Корком по кризі
$91,28, якщо ви купили акції фонду Washington Mutual; $54,74, якщо ви купили акції банку Wachovia; $44,34, якщо ви купили акції страховика AIG; $00,00, якщо ви купили акції банку Lehman Brothers.
Але якщо ви купили на $1000 пива, випили його, а потім здали алюмінієві банки на брухт, то у вас виявилося $214 готівкою.
Висновок: найкраща ідея інвестицій – це бухати й здавати посуд.
Така глибока фінансова порада зараз циркулює імейлами офісних працівників усього західного світу. З одного боку, це повна дурниця, й до того ж пропаганда алкоголізму. А з іншого – зараз найкраще тим, хто злидень і гроші не збирав і нікуди не вкладав. Тобто таким, як я. Ми, злидні (відносні, звісно), навіть до якоїсь міри злорадіємо. Зрештою, ми роками спостерігали, як банкіри й менеджери інвестиційних фондів гребли бабло лопатою, отримували космічні бонуси, роздували бульбашки цін на нерухомість, пили шампанське «Кристал», занюхуючи кокаїном, і волали «жадібність – це добре». Ми навіть трошки хотіли, щоб Бозя їх покарав. Зовсім трошки, правда, і тільки їх, і взагалі ми навіть не серйозно хотіли. Але Бозя на дрібниці не розмінюється: його караюча десниця зім’яла всіх, як під час Варфоломіївської ночі: мовляв, на тому світі вже розберусь, хто праведний, хто грішний. І тепер нам, злидням, також страшно. Ми не постали перед проблемою заморожених депозитів, як в Україні, і взагалі тут держава виступила гарантом банків. Але нам реально загрожує від’ємний баланс ціни, за яку ми можемо продати куплену за іпотеку хату, і суми, яку ми винні банку. Цей баланс може виражатися в десятках тисяч доларів, які ми будемо винні банку по гробову дошку і навіть за нею, бо наші життя застраховані тільки на суму іпотеки.
Отож хто як, а ми від страху й стресу бухаємо й здаємо посуд.
На щастя, вибір у нас широкий. От щойно в Лондоні пройшло шоу вина, де виробники й імпортери демонструють свій товар. На цю щорічну виставку-продаж я ходжу в останній день. У перші дні там чекають не мене з моїми кількома фунтами, а серйозних продавців. Але в останній день уже всі контракти укладено, і тоді з’являюсь я зі своїм келихом. У нього наливають попробувати що попросиш. Тільки деякі – продавці дуже дорогого бордо й бургундського – просять за пробу гроші. Їх я ігнорую. До того ж, бургундське мені все одно не до смаку, як я вже в цій колонці писала.
Два роки тому досить несподівано на цю виставку приїхало вино з України «Коблево». З того часу нічого нашого не з’являлося, і я цьому, у принципі, рада. Торік іще з солідарності зі слов’янськими братами й сестрами пила щось болгарське, але недовго. Благо, що плювальниця стояла поруч. Цього ж року найближче до України було угорське. «Токай» мені дуже сподобався: солодкий і ароматний, але легкий, він нагадав мені студентські роки, коли ми пили солодкі білі вина, тільки тоді такої якості не було.
Вино – напій іноді благородний, іноді шмурдячний. Зараз, попри кризу, я маю можливість пити найкраще з найдешевшого, а це вже чимало. І мені не стільки важливо його пити, як щоб воно просто десь було. Щоб його не висмоктали сусіди по гуртожитку чи по квартирі, щоб воно стояло собі й було моє.
Цього літа ми з кількома колегами з російської служби Бі-Бі-Сі поїхали в Крим у відрядження. Заїхали й на два винзаводи – Массандру і Новий світ, але зараз не про них. Хтось приніс у готельний номер пляшку Бейліса. Я не люблю цей лікер, тому віддала свою склянку колезі з Москви, Артему, колишньому киянину. Він радо взяв і сказав, що для нього Бейліс – символ тих перебудовних і розвальних років, коли в Києві й Москві майже не було чого їсти чесній людині. А жінка його десь спробувала цей лікер і дуже його полюбила. І він собі постановив: працювати, працювати й у праці сконати, якщо треба, але щоб Бейліс для дружини завжди дома був. Минуло багато років, але тепер у нього він є. Мораль: були кризи й до цього і будуть після цього. Головне – мотивація вибратися з них.
