Михайло Слабошпицький: «Я готовий закластися: російська мова другою державною не буде!»
Вручення премій, присудження звань, результати телевізійних шоу, нові «хіти» вітчизняних зірок – усе обертається на «чинник вибору» омріяного політиками електорату. Навіть така життєво важлива для країни «дрібниця», як мова. 9 листопада, в День української писемності, має розпочатись черговий, вже дев’ятий Міжнародний конкурс української мови імені Петра Яцика. Чи не потраплять дитячі надія і радість до не зовсім чистих політичних рук? Михайло Слабошпицький, відомий письменник, виконавчий директор Міжнародного благодійного фонду «Ліга українських меценатів» – головного організатора конкурсу – запевняє, що зробить усе від нього залежне, аби цього не сталось.
«Коли треба підтасувати, обдурити, українці завжди талановиті»
Пане Михайле, вже дев’ять років поспіль проводиться Міжнародний конкурс української мови. Усі ці роки організовує його Ліга українських меценатів. Для держави, культура й духовність якої, на думку фахівців, переживають катастрофічну кризу, така сталість – радше виняток, ніж правило. Як вдається лишатись «на плаву»? Хто підтримує – і підтримає цьогоріч – конкурс?
Підтримують саме українські меценати з усіх кінців світу. Але у такі часи, як нині, дещо змінюється. Попереду, можливо, вибори. Тому, думаю, зараз усі вчепляться нам «допомагать». Адже конкурс – це бренд. Він проводитиметься вдев’яте. І час зручний – 9 листопада. Хоча спочатку нас підтримувало – тільки людськими ресурсами – лише Міністерство освіти і науки. Та варто було початися виборчій кампанії, одразу прибігали, наприклад, соціалісти, схотіли взяти участь у нагородженні. Ми наголосили: приватно, як звичайні громадяни – будь ласка, а як партія – ні. Свого часу цікавилися конкурсом «есдеки». Ми зауважили команді Медведчука: слухайте, хлопці, партії закінчуються на порозі школи. Загалом «прорвало» торік. 9 листопада – в День української писемності і мови – ми, як завжди, починали конкурс. Було це у Кіровограді. І раптом – два укази Президента! По-перше, було встановлено 14 президентських стипендій для переможців, десь по 7-8 тисяч гривень кожному. По-друге, Кабміну було доручено розглянути можливість проведення конкурсу на бюджетній основі. І слідом був указ про встановлення іменних стипендій та положення про них за підписом глави Секретаріату Президента Балоги.
Справді отримали?
Найцікавіше ось що. 10 листопада ми вже знали, що всі переможці – 5 студентів і 9 школярів – 15 травня в Театрі ім. І. Франка повинні одержати президентські стипендії. Тож до останньої хвилини ці гроші у бюджеті Ліги навіть не закладалися. І раптом за два дні до урочистого вручення нам повідомляють: цих грошей нема! Кабмін не дає! Нема про що говорити! На мову в бюджеті знову не вистачило. Цього разу 120 тисяч гривень. Тож ми нашкребли самотужки і вручали премії від себе. А уряд ці гроші не виплатив до сьогодні. Нещодавно вийшов ще один президентський указ, згідно з яким з 1 вересня «заднім числом» починаються виплати.
Коли проводилися вибори мера, також перед нагородженням прибігали з кількох партій. Микола Катеринчук, приміром, хотів привітати учасників зі сцени. Ми кажемо: у нас зазвичай вітають брендові для школярів особистості – Загребельний, Павличко, Яворівський – або взагалі ніхто. Його представники кажуть: та ми й гроші дамо! Ні, нам уже не треба – відказуємо, – ми вже все самі дали. На сцені будуть відомі артисти, письменники – і ті, хто встановили свої премії, їх і вручатимуть. Під час урочистостей народних депутатів страшенно багато. Аякже: камери! Вийшов Мороз, покрасувався, виймав з кишені свої премії і роздавав. Витратив він, здається, вісім тисяч гривень, але слави купив набагато більше.
Але хто саме насправді виділяє гроші на премії?
