Передвиборні сценарії: хто, куди й навіщо?
У всіх парламентських сил, неспроможних на командну гру в «групу 226», немає ані найменшого мотиву міняти «шило на мило». Люди, які з величезним трудом записались і потрапили в партійні списки рік тому, випромінюють песимізм. І як наслідок – протест проти дострокових виборів. Люди, впевнені, що зможуть ще раз пройти через виборчу кампанію, не розуміють, навіщо викреслювати ще кілька місяців з життя чи виймти кілька мільйонів з кишень.
З чим же підійшли до гіпотетичних виборів партії, представлені в парламенті?
Найчисленніша фракція Партії регіонів через свою чисельність апріорі не може палати спільним бажанням негайно двинути на виборчу кампанію. Проте, тих, хто хоче стати депутатом кількох скликань у фракції все ж таки більше, ніж тих, хто продукує демарші. Тарас Чорновіл, Дмитро Табачник, Василь Грицак – ці імена лежать на поверхні. Натомість список «ПРавильних» депутатів, які женуть від себе думки про вибори, може мати понад 45 прізвищ.
Найближче оточення Віктора Януковича сподівається на:
– високу явку виборців у регіоні-оплоті ПР і як наслідок – збільшення кількісного складу фракції до 200 осіб;
– формалізовані домовленості про можливе переформатування більшості в наступному скликанні парламенту як з Секретаріатом Президента, так і з комуністами та Блоком Литвина;
– пост прем'єр-міністра для Віктора Януковича (всупереч розхожій у політологічних колах думці, що внесена в законодавство зміна не дає права висуватися на цей пост людині з непогашеною судимістю);
– нові стартові можливості для початку президентської кампанії-2010;
– очищення «списку» з урахуванням збільшення квоти Ріната Ахметова (у разі формалізації відносин з Секретаріатом Президента) або, відповідно, її зменшення (у разі відновлення коаліції з комуністами).
Ризик такої кампанії для Партії Регіонів – мінімальний, а інформаційне поле для завдання ударів конкурентам за уявну чи реальну економічну кризу в країні – величезне. Єдина проблема, що стоїть перед «штабними генералами» – з якої каси акумулювати необхідні для цієї кампанії гроші (Ахметов, Фірташ, Бойко), а з якої залишити під президентські вибори.
Настрої, що склались у Блоці Тимошенко, райдужними назвати важко.
Йдучи на вибори, Юлія Тимошенко витрачає не тільки свій фінансовий заділ, який завдяки виходу з ситуації щодо ПІБу та іншим «антикризовим заходам», мав збільшитися. Тимошенко втрачає владу – вона перша в списку «скорочених» одразу ж після приходу нового парламенту, навіть за оптимістичних прогнозів отримання такого самого результату, як і на попередніх парламентських виборах (30,71%), що за нинішніх умов виглядає як «fata morgana».
Саме тому для Тимошенко важливо:
– протягти питання з призначенням нової дати виборів як мінімум до грудня місяця (у ідеальному варіанті «заморозити» його взагалі);
– зіграти на майбутніх передноворічних приготуваннях і на любові українського народу взагалі не виходити з дому до 14 січня, якщо в будинку пахне «шубою», олів'є і дечим міцнішим.
– переконати Президента (у випадку, якщо той таки надумає підписувати новий Указ) зробити це у символічний день 22 січня (День Злуки), з тим, щоб люди прийшли до урн наприкінці березня;
– після 22 березня затягти процес формування нової парламентської більшості (наприклад, з тим же блокуванням трибуни) як мінімум на місяць, а краще – до червня, коли новоспечені депутати підуть у відпустки;
– влітку 2009 стартувати з президентською виборчою кампанією.
У такому сценарії, звісно ж, закладені величезні ризики. По-перше, немає гарантій, що Президент захоче чекати на виконання забаганок прем'єр-міністра і вже наступного тижня не виступить з якою-небудь інновацією. Наприклад, внести зміни в Конституцію України (на двох сесіях – цій і зимово-весняній), з тим, щоб відмовитися від формування коаліції як такої. А ще краще – змінити норму призначення прем'єр-міністра (ст. 114 Конституції) у тій частині, що кандидатуру на посаду голови Кабінету міністрів вносить Президент за пропозицією коаліції депутатських фракцій.
Ясна річ, що подібний крок за нинішніх умов виглядає утопічним. Але повернення до «ситуативної більшості», в якій заробляє кожен гвинтик, що домовляється – чим не аргумент для депутатського корпусу, більшість з якого давно забула, навіщо вони ходять на роботу, якщо за них і так усе вирішується. Причому, не питаючи.
