Яка армія не потрібна Україні
Заявити, що Україна рано чи пізно буде в НАТО, і вважати це визначення стратегічного курсу держави підставою для розбудови Збройних сил і всієї військової організації, виявилося замало.
З одного боку, бачення військового сектора безпеки в Україні розвивається відповідно до конкретної політичної ситуації усередині країни і з огляду на умови, в яких вона опинилася на міжнародній арені. А також відповідно до пропонованих армії та іншим збройним формуванням з боку держави ресурсів і бачення військово-політичного керівництва місця і ролі в державі її військової організації.
З іншого боку, виявилася вельми відчутною сила інерції, аж надто прив'язана військова галузь у незалежній Україні до понять і стереотипів часів СРСР. Справді, висловлювана всі роки незалежності військово-політичним керівництвом думка, що Україна не має і не може сліпо копіювати Збройні сили і всю військову організацію з будь-кого, а мусить будувати своє, що відповідає національним інтересам і можливостям, видається здоровою, якщо не банальною. Водночас будівництво «свого», з урахуванням досвіду провідних країн світу» (ще одне улюблене формулювання офіційного Києва) перетворилося на дике сплетіння структур, теоретично несумісних, з мало зрозуміло сформульованими завданнями (точніше, сформульовані вони досить чітко, але абсолютно незрозумілі алгоритми і способи їх виконання).
На прикладі Збройних сил України це простежується на еволюції їх структури. Зокрема, щодо їх спроможності виконувати поставлене вищим військово-політичним керівництвом завдання – бути взаємосполучними з арміями країн НАТО, - то завдання виконано лише частково. Тобто на рівні окремих підрозділів і окремих штабних структур аж до бригади проблема вирішувана. Хоча зараз ми можемо говорити про те, що з усіх Збройних сил лише 15% (максимум 20%) підрозділів і частин здатні виконувати завдання разом з підрозділами інших армій під управлінням багатонаціональних штабів.
Ситуацію врятувала б давня ідея (якщо не помиляюся, вперше вона була висловлена під час перебування міністром оборони Євгена Марчука) направляти для виконання реальних бойових завдань, тобто в миротворчі місії, штатні підрозділи, які після повернення не розформовувалися б, а продовжували б службу як штатні одиниці Збройних сил. Це дозволило б мати в бойовому складі підрозділи, і навіть частини (один Ірак дав би нам 3, з урахуванням 81-ї тактичної групи і фактично 4 «обкатані» механізовані бригади!), злагоджені, такі, що мають неоціненний бойовий досвід і цілком у разі потреби готові виконувати завдання під управлінням багатонаціональних штабів. До речі, тут не обов'язково йдеться про НАТО, такі підрозділи могли б стати і кістяком військової складової, наприклад, ГУАМ, коли б Київ надумався все ж таки реанімувати це коматозне дитя.
…Але цю ідею не реалізували. В ООК заявляють, що нинішній метод (тобто коли задля відправлення в місію контингент комплектують офіцерами і солдатами з різних підрозділів і частин, а після повернення в Україну їх направляють на колишні місця служби) ефективніший. Оскільки, мовляв, дозволяє «рознести» досвід по всіх військах разом з його носіями. Вочевидь, в ООК нічого не чули про таке поняття, як злагодженість підрозділів, але це вже проблема фахівців цієї структури.
Та хай там як, «завдяки» баченню впродовж колишніх років керівництва Сухопутних військ (яке «відповідало» за нашу миротворчість), а нині - керівництво ООК, попри величезний – 16 років! – миротворчий досвід ЗС України, він виявився розпорошеним і здебільшого незатребуваним (зауважимо, що в нинішніх Бойових статутах Сухопутних військ немає ЖОДНОГО положення, яке ґрунтується на величезному власне українському військовому досвіді, – суто компіляції ще «радянських» положень). Та все ж сам досвід організації діяльності миротворчих контингентів може за відомих зусиль і ресурсів протягом невеликого проміжку часу свідчити про боєздатність не лише, як зараз, деяких – не всіх! - підрозділів Об'єднаних сил швидкого реагування (це загалом приблизно 30% усіх Збройних сил), а й про певну частину решти, тобто Основних сил оборони.
Але в цьому разі йдеться про максимум бригадний рівень. А ось вище починається щось таке, що вже зовсім не піддається класифікації, при тому, що найбільш боєздатні підрозділи стають малоефективними в сучасному конфлікті за неефективної структури управління.