Одна з фармацевтичних фірм давала майже по півмільйона гривень на три конкурси. Були й інші спонсори, меценати. Від держави не було ані копійки. Головний наш принцип: прозорість. Починав усе це Петро Яцик – людина західного світогляду. Всі засадничі моменти з Заходу він переніс сюди, до України. У пресі друкується, по-перше, список, від кого які суми надійшли, а по-друге – список одержаних премій і одержувачів. А гроші виділяються на проїзд дітей з районів до обласних центрів, на харчування. Ми оплачували роботу журі, навіть закуповували і штампували зошити.
Навіщо?
Все, як на виборах – щоб було чесно. До кожного обласного центру веземо власні зошити. Скільки зошитів лишилося, скільки було використано – складається акт в Інституті інноваційних технологій та змісту освіти МОН. Потім все шифрується. Журі не знає, чию роботу перевіряє. Ми хочемо уникнути корупції, підтасовок. Адже всі ми знаємо, в якій країні живемо. Коли треба підтасувати, обдурити, українці завжди талановиті. Велика практика була. Ще один важливий момент: ми просимо дитину – напиши, подякуй за премію. Для благодійників з Заходу до цих дитячих листів ми докладаємо довідку НБУ про курс гривні на той момент. Багатьох це справді дивує.
Чи були випадки, коли Лігу і конкурс намагались, скажімо прямо, обдурити?
Одна «сучасна» дівчина з Дніпропетровщини поскаржилася. Ми послали у відрядження координатора конкурсу. З’ясувалося, що дівчина навіть погано говорить українською. Вона писала неправду. Бачте, багатьох засліплюють грошові винагороди… Ще випадок: повідомляють, що директор однієї школи на Оболоні сказав, мовляв, «никакого конкурса у меня не будет». Шовініст, одним словом. Ми вдали, буцімто на прохання вчительки приїхали подарувати бібліотеці свої книжки. З’ясувалося, що конкурс у тій школі проходив, а вчителька, що була з директором у конфлікті, вирішила таким чином звести з ним рахунки.
«Я вихований на російській класиці, тому не можу не любити російську мову»
Є такий стереотип, ніби українська мова популярніша в селі, ніж у місті. Тож яка аудиторія конкурсу – сільська?
Ні в якому разі! Почнемо «ab ovo». Згідно з наказом міністра освіти, конкурс має відбутись у кожній школі, а вже чотири роки – і в університетах, ПТУ та Збройних силах. Кількість учасників сягає понад 5 мільйонів. Статистика не наша, а МОН. Петро Яцик якраз і мріяв про масовість… Нагороди отримують близько тисячі дітей.
Як Ви гадаєте, чому українська мова постійно перебуває на політичній «передовій»? Хто в цьому винен?
Звісно ж, політики! І це яскраво характеризує їхню мораль. Вірніше, її відсутність. Прості люди, буває, не помічають, якою мовою говорять – і ніякого протистояння немає! Мова перетворилась на предмет спекуляції з боку політиків, причому з усіх без виключення таборів. Така сама спекуляція – НАТО. Простій людині байдуже, йти до того НАТО чи ні. Політики взагалі полюбляють зачіпляти особисті болючі теми. Адже на цьому можна зіграти. До таких болючих тем належить і мова. Звичайно ж, ситуація з українською мовою дуже болюча, але драматизувати, педалювати її не треба. Дивіться: коли Масарик став президентом Чехії, серед урядовців не було жодного зі знанням чеської мови. Тоді Чехія тільки-но вийшла з імперії і всі розмовляли німецькою. Аналогічна ситуація була в Італії під час Рісорджименто. Гарібальді й Мадзоні не знали італійської мови. Новоствореному Ізраїлю довелося відроджувати практично мертву мову. Такий само шлях чекає і нас. Якщо ми за українську мову, то ми ж не проти всіх інших! Не проти російської, англійської, кримськотатарської. Але перша, титульна, державна мова повинна бути, треба підносити її престиж.
Припустімо, що спекуляції визріють у щось більше і за певного політичного розкладу російську – боронь Боже! – таки проголосять другою державною. Будете ще й конкурс російської мови організовувати?
