Криза жанру
Функціонування політичного поля звелося до патової ситуації розподілу влади на трьох. Вже котрий рік провідні політичні сили країни намагаються розкласти між собою складний пасьянс конфігурацій. У даному випадку Литвин і комуністи розглядаються лише як своєрідний доважок. Неозброєним оком видно, що політичний процес зайшов у глухий кут. Дозволимо собі дати коротку його характеристику, яка не претендує на винятковість і всеосяжність, а лише визначає ключові моменти і тенденції.
Монетизація політики продовжує розвиватися семимильними кроками. Політичні сили розглядають владу тільки як спосіб отримання різноманітних благ і преференцій, починаючи з особистих і закінчуючи великокорпоративними. В умовах перекошеної парламентсько-президентської форми правління найпривабливішим є пост прем'єр-міністра, який дозволяє концентрувати в своїх руках значні ресурси.
Надмірна ставка на імена, а не на реальні сили продовжує домінувати в розкритті перспектив нових політичних сил. Орієнтація на політтехнології замінює реальну роботу. Було б ім'я, а все решта додасться - звідси такі популярні ідеї та припущення про особисті політичні проекти містера Х або місіс Y. Така тенденція властива політичному процесу, починаючи з другої половини ХХ століття, але в Україні вона трансформувалася в якийсь абсолют, панацею від електоральних негараздів.
Спільний заклик до здійснення публічної політики був прямо сприйнятий політиками і політтехнологами і проявився в сповзанні суспільної активності в галузь піару і пропаганди. Масовий вихід в телеефіри став мало не єдиною формою публічної активності. Тоді як реально політичні механізми залишаються наглухо закритими від громадськості і є далекими від ідей французького Просвітництва або батьків американської Конституції.
В Україні так і не сформувалася практика ефективних соціальних ліфтів. Еліта, сформована в пострадянський період, залишається надзвичайно інертною. У свою чергу, наявність таланту і відповідної освіти не гарантує потрапляння у вищі ешелони влади. У підсумку маємо звироднілість поля і практичну відсутність нових облич.
Відсутність спільних правил гри для владного істеблішменту, які Ющенко незграбно намагався упровадити своїми Універсалами в 2006 році, продовжує робити політичний процес непередбачуваним і хаотичним. Найбільш симптоматично, що в боротьбі за владу сторони часто-густо переходять межу, порушуючи небезпечні теми. Однією з прямих функцій політики є цілевказівка; в українських реаліях ця функція практично не затребувана. Суспільству не запропонували не те що національну ідею (це питання залишається спірним), а бодай якийсь реальний масштабний проект у межах всієї країни.
Пост президента в нашій країні залишається як і раніше найвагомішим, попри конституційну реформу. Починаючи з інавгурації Ющенка в січні 2005 року, чинник виборів-2010 так чи інакше детермінував поведінку всіх основних політичних гравців. Зараз практично всі експерти називають можливі парламентські вибори, у разі їх проведення, фактичною розминкою перед президентськими. Навіть якщо дострокові вибори в Раду не відбудуться, то однаково саме час починати президентську кампанію.
Українське політичне життя неодноразово показувало, що наші політики демонструють горду незалежність від багатьох об'єктивних зовнішніх процесів, вірніше, не звертають на них уваги. Зовнішні контакти зводилися до можливостей підтримки на виборах або лобіювання зовнішньоекономічних контрактів депутатів-бізнесменів. Лише серйозні потрясіння цього року змогли остаточно розкрити неспроможність національної еліти та її неготовність адекватно відповідати на зовнішні виклики.
За роки незалежності так і не змогла сформуватися власна школа державного управління, яка не залежала б прямо від зміни політичної кон'юнктури і забезпечувала спадкоємність системи менеджменту. У результаті це та відсутність необхідної політичної волі призвели до того, що за 17 років незалежності не було проведено жодної структурної реформи, яка би стосувалася державного сектора. Висновок з цього єдиний: істеблішмент зацікавлений у збереженні статус-кво, який дозволяє обходити «гострі кути» в своїх, насамперед, економічних інтересах. Наші політики за рідкісним винятком абсолютно не готові до важкої буденної роботи не на власну користь.
Небезпека полягає в тому, що подальша консервація ситуації та існуючих соціально-економічних зв'язків може призвести до подальших негативних процесів і прямо загрожує національній безпеці країни.
Закриваючи очі на ситуацію, що складається, провідні політичні сили країни – Партія регіонів, БЮТ і НУНС – продовжують гратися у велику політику. Результати соціологічних досліджень показують, що розчарування населення в політикумі збільшується з кожним днем, особливо на тлі незграбних дій центральних органів влади в економічній сфері. Період штучного загострення в політиці, який створювався і підтримувався з метою максимальної мобілізації електорату, почав грати проти його творців.
У такій ситуації з'явилося чимало розмов про створення так званої «третьої» сили, яка змогла б стати розумною альтернативою існуючим політичним проектам. Враховуючи умовність цього терміну, найбільш реалістичним видається його трактування саме як альтернативного руху, здатного запропонувати народу щось якісно нове в українській політиці і заразом «підібрати» розчарований електорат «трьох товстунів» - ПР, БЮТ і НУНС.
Найбільш затребуване з огляду на це питання, яке розбурхує уми громадськості та експертів: хто ж власне зможе стати тією самою альтернативою? Справедливості ради варто зазначити, що цей хтось, швидше за все, спиратиметься на колишній «помаранчевий» електорат. Саме цей виборець покладав найбільші надії на трансформацію суспільства і мав найбільший рівень очікувань, які не виправдалися політиками демократичного табору.
