Нищівний удар голодом
Діапазон оцінок широкий – від простого заперечення до осмислення нечуваного злочину проти людства. Нагадаємо, що замовчування великого злочину веде початок від біблійного Каїна, що і брата убив, і правду приховавши, допустив лож перед самим Богом.
Першими український Голодомор 1933 р. потрактували як геноцид української нації українські чужинці, і то вже на відстані десятків років. Найбільше спустошені голодом східні і центральні області України і досі не опритомнились і не дуже хочуть «ворушити минуле». Однак ті особи, кого хвиля війни винесла на Захід, дали неоціненні живі свідчення, які й дали підстави молодому американському науковцеві Джеймсу Мейсу і відомому історикові Роберту Конквесту з певністю говорити про український геноцид. Твердо стоїть на цьому і видатний французький історик Ален Безансон. Характерно, що усі ті чужинці були вражені відкриттям прихованої правди. «Немає жодного сумніву, що проти Совєтського Союзу потрібно висунути обвинувачення в геноциді за дії проти України. Принаймні такою була точка зору професора Рафаїла Лемкіна, автора проекту Конвенції», - пише Роберт Конквест у «Жнивах скорботи» («Терен», Луцьк, 2007. – С.316). І далі: «Навряд чи можна заперечити, що проти українського народу скоєно злочин: чи то в камерах смертників і таборах, чи в голодуючих селах проти мільйонів людей, котрі були тим народом».
В середині 80-х років, коли це писалося, ще було важко проламувати стіну замовчування, чи то геноциду, чи концтаборів, чи навіть уже доведених убивств у Катині. Таємницю злочинів захищала і воєнна потуга СРСР, і агенти впливу, і сама інерція усталених понять. Сміливі науковці були гнані і всіляко переслідувані за правду, а передусім були інформаційно ізольовані.
Сучасна Російська Федерація є правонаступницею СССР, передусім у замовчуванні злочинів, за які треба відповідати. Окрім закидів у «недружньому ставленні до Росії», висувається той аргумент, що періодичний голод був у всьому СССР. Однак Конквест вивчає український Голодомор саме на тлі усього того, що творили большевики у всій країні. У його книзі є розділи «Трагедія народів Середньої Азії та Казахстану» і розділ «Кубань, Дон і Волга». І саме на тому тлі вимальовується особливий розділ «Наруга над Україною». Тонкий стиліст і поет, автор дуже точно вживає слова: в Україні був голод не через безгосподарну політику Кремля. Тут було організовано систематичне винищування міцних селянських родин, носіїв віри і традиції, винищування інтелігенції і взагалі впливових особистостей, а також винищування партійних національних кадрів, запідозрених у симпатії до народу. То була продумана політика «нищівного удару» в серце нації і тактика спустошення землі, де вже не підійметься дух волі.
Про наругу над Україною дуже правдиво пише Ісаак Бабель, учасник революції, автор «Конармії»: «Повидал я в гражданскую потасовку много унижений, топтиний и изничтожений человека как такового, но это все было физическое унижение, топтание и изничтожение. Здесь так же, под Киевом, добротного, мудрого и крепкого человека превращают в бездомную, шелудивую и паскудную собаку, которую все чураются, как чумную. Даже не собаку, а нечто не млекопитающее…»
Таке враження про моральний геноцид виніс письменник з села Велика Стариця, де проживав 2 місяці – «одно из самых резких воспоминаний за всю жизнь – до сей минуты просыпаюсь в липком поту».
Отже, душогубство тривало – і не тільки в Україні – десятки років. Однак ми вичленовуємо рік геноциду, оповіщений новорічною телеграмою Сталіна 1 січня 1933 р. «до українського селянства» - про те, що репресувати не будуть тих, «хто добровільно здасть прихований хліб» і будуть репресовані ті, хто не здасть («проігнорує попередження»). Тим часом, вождь знав з повідомлень ОГПУ на кінець 1932 р., що хліб з України уже викачано. За цим стояло уже рішення про тотальний обшук українського селянства, щоб встановити, хто приховує свій хліб. Тоді ще не могли собі навіть уявити усних інструкцій, за якими ховалося право обшуку і у тих, що виконали зобов’язання, а потім повторно виконали. А вже зовсім паралізувало розум те, що конфісковували в домі усе їстивне.