Та не буде цього ніколи! Це все спекуляції! Я готовий закластися. Так і напишіть: російська мова ніколи не буде другою державною. Політики шантажують мовою один одного, а наївні люди сидять і вірять. Ви знаєте, що було в Америці, коли голосували за те, яку мову зробити державною? Англійська перемогла німецьку всього лише одним голосом. Якби не цей голос – мали б ми зараз німецькомовний світ. Розумієте: українська мова як єдина державна – це реальне двомов’я. А коли приймається друга мова – це одномовність, повна перевага російської мови. І ви це прекрасно знаєте, і політики, і народ. Згадайте: Кучма, ідучи в президенти, запевняв, що зробить російську другою державною. А, прийшовши, сказав: ні. Навіть «регіонали», коли Янукович був прем’єром, не розглядали цього питання. І так буде тривати й надалі. Наївний той, хто вірить політикам. Талейран якось зауважив: «Язик політикам даний, аби приховувати свої думки». Справжній професіонал у політиці дуже часто каже те, що хочуть почути. Вилазить бідний люмпен з шахти, усім роздратований, і йому кажуть: «Вони – бандерівці, падлюки! Ми їхню мову посунемо, свою приймемо!» І це – замість сказати: «Чоловіче, твоє існування опущене до нелюдського рівня. І я б міг зробити для тебе те-то й те-то». Знаєте, я вихований на російській класиці, тому не можу не любити російську мову. Мова не винна. Я хочу, аби в Україні, як і в кожній нормальній країні, на належному рівні була державна мова. Щоб її всі знали…
А як її до цього рівня підняти?
Це взагалі не проблема! Коли буде нормальна влада – буде все добре і з мовою. Ви чуєте, як говорять наші високопосадовці – прем’єр, депутати? У нас цинічні політики, українську мову вони ненавидять і нею не користуються. Просто вони нею гроші заробляють. А діти ж дивляться на все й бачать, що в Україні не престижно бути українцем. Що то значить – бути українцем? Значить, бути представником Української держави – нормальної, квітучої. Треба любити її землю, історію. Переконувати в «кращості» українського повинна влада. Дивіться, скільки молоді перейшло останнім часом на бік українського. Гурт «Тартак» – та ж вони всі виросли в російськомовних сім’ях! Люди приходять до цього свідомо. Патріотом України справді важко бути – треба зробити над собою зусилля.
Отже, Ви вважаєте, що ніякої особливої програми розвитку української мови не треба, що розвій мови відбудеться сам по собі, природним шляхом?
Абсолютно! Ще раз повторюю: це багато в чому залежить від соціально-політичних факторів. З поліпшенням рівня життя все активніше буде йти й національне будівництво, адже воно не в реформах, а ось тут (показує на голову).
Чому ваш конкурс названо «міжнародним»?
Спочатку ми аж на таке не замахувались. Коли тодішній перший заступник міністра освіти відомий астрофізик академік Яцків сказав: хай конкурс буде міжнародним, долучіть до нього діаспору, я зауважив, що ми робимо це не задля діаспори. Стан української мови у діаспорі жодною мірою не вплине на стан української мови в Україні. Але він переконав нас: це буде моральним козирем. Коли українські діти усвідомлять, що разом з ними змагаються діти з Канади, Сполучених Штатів, Польщі, Литви, Румунії, – для них це буде додатковим стимулом. Нині в конкурсі беруть участь діти з 27 країн. Цього року змагання відбулися навіть у Китаї. Нагороди вручає посол України в кожній з цих країн. Активізація мовного турніру за кордоном – це не завдяки нам, це все МЗС! А як приємно потім отримувати тим, хто давав гроші на премії, вдячні листи від дітей! Є такий у Торонто чоловік – Станлі Пітерсон; він підтримує наш конкурс вже п’ять років. Коли я до нього приїхав з купою тих листів, він заплакав. Якась дитина з Криму пише: «Дорогий дядечку Пітерсоне, дякую Вам дуже. З’їздив я до Києва, і це місто завжди асоціюватиметься у мене з Вами…» Ці старші люди з політичної еміграції – мабуть, останні романтики серед українців. От, скажімо, під Оттавою живе син Олега Ольжича – Олег Кандиба. Він встановив премії імені свого діда – Олександра Олеся – та імені свого батька.
