сім'ю.
І остання умова – політика національної безпеки повинна бути націлена в майбутнє, на зміцнення і розвиток суб’єктності України в ході глобальної трансформації і народження нової глобалістської системи безпеки.
Тут важливо розуміти, який тренд майбутнього і яка позиція для країни буде найбільш перспективною.
Блокова структура йде в минуле. ОВД припинила існування на початку 1990-х, НАТО з неминучістю трансформується в політичну організацію, де військові функції будуть перерозподілені за структурним і регіональним принципами. «Ташкентський пакт» та інші малі міждержавні військові й військово-політичні альянси займають нішу регіональних структур.
У міру зміни компетенції і повноважень глобальних організацій (ООН) і зміцнення регіональної інтеграції та політичної консолідації (ЄС-ЗЄС, ЕврАзЕС-ШОС, АТЕС, НАФТА) формуватиметься запит на гнучкішу координацію в умовах фактичного багатополярного світу. Цілком імовірно, що уже в найближчих 5-7 років буде ініційована нова система безпеки, на основі мережевої структури з регіональних союзів держав, що спільно керують військами швидкого розгортання і поліцейськими частинами, і з координаційним органом, який володітиме імперативним правом на дозвіл/заборону використання ряду типів озброєнь (напр., ядерна зброя, біологічна, геотектонічна тощо).
Передвісником таких процесів на Європейському континенті можуть стати Лісабонський процес (зміцнення Євросоюзу) і створення на його основі власне європейської регіональної системи безпеки. Такий самий процес, мабуть, буде характерний для Шанхайської Організації Співпраці в євразійському макрорегіоні.
Регіоналізація систем військово-політичної безпеки і одночасна глобалізація ряду функцій із забезпечення світової безпеки ставить Україну перед вибором – або чекати запрошення, або активно готуватися до нових реалій.
Ефективним інструментом підготовки та участі може стати політика активного нейтралітету. Мова йде про політику амбітної і сильної держави, що диктує свої правила і виставляє свої вимоги на глобальній карті.
Важливо підкреслити, що всі розмови про статуси і визнання не мають жодного сенсу, оскільки активний нейтралітет є, перш за все, визначення типу і характеру політики.
Як у кожної політики, у політики активного нейтралітету повинні бути визначені пріоритетні напрями і тимчасові рамки актуальності (простіше – на який період часу і з якими орієнтирами).
По-перше, політика активного нейтралітету дозволить м'яко усунути міфо-структури масової свідомості «розколотості» України, забезпечить нову соціальну рівновагу, укріпить національну ідентичність і консолідує громадянську націю.
По-друге активний нейтралітет є «самозахист» від глобалістського тиску, своєрідний геополітичний і геокультурний консерватизм на період глобальної перебудови.
По-третє, ця політика є достатньою підставою для егоїстичної моделі економічних реформ, спрямованих на прискорене створення конкурентного індустріального комплексу, здатного виробляти високотехнологічну продукцію як у рамках ОПК, так і як мирні «проривні» напрями (космічні технології, ракетобудування, навігація, балістика, зварка металів, біохімія і біофізика). Це і новий запит на фундаментальну науку і НІОКР як елемент національного економічного комплексу. Таким чином, політика активного нейтралітету повинна розглядатися як елемент економічної стратегії.
По-четверте, це передбачає розробку і реалізацію національної доктрини достатньої «периметральної безпеки», з опорою на використання ракетної зброї як зброї стримування. Реформа армії і оптимізація її структури під цю доктрину. Її елементи – ракетні війська, війська швидкого реагування, підрозділи для участі в міжнародних програмах колективної безпеки.
По-п'яте, політика активного нейтралітету дозволить активніше і креативніше брати участь в ініціативах зі створення нових пост-блокових систем колективної і глобальної безпеки. Україна може і повинна включитися в діалог з переоблаштування системи безпеки в Європі, яка може бути політично компліментарна і технологічно пов'язана з майбутньою євразійською регіональною системою безпеки на основі ШОС. Інфраструктурна, політична та економічна (сучасний ринок озброєнь і технологій) вигода від такої стратегії мені здається очевидною.
Часовий ресурс політики активного нейтралітету – 7-10 років, з урахуванням вже наявних трендів із перевлаштування існуючого світопорядку. Термін, достатній для національної політичної консолідації, економічної модернізації та подолання соціальних тривог, що зростають.
І на завершення. Не бійтеся бути собою. Хоча в сучасному світі це надзвичайно складно.