Найбільш перспективним політиком для формування власного проекту виглядає «паличка-стукалочка» Президента Арсеній Яценюк, який за вельми невеликий період зміг отримати солідний досвід роботи на багатьох керівних посадах. Ще одним істотним плюсом є його робота на посаді спікера Верховної Ради. Але, на жаль, час в цьому разі грає проти Арсенія Петровича – за короткий термін він навряд чи зможе розкрутити власний проект, який потребує серйозної організаційної роботи. Хоча у впізнаваного Яценюка, який добре говорить, спонсори готові вкласти гроші. Посада спікера, проте, є для нього палицею на два кінці - діяльність на посаді спікера так чи інакше асоціюється з владою, від якої Яценюк намагається максимально дистанціюватися. Разом з тим опоненти дуже часто намагалися його звинувачувати в підіграванні Банковій. Судячи з усього, молодий політик і цього разу гратиме у складі президентської команди.
Суперника Черновецького в Київраді і чинного чемпіона з боксу Віталія Кличка вже кілька років розглядають як перспективного політика, здатного одним своїм ім'ям сприяти проходженню виборчого бар'єру і залучити додаткове фінансування виборчої кампанії. Проте невдача на виборах 2006 року разом з ПРП і «почесним другим місцем» на виборах мера Києва не додали Кличкові упевненості у власних силах. Хоча його кандидатуру називали найбільш бажаною у створенні альтернативи НУНС під можливим заступництвом Банкової, подальша участь Кличка в кампанії залишається під питанням. Традиційно слабким місцем Віталія вважають його команду. Щоправда, лідер фракції Блоку Кличка в Київраді Дмитро Андрієвський розжився влітку політичною партією під номером 2 в Україні – Селянською демократичною – не факт, що саме ця структура буде використана для чергової парламентської кампанії боксера-важкоатлета. До речі, населення України продовжує сприймати його як успішного спортсмена, але не як політика або управлінця.
На відміну від двох попередніх учасників Анатолій Гриценко не може похвалитися популярністю у потенційних спонсорів, оскільки намагається грати свою власну гру. Екс-міністр вже декілька місяців упевнено заявляє про своє бачення багатьох процесів, що відбуваються в державі, виступаючи з активною критикою як Президента, так і прем'єра. Така позиція плюс кілька «програмних» інтерв'ю дозволяють зробити висновок про наявність у політика ні багато ні мало президентських амбіцій. З можливих плюсів – Гриценко має аналітичний склад ума, здобув освіту в США, цінується як людина справи. З мінусів – все та сама відсутність команди і вже згаданих фінансових ресурсів. Крім того, низький рівень його особистої харизми і брак часу для розвитку власного, відмінного від інших, іміджу грають проти нього. Поки що Анатолій Степанович виглядає політиком-одинаком, який має, проте, непогані перспективи в майбутньому.
ВО «Свобода», представлена яскравим лідером Олегом Тягнибоком, вперше за свою історію має серйозні шанси на проходження в парламент. Націоналісти зібрали радикально-традиційний електорат Західної України, що залишився після КУНу і Руху і не пішов у БЮТ. Крім того, «праві» претендують також і на увагу молодих виборців - Тягнибок со товариші представляє модну в молодіжному середовищі українсько-культурну ідентичність. Плутанина і хаос останніх місяців теж грають на руку лідерові «Свободи», який позиціонує себе як рішучого політика. З недоліків традиційно підкреслюється практична відсутність серйозної соціально-економічної програми і все та сама обмеженість «екстремальним» електоратом.
Дещо осібно стоїть можливий проект мера Києва Леоніда Черновецького, який, після повторного узяття київського Олімпу, неодноразово заявляв про намір спробувати свої сили на всеукраїнському терені. До речі, його християнсько-ліберальна партія в 2005 році так і не злилася в одностайному пориві в спільний проект «Нашої України» і може цілком виступати базою для початку хрестового походу київського голови у владу. Амбіції мера з радістю підтримають його молоді соратники, для яких парламентський досвід стане логічним розвитком їхньої політичної кар'єри. З явних плюсів слід зазначити досвід ведення виборчих кампаній з ухилом в мережевий маркетинг і можливість залучення серйозних фінансових ресурсів. З мінусів – ставка на «перевірений» київський електорат може виявитися провальною у всеукраїнському масштабі, а обкатані технології, ефективні в межах певної території, можуть просто не спрацювати.
Теоретично на роль «третьої» сили може також претендувати новий «зелений» проект, який міг би користуватися підтримкою розчарованих у політичній метушні виборців. Але сама ідея виявилася не дуже затребуваною суспільством, та й практика українського «зеленого» руху показала, що, як правило, природоохоронна діяльність і політика з економікою дуже часто суперечать одне одному.
Всі розглянуті проекти цілком можуть претендувати на роль сили альтернативного вибору, не вплутуючись у пряме протистояння з важкоатлетами. Швидше ці учасники забігу у владу робитимуть акцент на тому, що вони – представники нового покоління українських політиків, сучасних і позбавлених недоліків минулих років. Іншими словами, вигідно відтіняти себе на тлі кризи політиків епохи кучмізму.
Як би там не було з достроковими виборами в Раду, на початку наступного року відбудеться значна активізація президентської кампанії. Проте виняткова ставка на осіб і політтехнології без реального наповнення можуть зарубати такі ініціативи на пні. Бачиться, що в кінцевому підсумку у виграші залишиться та сила, яка виступить з конкретними пропозиціями щодо розвитку країни і, що найкрамольніше, – почне справді працювати в цьому напрямі. Саме реальної роботи вимагає ситуація і чекають виборці.
Автор – заступник директора GMT group 
Версiя для друку
