Тонтон-макути у столиці Росії
Її неначе витягнули з павутини обивательських страхів, заснованих на вірі в існування іншої реальності, яку влада підтримує для того, щоб у своїх таємних садах вирощувати людські кошмари.
У цій реальності, за чутками, не діє закон і скасовано цивілізацію, тут царюють безмежна жорстокість і садизм. Тут похітливо спотворюють, корчать і перетворюють на купу кривавого непотребу людську плоть. Цей світ населений тварюками, які можуть мати вигляд людей, але ними не є. Вони харчуються болем, відчаєм, страхом жертви, яка не має анінайменшого шансу на порятунок. Ні цілковита капітуляція, ні готовність до наймерзотнішої зради і виконання будь-яких вимог мучителів не в змозі зупинити або стримати катування. На людину, що хоч раз опинилася тут, чекає один кінець: повільна, болісна смерть від рук вигодуваних кров’ю місячних тіней.
Один з найбільш вражаючих сучасних образів темної сили на службі в держави – тонтон-макути, гвардія диктатора Гаїті Дювальє. Чутки про те, що серед гвардійців є мерці – зомбі, яких оживляють за допомогою вуду-практик, – викликали у людей заціпеніння і позбавляли їх здатності чинити опір.
Ну а зараз до самої новини, з якої я почав свою розповідь. У середу в елітному районі Москви – Срібному Бору – міліціонери виявили на вулиці закривавлену людину, закуту в наручники і майже повністю роздягнену. У чоловіка були переламані ребра, на тілі й голові сліди тортур. Нещасний виявився громадянином Росії Магомедом Хамхоєвим. Він приїхав з Інгушетії в Москву підзаробити трохи грошей приватним водієм. Магомед розповів, що його викрали невідомі люди і привезли в один з особняків у Срібному Бору. Там його катували, при цьому не висуваючи до нього жодних вимог. За словами жертви, його мучителі говорили російською і осетинською мовами, серед них були співробітники спецслужб. «Це помста за Беслан», – пояснили Хамхоєву. У середу, коли він залишився один, йому вдалося втекти. У підвалі будинку, де тримали Хамхоєва, він бачив труп чоловіка.
Міліція обшукала особняк і виявила там тюремну клітку, а також пристрій для тортур. Будинок був спеціально обладнаний для утримання і катування людей.
Тут слід нагадати, що багато осетинів вважають, що за напад на школу в Беслані мають нести відповідальність інгуші, оскільки більшість терористів, які захопили дітей, були родом з Інгушетії.
У зв’язку з прочитаним у мене виникло питання: чи мають реалії сьогоднішнього російського життя точки зіткнення з цією моторошною історією. Тортури, які застосовують силові структури багатьох пострадянських республік, – не новина. Це наша спадщина з радянського і ранішого минулого. Однак жорстокість силовиків здебільшого функціональна. Жертва має видати інформацію, назвати односправців або узяти на себе відповідальність за нерозкриті злочини. Після цього до людини зазвичай втрачають інтерес і залишають у спокої. Садизм – супутнє явище, проте він теж загалом має інструментальну природу. Того, хто потрапив до рук правоохоронців, треба зламати, принизити, позбавити достоїнства. Тим легше буде вибити з нього потрібну інформацію. Але щоб ось так, нібито з помсти, викрадати і катувати пересічного таксиста? Власне, на цьому все. Я бачив у Чечні людей, які пережили нелюдські тортури, і від значної частини з них мучителям нічого не було потрібно. Вони просто хотіли заподіяти біль і використовували для цього найбільш немислимі та найвитонченіші прийоми. Сьогодні такі ж методи застосовують в Інгушетії, Дагестані, скрізь, де влада вважає за необхідне використовувати тіньові «ескадрони смерті».
У державі, де спецслужби отримали майже необмежену владу і не несуть відповідальності за свої дії, дифузія жорстокості неминуча. Вона покидає спеціально відведені для неї місця і захоплює дедалі нові простори. Очевидно, такі речі прямо не санкціонуються, але вони стають можливими, оскільки хтось колись подумав, що жорстокість можна використовувати дозовано, як паліатив. А вона, виховавши ціле покоління садистів, стала встановлювати власні закони і вимагати свіжих жертв.
Згідно з офіційною інформацією, за останній час у Москві зникли четверо інгушів, згідно з неофіційною – десять.
