Мистецтво-життя-мистецтво
У світ, де президент-демократ править Америкою й вирішує проблеми світу з позицій справедливості, порядності, честі й гуманізму (не забуваючи інколи постріляти ворогів, коли дуже вже лізуть межи очі). Якби не серіал West Wing («Західне крило»), реальність була б геть нестерпною.
Я називаю цей серіал «ліберальна порнографія»: навіть за геть несприятливих умов можна отримати оргазм, якщо на екрані правильна картинка. Тобто мистецтво заміщує життя.
Три роки тому в серіалі почалася виборча кампанія. На зміну президенту Бартлетту (актор Мартін Шін) мав прийти молодий, харизматичний лідер з етнічної меншини Метью Сантос (Джиммі Сміт). Кандидат обіцяє зміни, нову політику і пост-расову Америку. Він аутсайдер, йому доводиться протистояти сильній політичній фігурі, яка тісно співпрацює з попереднім президентом США. У нього небагато досвіду: лише кілька років Конгресу. Але завдяки харизмі та ораторському мистецтву він виграє у «сильної фігури» надзвичайно напружені праймеріз, а далі – й вибори, в яких йому протистоїть республіканський кандидат, як дві краплі води схожий на Джона МакКейна.
Як пише «Гардіан», головний стратег кампанії Обами, геніальний Девід Аксельрод, пожартував у листі до сценариста того сезону «Західного крила»: «Ми проживаємо ваші сценарії». Тобто життя імітує мистецтво.
Але це не все.
Чотири роки тому ми з моїм (тоді ще) бойфрендом цілі ночі поспіль дивилися вибори: я – українські, він – свої, американські. Я знаю, що іноді ситуація з моїм чоловіком виглядає заплутаною, і деякі читачі вважають, що я вийшла за нього заміж і втекла в Лондон. Правда ж у тому, що ми тут обоє по роботі. Так от, ми заціпеніло сиділи біля екранів, читаючи всі можливі новини – кожен про свої вибори. І тоді вперше побачили Барака Обаму.
Була Демократична конвенція, і ми за вечерею її дивилися по телевізору. На цій конвенції кандидатом від демократів оголосили Джона Керрі, який – попри велике незадоволення громадськості Джорджем Бушем – так і не спромігся надихнути виборців. Керрі нагадував мені Демосфена, який для відточування ораторської майстерності набрав у рот камінців, але забув їх виплюнути. Але ось на сцену конвенції вийшов молодий, вродливий чоловік і заговорив так, що я аж відірвалася від тарілки з чим Бог послав.
– Немає «червоних» (республіканських. – Авт.) штатів Америки! Немає «синіх» (демократичних. – Авт.) штатів Америки! Є Сполучені Штати Америки! – проголосив він, і ці досить банальні слова раптом видалися високою істиною. Від сили його голосу, від його переконання, просто від контрасту з нуднєйшим Джоном Керрі, якого мій бідолашний чоловік підтримував з останніх сил, хотілося радіти й танцювати. Принаймні мені.
– Ось кого їм треба було висунути на президента, – сказала я. Це не викликало у нього ентузіазму.
– Я б ридав від щастя, але щоб американці проголосували за чорного з Чикаго на ім’я Барак Хусейн Обама? Ти жартуєш.
Я наполягала, що в політиці такі люди трапляються дуже рідко, і перед нами щойно народилася зірка. Ми побилися об заклад, що Обаму номінують в кандидати. Усім добре відомо, хто виграв. Дарел ридав від щастя.
Але той спіч дивилися не лише ми, а й сценаристи серіалу «Західне крило». І їх вразила та ж промова Обами. Після конвенції вони купили багато паперу та олівців і взялися писати сценарій, у якому молодий політик (далі див. за текстом).
Отже, мистецтво все-таки імітує життя.
А після виборів Обама запропонував посаду голови адміністрації політику Рахму Емануелю, з якого змальований персонаж Джоша в тому-таки серіалі.
В українській політиці також не бракує сюжетів. Тільки політики надають перевагу ріеліті-шоу із собою у власних ролях. А хочеться мистецтва.