Зокрема, вже сьогодні для управління українськими контингентами в миротворчих операцій і виконання інших варіантів застосування військ створено Об'єднане оперативне командування (ООК) Збройних сил. (Це щось на кшталт українського аналога американського командування «Центрком» у Тампі (штат Флорида), яке проводить нинішні операції в Афганістані та Іраку). У перспективі, а точніше – вже в 2009 році, - запланований перехід Збройних сил на триступінчату систему оперативного управління: Генеральний штаб – ООК – армійський корпус, Повітряне командування, Центр морських операцій, Центр берегової оборони. До 2011 року виведене нині зі складу Генерального штабу Командування сил підтримки (КСП, що відповідає за всі види забезпечення військ) буде переформовано в Об'єднані сили забезпечення.
І ось що ми отримуємо. З одного боку, в особі ООК і КСП створено структуру, яка начебто відповідає горезвісним стандартам НАТО (якщо бути точнішим – структурі управління ЗС США). З іншого боку, продовжують діяти «совдепівські» структури – зокрема, Генеральний штаб. При цьому, на ГШ за радянських часів (та й досі в Україні) теоретично покладається головне завдання – проведення мобілізації в загрозливий (в Україні сьогодні – «особливий») період, управління переходом економіки і всього народного господарства країни на «військові рейки», розгортання військ за штатами військового часу та їх забезпечення за рахунок резервів, створених за мирного часу. У концепції військового будівництва до 2011 року в Україні мова йде про створення професійного резерву в… 12 тисяч осіб. Військові округи в Україні, які за військового часу мають переформовуватися у фронти під командуванням Генштабу, - це вже спогад з нашого минулого, їх давно замінили регіональні Оперативні командування. Проведення мобілізаційних заходів у промисловості законодавчо розглянуто, але в реальності важко собі уявити, як це виглядатиме на практиці. Тобто реально Генштаб може лише єдине: займатися застосуванням військ (мова йде як про бойове застосування, так і про виконання інших завдань, покладених на ЗС України, - участь у ліквідації наслідків стихійних лих, техногенних аварій і катастроф тощо). Водночас це завдання нібито покладено на ООК.
Це лише один приклад, що показує, як армія сьогодні «обросла» нібито НАТОвськими структурами, які живуть у такому собі незрозумілому симбіозі з пострадянськими структурами, що в підсумку створює вельми дивний образ «своїх» Збройних сил. У такій плутанині важко звинувачувати Міністерство оборони або Генеральний штаб, - адже ці структури, з одного боку, виконують поставлені завдання із досягнення сумісності ЗС України з військами НАТО, а з іншого, і друге завдання – забезпечення обороноздатності країни (ще й в умовах гострого браку ресурсів).
Тобто поки що Україна не може говорити про реальні перспективи входження в Північноатлантичний альянс, вона не може будувати свою військову організацію з розрахунку на наявні гарантії безпеки, отримані від союзників. Якщо конкретніше - не можна, як це заведено зараз серед країн-неофітів НАТО, розвивати якісь одні військові можливості, потрібні Альянсу (у випадку з Україною мова може йти про військово-транспортні, інженерно-саперні тощо), на шкоду іншим. Зараз дедалі популярнішою стає ідея «активного нейтралітету» України, подальше зростання визнання якої можна легко спрогнозувати, якщо НАТО відмовить Києву у приєднанні до Програми щодо членства в Альянсі (ПДЧ) в грудні цього року. А ця ідея вимагає не просто зміни «зовнішньополітичного формату» дій України на міжнародній арені. Але й глибокого перегляду своєї політики щодо ключових питань, перш за все у галузі національної безпеки і, зокрема, у галузі обороноспроможності.
Якщо НАТО відмовить Україні в ПДЧ, це стане не лише приводом «працювати у напрямі подальшої євроатлантичної інтеграції» для Києва, а й докорінно переглянути свої підходи до побудови військової організації держави, і, зокрема, Збройних сил. Треба, нарешті, припинити робити перспективу вступу в НАТО основним постулатом військового будівництва в Україні. Коли це буде – невідомо, а якщо й відбудеться, то військова організація, яка цілком відповідає потребам держави, на заваді вже аж ніяк не стоятиме. Тому, аби уникнути неприємних сюрпризів, тобто усвідомлення однієї чудової миті, що Україна повністю беззахисна перед викликами і загрозами, що існують для неї, набагато прагматичніше будувати військову організацію, виходячи з початкового принципу «активного нейтралітету». Здатність України себе захистити не зашкодить ні у разі подальшої її відмови від своїх євроатлантичних планів, ні у разі приєднання до ПДЧ, ні при вступі в Альянс. Достатня сила ще жодній державі в світі за всю історію цивілізації не завадила.