У «Нашій Україні», як завжди відбувся позділ на «розумних» і «красивих». Перші дивуються, звідки беруться результати соцопитівань, підготовлені Президентові, в яких «НУ» готують аж цілих 15%. У кращому разі, навіть найсміливіші дають орієнтир на 8% при відомій соціологічній похибці і можливості включення певного допустимого адмінресурсу.
Другі просто «лізуть» на амбразуру виборів (очевидно, начитавшись тієї ж соціології, яку вони ж носять у приймальню першої особи країни).
У підсумку «Наша Україна», позбавившись від сателітів БЮТ (фундаментально – «Народної самооборони» Луценко), має можливість:
– у кращому разі отримати до 40 місць у парламенті (при вже озвученому 8-відсотковому результаті);
– інтегруватися в переговорний процес з Партією регіонів (після виборів);
– намагатися побудувати нові відносини з Президентом.
При цьому «НУ», йдучи на вибори, має вирішити масу проблем ще до того, як встряне у виборчу кампанію. Причому, на відміну від Партії регіонів і БЮТ, потрібно вести мову про революційні й швидкі зміни. У першу чергу йдеться про політ-міжособистісні стосунки:
– налагодження комунікацій між депутатами всередині самої фракції (як варіант – обрання нового керівництва, здатного ці комунікації налагодити);
– налагодження оперативних двосторонніх комунікацій з Президентом (як варіант – через заміну глави Секретаріату);
– на рівні керівництва партії формування функціонального ядра, яке ухвалює швидкі рішення;
– формування списку не «з волі Божої», а, знову ж таки, за функціональними здібностями;
– проведення жорсткої ідеологічної інвентаризації партійних структур на місцях.
І це неповний список того, що необхідно зробити «Нашій Україні», щоб гідно увійти до парламенту-2009 року.
На відміну від усіх трьох парламентських сил, «Блок Литвина» зі свої лідером вже почав виборчу кампанію. Лідер блоку імені себе просто не вилазить з регіонів і на сільсько-селищному рівні доводить, навіщо він потрібний Україні.
Проте, поки потенціал блоку близький до відмітки соціологічної похибки. Та й то тому, що людям не подобаються риторичні промови Володимира Михайловича. Просто БЛ тільки останнім часом почав визначатися зі своєю ідеологією, розставляючи зрозумілі акценти: проти НАТО, за другу державну мову російську і за зближення з Росією.
Очевидно, поки всі ці месседжи не дійшли до пересічного громадянина, рейтинг Блоку Литвина істотно не зміниться і БЛ зможе повторно пройти до парламенту. Але в умовах жорсткої протидії тих сил, про які ми говорили вище, для Блоку головне:
– відстояти реальні результати на місцях, у виборчих комісіях, щоб не повторилося ситуації з виборами 2006 року, коли БЛ не добрав 0,56% до попадання до парламенту;
– розширити присутність у тих регіонах, де Литвина «мало знають»;
– закріпити свою присутність у мас-медійному середовищі на місцях, куди вже були зроблені «вилазки»;
– «потоптатися» по суміжних з Донецьким регіонах, щоб «відкусити шматочок» електорату ПР.
Утім, у більшості з цих пунктів у Блоці Литвина вже ведеться робота.
Внаслідок того, що в Україні вибори проходять достатньо часто, Комуністичній партії не вдається розгубити (м'яко кажучи) весь немолодий електорат. Попри вікові категорії, цей шар електорату як і раніше стабільний, тому КПУ не поспішає розгортати штаби. Навпаки, зараз у центральному апараті йде війна за вплив. Петру Симоненку це не може не подобатися: після довгої сплячки конкуренція примушує «штатних» (Олександр Голуб, Віталій Кулик) і «новознайдених» (Дмитро Табачник) ідеологів активно ворушитися.
Для КПУ навряд чи проблематичним буде пошук меценатів – при потенційному створенні коаліції з Партією регіонів кількість ходоків у офіс на Борисо-Глібській помітно збільшиться. Утім, навіть перебуваючи в опозиції, комуністи завжди могли користуватися своїм винятковим положенням. Як ні парадоксально, але на відміну від решти сил, представлених у парламенті, КПУ гарантовано може розраховувати на повторення свого результату.
Хоча питання впирається не тільки в кількість виборців, готових сьогодні проголосувати за ту чи іншу політсилу. Є ще два чинники, що впливають на проведення кампанії. Перший – чи докотится світова фінансова криза до України настільки серйозно, що змушено згуртує вітчизняну еліту. І другий – наскільки готові сьогодні виборці брати участь у виборах.
Але про це і про підготовку позапарламентських сил до виборів – у наступній частині матеріалу.