«Кінець для «слуг народу» міг би бути плачевний»
Нещодавно у Будинку письменників відбулося вручення кількох премій від Ліги українських меценатів. Розкажіть, кому вручали і за що?
Загалом з часу створення Ліги ми заснували кілька премій. От дивіться: літературна премія імені Володимира Свідзінського – раз. Це премія за найкращу книгу лірики: її отримували свого часу Володимир Базилевський, Василь Герасим’юк, Степан Сапеляк, Валерій Гужва, Світлана Короненко, Валентина Давиденко. Премія імені Бориса Нечерди – два. Це нагорода молодим поетам за пошуки нової поетичної мови. Премія «Звук павутинки» імені Віктора Близнеця – три. За найпомітніші книги для дітей. Премія імені Дмитра Нитченка – чотири. Вручається видавцям, меценатам, журналістам за пропаганду українського друкованого слова. Її, буває, водночас семеро-десятеро одержують. Премія імені Анатолія Єрмака – п’ять. Заснована разом з Інститутом проблем болю Володимира Берсенєва (Єрмак був його другом). Це не літературна премія і присуджується вона не за літературні шедеври. Ми звертаємося до діток і просимо написати, що таке патріотизм, що таке національна ідея? І ще одна премія, шоста – імені Євгена Чикаленка. Присуджується меценатам за значні проекти. Є одна умова: нагороджувані нею не повинні бути членами Ліги. Лауреати одержують копію ікони Вишгородської Богородиці – оригінал свого часу, пограбувавши Київ, вивіз Андрій Боголюбський. Там вона – як «Богоматерь Владимирская» – вважається святинею РПЦ. Цим ми наче підкреслюємо, що треба повертати в Україну наші скарби. Також лауреати премії імені Чикаленка отримують копію Острозької Біблії, диплом і медаль.
Кого відзначено цього року?
Євгенія Пастернак з Канади вже 50 років розробляє проект «Національні доми для літніх людей». Канада – країна полікультурна, країна мігрантів, люди там дуже багаті, тож будинки для літніх людей справді гарні, але – уніфіковані, без урахування національних запитів та потреб людей. А між тим відомо (це стверджують психологи і геронтологи), що на старість людина повертається до початків, до коріння, забуваючи вивчену мову. Тож пані Пастернак зробила для літніх українців українські «доми». За її прикладом пішли всі інші етнічні групи – хорвати, євреї, німці і т. д. Вона отримала Орден Канади – аналог Героя України, є доктором геронтології. Одержав нагороду також колишній міністр провінційного уряду Онтаріо Іван Яремко, що впродовж десятиліть жертвував особисті кошти на пансіони пані Пастернак. Відзначено було російського бізнесмена родом з України Юрія Коптєва. Дуже цікавий чоловік! Його коштом в Прилуках торік поставлено пам’ятник Шевченкові-художнику – дуже незвичний, а цього року – пам’ятник землякові-акторові Яковченку. Коптєв ще молодий, він народився в Прилуках, має там родичів. Мене вразив такий-от генно-географічний патріотизм. Отримав відзнаку й Петро Писарчук зі Львова. Нам закидали, до речі – Писарчук, мовляв, «регіонал», голова обласної організації Партії регіонів! Нам байдуже – ми ні помаранчеві, ні синьо-білі. Писарчук відновив замок у Золочеві. Щось неймовірне, Ви навіть уявити собі не можете!
Щось все у вас аж надто добре виходить...
Спочатку нас стріли як націоналістичний проект. «Дурні ви люди», – сказав я. «Ми – за державну мову. Була б тут державною єврейська чи російська мова – був би конкурс на знання єврейської або російської». Поступово все стало на свої місця. Якось під час Майдану – якраз ішов конкурс – був я на прямому ефірі на радіо; купа дзвінків російською мовою – я щораз здригався, думав: «Ну, зараз як скажуть!» Телефонували з Криму, Донецька, казали, яку важливу справу ми робимо – адже це моральний чинник, реабілітація цінностей. І лише один був дзвінок українською, з Києва, і то – від не дуже розумного чоловіка. Випадковість, звичайно…
А якби гроші дав Рінат Ахметов?
