Що спільного між економічною кризою і зимою в Україні?
Принаймні, саме такого висновку можна дійти, якщо порівняти заяву прем’єр-міністра від 16 жовтня («На сьогоднішній день прояви світової фінансової кризи в Україні в жодних жорстких формах не існують», - заявила Ю. Тимошенко, відкриваючи засідання Кабінету Міністрів) та сьогоднішню ситуацію у вітчизняній промисловості, аграрно-промисловому секторі, фінансовій та валютній сферах, на ринку праці тощо.
Хочеться вірити, що причиною таких слів прем’єр-міністра було бажання заспокоїти загальну ситуацію в державі і зменшити паніку на валютному ринку, а не відсутність розуміння процесів, що нині відбуваються у світовій економіці, і їх наслідків для України.
Більшість експертів основною причиною та джерелом світової економічної кризи називають кризу неповернення іпотечних кредитів, які у неконтрольованих обсягах надавалися банками у Сполучених Штатах громадянам держави. З суто формальної точки зору, такий підхід можна вважати прийнятним. Адже саме проблеми у низки американських банків і, як наслідок, їх банкрутство, поклали початок сніговому кому світового масштабу, в основі якого неповернення кредитів, паніка на фондовому ринку, вилучення інвесторами значних ресурсів з ринків тощо.
Втім, якщо ситуацію розглядати дещо глибше, вимальовується зовсім інша картина. Світова економічна система вже давно нагадувала мильну бульбашку, роздуту до тих меж, коли для її колапсу достатньо одного проколу. Джерелом такого стану речей сміливо можна називати фінансову систему.
Фінанси в загальносвітовому масштабі вже давно перестали виконувати виключно обслуговуючу роль по відношенню до виробничої сфери. На сьогодні сміливо можна говорити, що фінансова система у загальній сукупності усіх своїх складових (грошовий ринок, кредитний ринок, ринок цінних паперів, страхування тощо) перетворилась на самостійну одиницю, що лише опосередковано пов’язана з процесами у реальному секторі економіки. Іншими словами, класична формула відтворення, запропонована ще К. Марксом – «гроші-товар-гроші штрих» – сьогодні працює і без товарної (виробничої) складової і має вигляд «гроші-гроші штрих».
Підтвердження цієї тези шукати довго не доводиться. Не інакше, як не відірваністю світової фінансової системи від процесу створення реальних благ пояснюється той факт, що при загальносвітовому зростанні економіки у 2007 році на рівні 3,6%, зростання основних фондових індексів провідних країн, які вказують на ринкову капіталізацію, тобто вартість бізнесу, не рідко вимірювалося десятками відсотків.
До речі, Україна в цьому процесі була на передових позиціях. Вітчизняний ринок акцій (індекс ПФТС) у 2007 році зріс на 135%, поступившись тільки китайському, який додав 161%. При цьому вартість окремих компаній зростала значно вищими темпами і перевищила 1000% річних! Очевидно, що ніхто відповідними темпами ані нарощував виробництво, ані збільшував обсяги власної виручки.
Цілком зрозуміло, що одним з основних джерел перегріву світової фінансової системи та її перетворення на мильну бульбашку стали спекуляційні операції на ринках, завдяки яким в останні роки і працювала формула заробляння грошей з нічого: «гроші – гроші штрих».
У цьому відношенні Україна стала наочним прикладом того, як мильна бульбашка світової фінансової системи б’є по економіці після того, як лопне. Розкриємо лише кілька аспектів. Після того, як у світі раптом почали зникати «гроші з нічого», різко впала можливість для підприємств за рахунок кредитів розвивати та підтримувати виробництво, а також продавати продукцію споживачам. Звідси загальносвітове падіння попиту на сировинні ресурси та зупинка підприємств через втрату ринків збуту (Україна, зокрема, займає 8 місце в світі по виробництву сталі та четверте – по її експорту).
Разом зі скороченням валютної виручки від експорту вітчизняним банкам доводиться в терміновому порядку відшуковувати на внутрішньому ринку ресурси на повернення раніше отриманих кредитів (останні надавалися Україні на фоні значного зростання ринкової вартості українських підприємств, а отже майже не були обмежені в обсягах). В умовах, коли у світі грошей стало менше, знайти ресурси на перекредитування, а також забезпечити надходження валюти в країну через іноземні інвестиції видається проблематичним. Звідси – додатковий тиск на національний валютний ринок і паніка з курсом долара через його об’єктивний дефіцит в країні.