Кремль пам’ятав українські національні дати: 22 січня (День Злуки) Сталін власноручно забив останнього цвяха: він написав розпорядження блокувати кордони України і Кубані, щоб унеможливити втечу голодних.
У всьому світі у всі часи голодуючим надходила допомога. Про великий голод в Україні знали у світі і пробували надсилати допомогу. Кремль завбачливо організував інформаційну блокаду. Слово «голод» було заборонено. Допомоги не приймали.
Блокада лжі – один з доказів спланованого злочину. В загальній системі секретності політика голоду була особливо засекречена. Пропаганда, яка була єдиною формою легальної думки, оформляла усе в революційні гасла, а міжнародна агентура забезпечувала дезінформацію.
Пролазливий кореспондент газети New York Times Дюранті у дописах до американських газет заперечував факт голоду в Україні, за що був нагороджений орденом Леніна. Зате в приватних розмовах визнавав,що голодом скосило 10 мільйонів українських селян. Очевидно, в доступному йому найвищому колі говорилося відверто. Тільки організатори голоду могли знати про його справжні масштаби: туди сходилася інформація і звіти про хід Голодомору.
Про штучний голод знали практично всі, кого це боліло. Не можна було приховати факту, що 1932-1933 роки були в Україні урожайними. Але наскільки важко було прорвати інформаційну блокаду і закляте коло комуністичної солідарності, свідчить книга опозиційної сенаторки польського парламенту Мілени Рудницької під промовистою назвою «Боротьба за правду про Великий Голод». Починаючи від 1933 р. вона апелювала до всіх міжнародних інституцій і натрапляла на глухий опір політичної кон’юктури. На Заході факти про великий голод в Україні заглушувала добре організована контрпропаганда.
Не дуже добре був поінформований світ і про те, що Україна три роки гарматами Петлюри і кулеметами Махна боролася проти російських окупаційних Білої армії і Червоної армії, що ця війна тільки затихала, і що учасники тієї війни в Кремлі вирішили нанести, за виразом Сталіна, «нищівний удар» голодом українському селянству, яке й чинило національний опір.
Отже, геноцидна війна голодом 1933 року була стратегічною операцією з метою підтяти коріння небезпечної республіки. Адже Кремль готувався до війни, яку й розпочав у 1939 році.
Про спланованість геноциду свідчить його всебічний характер. «Українізація» була використана для виявлення активних особистостей, а далі заборонена. На день народження Т.Шевченка 9 березня 1930 р. в Харківському оперному театрі було відкрито суд над українською інтелігенцією на чолі з авторитетним академіком Сергієм Єфремовим. Чекісти жартували: «Опера СВУ по сценарію ГПУ».
То було демонстративне національне приниження з натяком чекати продовження. Далі пішли масові арешти української інтелігенції, далі розстріли письменників (з повідомленнями в пресі)і буквально полювання на українських священиків та нищення храмів, по суті, наступ на носіїв української традиції, мови, культури.
Показово, що прославлений у світі просовєтський кінофільм О. Довженка «Земля» в 1930 р. був заборонений. В ній побачили показ вітальної сили українського народу.
У війні з українським народом («прихованими петлюрівцями») використовувалися кримінальні методи грабунку і навіть військова фразеологія «нагальний прорив», «нищівний удар», «викриття і розгром контрреволюційних сил», «показові розстріли» тощо. Ціль спустошення нації була досягнута. Постгеноцидна нація втратила здатність до самозахисту. Комплекс нижчовартості вразив цілі покоління. Нове кріпацтво було оспіване тими, кому дарували життя. Вимерлим селам без хрестів і могил оголошено перемогу «народної влади» над народом.