А чи суд кваліфікував його статки так, щоб ми мали до них упередженість?
Не було, до речі, ідеї створити премію для чиновника або політика, що найкраще знає мову?
(Сміється)У Володимира Яворівського була ідея провести диктант у Верховній Раді. Це можливо, вважав він, якщо не збирати і не перевіряти роботи, себто чистий піар. Але вирішили від цього відмовитися, бо кінець міг би бути плачевний для «слуг народу».
Скільки депутатів, на Вашу думку, написали б цей диктант на «12»?
Не більше десяти.
Оптимістично! Що це за інтелектуали такі?
Арсеній Яценюк – молодий, дуже грамотний. Слухати його приємно. Звичайно, Павло Мовчан – адже він голова «Просвіти», було б соромно помилок наробити. Віктор Терен, бо – поет. Михайло Косів – член Спілки письменників. Можливо, Микола Томенко, Володимир Полохало. Перепрошую, якщо когось дуже інтелектуального не назвав...
«Незважаючи на щорічні провали, Шевченківська премія – бренд»
Пане Михайле, а як з власною творчістю? Дуже добре пам’ятаю Вашу книжку про Тодося Осьмачку – «Поет у пеклі» (за неї Михайло Федотович отримав Шевченківську премію – Авт.). Про кого Ви пишете зараз і про кого хочете написати?
Про кого писати? Про того, хто забутий. Яскравий приклад – Олекса Стефанович. Поет Празької школи родом з Волині, похований у Буффало, США. Страждав на безліч фобій, зокрема й на манію переслідування. Самітник. Поет дивовижного складу і ладу мислення. За життя видав усього-на-всього дві книжки. Його шукали – він ховався. Багато чого з його творчості запозичив Євген Маланюк. Свіжа моя книжка – «Веньямін літературної сім’ї». Ім’я «Веньямін» з єврейської перекладається як «щаслива і гірка дитина». Веньямін – це поет Олекса Влизько, розстріляний у 26 років. Глухий від 13 років. Талант від Бога. Я давно збирався про нього написати. Ще є чимало задумів. І – мало на них часу...
Як Ви прийшли до такого жанру, як роман-ревю?
Мене завжди турбувало, що українська проза надто консервативна, не дуже вигадлива в інтерпретаціях матеріалу. У нас панує культ життєподібності, емпіричного реалізму. Це завжди псувало враження від української літератури. Винятком тут був Загребельний – він завжди щось вигадував. Тому мені хотілося робити ці романи про маловідомих видатних українців відмінними по формі від українського прозового загалу. Роман, який я пишу зараз – про трагедію родини Коцюбинських – буде вже інший. Кожен матеріал диктує себе. Ось про Марію Башкірцеву вийшов роман-есе. Мені здавалося важливим розповісти про тогочасний Париж, про Монмартр .Але Марія не могла розказувати про це комусь – це було б примітивно, тож довелося робити відступи, які цілком могли б бути самостійними творами. А про Рафаеля Багаутдінова вийшов роман-колаж – не випадково, адже він майстер саме колажу. Мою книжку «Поет із пекла» про Тодося Осьмачку у школі дають на позакласне читання. Коли дитина її прочитає, то складе іспит як мінімум на четвірку. Там є про всі літературні угруповання, про багатьох поетів і діячів культури 1920-30-х років.
Чи вважаєте Ви, як лауреат премії імені Т.Г.Шевченка і член Шевченківського комітету, цю премію авторитетною – не в колах культурного й мистецького істеблішменту, а серед простого народу?