Як бачимо, те, що світова економічна криза, яка насправді почалася ще наприкінці минулого року, докотиться до України, було неминучим. Відкритим залишається питання, чому, розуміючи усі потенційні наслідки для вітчизняної економіки, жоден інститут влади та жодна політична сила не били на сполох тоді, коли для мінімізації наслідків кризи було і більше часу, і більше ресурсів. Хоча, в умовах, коли основні гравці політичного простору без перерви на обід і вихідні перетягують ковдру владних повноважень, це питання є не тільки відкритим, але і риторичним.
Саме тому залишимо без відповіді питання «чому?» і спробуємо оцінити сьогоднішні спроби політиків та державних менеджерів дати відповідь на питання «що робити?».
На жаль, і у питанні подолання наслідків світової кризи вітчизняний політикум вирішив вигадати власний велосипед. У той час, коли законодавчі та виконавчі органи цивілізованих держав світу відкинули навіть натяки на протистояння по лінії «влада – опозиція» для підтримки антикризових заходів, вітчизняні політики традиційно вирішили ухилитися від відповіді на поставлене питання, натомість кинулися рятувати країну «хто перший?». У підсумку якість усіх запропонованих законопроектів про подолання кризи, як урядового, так і депутатських, були «як завжди». Жоден з них не давав відповіді на питання про те, як рятувати вітчизняну металургію, яка дає країні близько 40% валютної виручки, як не допустити зупинки шахт, які постачають вугілля підприємствам металургії, як не допустити зростання безробіття понад 10%, за рахунок чого наповнювати бюджет при масовому скороченні виробництва і платити зарплати вчителям, лікарям і т.д.
Надзвичайно прикрим є той факт, що у підсумку усі дискусії політиків з фахової площини перемістилися виключно у площину якнайшвидшого отримання кредиту від МВФ у розмірі 16,5 млрд. грн. Безумовно, отримання коштів МВФ і як наслідок часткова фінансова стабілізація є необхідним кроком. І в цьому контексті можна лише вітати ухвалений в п’ятницю, 31 жовтня Верховною Радою закон. Але цей крок – далеко не достатня умова виходу з кризи.
Дискутуючи про умови отримання кредиту, вітчизняні політики забули, а можливо і навмисно промовчали про два принципових моменти. По-перше, причиною виділення коштів МФВ є далеко не тільки бажання врятувати українську економіку. Виділяючи кошти на підтримку економічної ситуації в Україні, МФВ, значною мірою, піклується про іноземні банки, які працюють в Україні. Не секрет, що національна банківська система вже майже наполовину належить іноземному капіталу, і саме банки з іноземними інвестиціями вимагатимуть найбільшої фінансової підтримки для повернення вже найближчим часом сотень мільйонів доларів залучених кредитів. Тобто, суттєва частина ресурсу, отриманого від МВФ, в Україні довго не затримається.
По-друге, усі рецепти подолання кризи від МВФ є проявом монетаризму – вони стосуються виключно стабілізації на грошовому та валютному ринку і не надають рецептів щодо подолання кризи в реальному секторі. У той же час саме криза реального сектору (зупинка виробництва, криза АПК тощо) є на сьогодні однією з основних загроз для економіки України.
У ситуації, коли керівництво країни поки що уникає відповіді на поставлені питання, спробуємо сформулювати власні рецепти, які хоча б частково зможуть амортизувати кризу. Одразу зазначимо, що ситуація не є безвихідною. По-перше, економічна історія знала і більш серйозні економічні кризи, візьмемо хоча б Велику депресію у США 1929-1933 років. По-друге, нас, як і у 1998 році, рятує недоінтегрованість у світові економічні процеси. І по-третє, ціла низка чинників економічного характеру дає підстави говорити про не надто песимістичні прогнози для України.
Почнемо з об’єктивного чинника. Здешевлення гривні відносно основних валют, яке ми спостерігаємо протягом останніх тижнів, означатиме подорожчання імпортних товарів по відношенню до вітчизняних. З одного боку, це сприятиме зменшенню обсягів імпорту, що позитивно відбиватиметься на стані платіжного балансу. З другого боку, низка вітчизняних галузей, які після вступу України до СОТ та зняття імпортних тарифів опинилися незахищеними перед іноземними конкурентами, саме через подорожчання імпорту знову стануть конкурентоздатними хоча б на українському ринку і матимуть певний часовий лаг для приведення власного виробництва до потрібних стандартів.