У низах авторитет є, а немає його у молодих письменників, хоча вони всі без винятку мріють її одержати. Група «поінформованих» молодиків закидають: мовляв, за радянських часів Шевченківську премію давали такому-то й такому-то. Але ж те саме можна сказати про будь-яку премію, навіть Нобелівську! Я про Нобелівську премію книжку написав, скоро вона вийде. Достоєвський, Толстой, Джойс, Кафка, Пруст Нобелівську премію не одержали, це правда – та при цьому багато хто з великих її одержував. П’ятдесят на п’ятдесят. Адже премії присуджують люди, а не Бог. Те саме з Шевченківською премією: колись її одержували «X», «Y», «Z». Справді, це ганьба. Та водночас отримали премію Костенко, Вінграновський, Шевчук, Загребельний. Хочемо ми того чи ні, Шевченківська премія – бренд. І майже щорічні провали все одно не перекреслюють значення цього бренду. Естетичні помилки, кон’юнктура – все це, на превеликий жаль, було, є і буде. Не було жодного випадку, аби вручення Шевченківської премії не оскаржували. Коли присудили Ліні Костенко, в радянському суспільстві прокотився гул: кому й за що? Що ви хочете, була й така частина суспільства…
Звичайно, оскаржувати можна все. Але я не згоден з одним: у нас всі вважають, що розуміються на культурі – так само, як на футболі і пиві. Тобто якщо гроші бюджетні – то втручатися нібито мають право всі, від президента до прибиральниці. Хтось каже: це повинна бути народна премія, голосування повинне відбуватись у Інтернеті. Але ж кому присудить народ? Поплавському, Сердючці, Карпі?
І хто ж вирішуватиме за народ?
Вирішувати повинні експерти – я в цьому переконаний! Скажімо, присудили премію нікому не відомому композитору – але беззаперечному авторитету в музичних колах – Євгенові Станковичу. І всі запитували: хто це? А років вісім тому премію присудили Романові Андріяшику. Одна з газет для «читающих по-русски» спитала «а кто это такой?» Люди добрі, якщо ви недоучки, то це ваші проблеми! Андріяшик – великий письменник, перекладений в багатьох країнах, один з найбільших українських прозаїків ХХ ст. Так, я сам є членом Шевченківського комітету, так, я також голосував проти, так, я був обурений певними рішеннями комітету. Але ж є якась корпоративна солідарність, тому я не скажу вам, проти кого я голосував і з чим незгодний. Можу хіба грюкнути дверима, як нині це зробили два члени комітету – художник Андрій Букотей і мистецтвознавець Олександр Федорук. Та все ж таки слід пам’ятати – премію цілком заслужено присуджували чудовим митцям Іванові Марчуку, Борису Плаксію, Івану Остафійчуку. Іноді відбуваються просто смішні історії. Приміром, керівник «Камерати» – колективу, що доніс до світової спільноти кращі зразки української музики. Під час гастролей в Сибіру в нього брали інтерв’ю, питали, що він привіз. Він іронічно відповів: «Мы привезли мировую классику, чтобы вы не сказали, что в нашем репертуаре – одни хохлы». Ця фраза потрапила до Інтернету. І деякі квазінаціоналпатріотичні видання підняли скандал: ґвалт, присудили премію антиукраїнцеві! Ніхто й не зважав на інтонацію, на ситуацію… Солженіцин таких людей називав «образованщиной». Шевченківська премія є і повинна бути. Творчій людині, як і спортсмену, потрібні перемоги. Спитайте у письменників: хто з них, поклавши руку на серце, скаже, що може відмовитися від Шевченківської премії? Так, можна назвати Андруховича. Та чи знаєте ви, що Андрухович відмовився від премії, коли вже було відомо, що він її не отримає? Short-list, у якому вказується, хто продовжує змагання, учасникам процесу відомий вже 17-18 лютого, але до преси цей перелік потрапляє лише 9 березня. Тож коли Юрію доповіли, що він вибув із змагання, Андрухович одразу ж скликав прес-конференцію і заявив, що відмовляється від премії. Це був такий піар-хід.
А як Ви ставитесь до таких модних премій, як «Коронація слова» і «Золотий Бабай»?
Вони, безумовно, повинні бути. Щоправда, за винятком «Ключа» Василя Шкляра, я переможців цього конкурсу не пам’ятаю. Усе ж інше, що трапляло мені до рук – «гідропонна» література. Читаючи «улаврені» книжки, я бачу, з одного боку, мовне недбальство. А мова – як нотна грамота. Без неї нікуди. А по-друге – не спостерігаю літературної техніки, школи. Тобто це все непрофесіонали.
Фото – Наталії Катриченко