На сьогоднішній день, захопившись фінансовою та валютною стабілізацію в країні, керівництво держави чомусь забуло про агропромисловий комплекс, який є первинною ланкою в забезпеченні продовольчої безпеки держави. А в ньому, до речі, ситуація не краще, ніж у вітчизняних металургів. З одного боку, галузь отримала рекордний за останні роки урожай зернових. З іншого – більшість виробників, здебільшого малих та середніх, сьогодні знаходяться на межі банкрутства. Ринок «стоїть», ціни на світовому, і як наслідок на вітчизняному ринку ньому впали до найнижчих за останні роки рівнів, фактично аграрії не можуть продати зібраний урожай через відсутність попиту. Як наслідок – неспроможність розрахуватися з банками за взяті кредити і потенційне банкрутство виробників. Щоб не допустити найпесимістичніший сценарій, вигадувати велосипед не потрібно. Державі достатньо почати стимулювати попит на ринку, викуповуючи через систему Держрезерву або Аграрного фонду у виробників частину зібраного врожаю. За оцінками експертів ринку, достатнім кроком для того, щоб не допустити масових банкрутств виробників зерна, буде відновлення системи заставних закупівель. При цьому важливо пам’ятати, що рахунок пішов на тижні, і якщо вже найближчим часом ситуацію на ринку не буде змінено, наступного року сіяти буде не лише не за що, але і нікому.
І нарешті ситуація в металургійному комплексі. Вище вже йшлося, що до останнього часу галузь приносила державі до 40% експортних надходжень. Окрім цього вітчизняна металургія – це 25% ВВП країни з відповідними відрахуваннями до бюджету.
В умовах падіння попиту на продукцію вітчизняної металургії за кордоном в тому числі через її вищу вартість порівняно з зарубіжними аналогами, єдиним виходом для порятунку галузі залишається державна підтримка. При цьому існує два можливі шляхи: прямі державні дотації виробникам, що в підсумку зменшить собівартість продукції та зробить її конкурентоздатною на зовнішніх ринках, і стимулювання попиту на продукцію галузі всередині країни.
Одразу зазначимо, що реалізація першого пропонованого варіанту є малоймовірною. В першу чергу через те, що державне субсидування експорту прямо заборонено нормами СОТ, членство в якій Україна нещодавно набула. Окрім цього, не треба забувати, що у випадку виділення державою коштів на прямі дотації металургам одразу ж розпочнеться боротьба за них між основними фінансово-промисловими групами країни, власники яких або представлені у владі безпосередньо, або мають свої лобістські групи у найвищих кабінетах. Чим закінчиться «боротьба по-українськи» за виділений ресурс, здогадатися не важко.
Саме тому сьогодні єдиним можливим шляхом порятунку вітчизняної металургії є стимулювання попиту на її продукцію. До речі, практика подолання подібних криз свідчить як раз про те, що саме стимулювання сукупного попиту в середині країни загалом має стати основою державної політики по виходу з кризи.
Якщо говорити простіше, то першочерговими кроками держави має стати розміщення державного замовлення/закупівель у тих галузях, які є безпосередніми споживачами продукції металургії. Зрозуміло, що такими є в першу чергу будівництво і транспорт.
А тепер давайте пригадаємо, що саме розбудова транспортної, комунікаційної та спортивної інфраструктури є одним з основних завдань України при підготовці до проведення Євро-2012. Іншими словами, вже у найближчий час нам потрібно побудувати сотні кілометрів нових доріг, мости, транспортні розв’язки, стадіони, модернізувати аеропорти, оновити транспорт на залізниці тощо.
Отже, шлях до виходу зі скрутної ситуації лежить на поверхні. Ухвалення в парламенті антикризового закону частково створює для цього фінансові передумови. Адже певне обмеження соціальних видатків, яке випливає з закону та Меморандуму з МВФ дає можливість акумулювати державні кошти на інвестиційні проекти. З іншого боку, часткове вливання коштів МВФ у банківську систему розширить можливості для кредитування інвестиційних проектів.
Окрім цього, готовність до поглиблення співпраці з Україною у співфінансуванні проектів, пов’язаних з підготовкою до Євро-2012, незважаючи на кризу, вже задекларував Європейський банк реконструкції та розвитку. З огляду на незначний рівень державного зовнішнього боргу України, не варто відкидати і можливість залучення коштів іноземних інвесторів наприклад під державні облігації (в умовах кризи саме державні цінні папери є найнадійнішим інструментом вкладення коштів).
Як бачимо, інструменти для запобігання поглибленню кризи в країні існують. Та чи будуть вони використані і чи принесуть державі очікуваний результат, судити важко. Адже той, хто виведе країну з кризи, матиме найкращі політичні перспективи на найближче майбутнє, і навпаки. А як свідчить вітчизняна політична практика, очолювати будь-який потрібний для країни процес означає мати значно більше ворогів, ніж друзів. Але це вже зовсім інша історія…
Автор - директор соціально-економічних програм Центру політичного консалтингу
