Холодний французький поцілунок
Це настрої людей, які схильні вважати, що кінець історії настав, коли рухнула Берлінська стіна, а ЄС і НАТО відкрили навстіж двері для небаченої кількості країн-представників колишнього соцтабору. Отож ті, хто постійно хоче збити розмірений ритм європейців й довести, що історія насправді не закінчилась, бо треба ще прийняти в ЄС і НАТО Україну або Грузію, ризикують наштовхнутись на реакцію людини, котру будять серед ночі кулаками в двері й настирно просять надати притулок. Причому будять особи з непередбачуваною поведінкою і рівнем довіри, близьким до нуля.
Єдина відповідь, яку можуть сьогодні дати у Парижі на подібні домагання, звучить так: нам потрібна стабільність. Причому, ця відповідь є абсолютно універсальною, оскільки стосується як справ внутрішньополітичних - невід’ємної, з точки зору французьких співрозмовників, умови для будь-яких серйозних порухів Києва в напрямку ЄС і НАТО, так і справ регіональних – іншої не менш важливої передумови для амбіцій Києва в західному напрямку.
Складається враження, що серпневі події на Кавказі лише загострили подібні настрої у французькій столиці: тут з полегшенням зітхають, що наразі в кавказькому регіоні все більш-менш стабільно, отож Франції і Євросоюзу потрібно докласти максимум зусиль, аби цей спокій не порушити. Якщо для цього потрібно не дратувати Росію – у Парижі, дали нам відверто зрозуміти тамтешні співрозмовники, не будуть її дратувати самі і спробують вмовити не дратувати інших. Для того ще начебто під час саміту в Парижі Ніколя Саркозі шепнув на вушко Віктору Ющенку: «Будьте обережні з Росією – у вас є Севастополь, не йдіть на ескалацію». Причому, це зовсім не заважає більшості французьких експертів, з якими доводилось спілкуватись у Парижі, бути свято переконаними, що у Грузії Росія «зробила злочин, за який обов’язково заплатить, бо вона знищила частину суверенної держави».
Мабуть, найбільш точно логіку поведінки Франції щодо Росії пояснив впливовий французький експерт з Інституту політичних студій (IFRI) Філіп Моро Дефарж. У розмові з українськими журналістами він відверто зізнався, що Росія для Парижу є такою собі важкою дитиною, котру можна покарати й тим самим відштовхнути від себе, а можна приголубити й тим самим не дозволити їй відбитись від рук остаточно. Франція сьогодні вимушена обрати другий варіант, і на це є кілька причин.
По-перше, у французькій столиці виходять з того, що починаючи з XVIII століття всі етапи модернізації Росії були провальними, отож «історична роль Франції» (саме так, трохи пафосно) полягає сьогодні у тому, аби нинішній період модернізації РФ закінчився успішно.
По-друге, французи розуміють, що на фоні таких загроз як поява антидемократичного Китаю та розгул ісламізму, Росія все ж виглядає європейською країною та не становить аж такої загрози для Заходу. «Росія Путіна – це все ж не Німеччина Гітлера», - вдаючись до найпростіших порівнянь констатують у французькому Інституті політичних студій.
По-третє, у Парижі свідомі того, що жодна з крайніх позицій ЄС щодо Росії – чи то сповідуване європейськими «яструбами» (саме так на берегах Сени називають Польщу та балтійські держави) бажання покарати російського сусіду, чи спроби більш помірних країн не допустити її ізоляцію – не є ідеальними, оскільки перша позиція надсилає Кремлю сигнал «хочете грати жорстко – будемо грати жорстко», а друга дає Москві зрозуміти, що з боку Заходу у неї повний карт-бланш на пострадянському просторі. До речі, таке враження у Росії дійсно може скластись, оскільки деякі французькі експерти на кшталт Белі Наблі з поважного Інституту міжнародних та стратегічних відносин (IRIS), стверджують, що перебування України у російській зоні впливу є для Франції доконаним фактом.
Ми недаремно зупинились на тому, що включає у себе французька логіка «не дратувати» (чи не провокувати) Росію, оскільки вона напряму пов’язана з євроатлантичними бажаннями України на короткострокову перспективу. Тобто, з намірами отримати запрошення до виконання Плану дій щодо членства в НАТО. Бо якщо, скажімо, у Берліні у відповідь на все ще актуальний євроатлантичний запит Києва називають цілий перелік конкретних вимог, котрі у своїй більшості стосуються самої України, то у Парижі відверто констатують: пріоритет номер один на сьогодні для Франції – віднайти адекватний «вид зв’язку» з Росією. Зрозуміло, що дати згоду на ПДЧ Україні – означало б провалити пошуки такого «виду зв’язку» і, повертаючись до аналогій з дитиною, покарати Росію вкрай жорстким способом. Адже складно не погодитись з тими співрозмовниками «Главреду», котрі називають ПДЧ у грудні набагато сильнішим політичним сигналом для Росії, аніж ПДЧ у Бухаресті. Відповідно, у грудні його не може бути аж ніяк.
Інший важливий момент у питанні ПДЧ з точки зору Парижа – зміна американської адміністрації. Деякі наші співрозмовники переконані, що питання руба про євроатлантичний прорив для України та Грузії американці поставлять на грудневому засіданні міністрів закордонних справ лише у тому випадку, якщо на президентських виборах у листопаді переможе Джон МакКейн. Якщо це станеться, пояснюють наші паризькі співрозмовники, питання Плану дій щодо членства в НАТО фігуруватиме як спільний проект двох республіканських адміністрацій – тієї, що йде, і тієї, що приходить до влади. Європейським союзникам у такому випадку доведеться знову і знову реагувати на настирні «запити» з Вашингтону щодо конкретних євроатлантичних перспектив для України та Грузії.
А реагувати їм не так вже й просто, враховуючи, що питання стрімкого наближення України до НАТО на сьогодні не значиться на порядку денному французької зовнішньої політики. Натомість Києву неформально пропонують інший сценарій: за такої агресивної позиції Москви Україною, як і іншими пострадянськими державами, має опікуватись Євросоюз, а не НАТО. У Парижі не втомлюються наголошувати, що з боку Росії вони ніколи не чули якихось зауважень, пов’язаних з намірами України інтегруватись до Європейського Союзу, чого зовсім не можна сказати про НАТО. Логіка французьких полісімейкерів виглядає наступним чином: «Або на пострадянський простір «заходить» НАТО і підвищує температуру до максимального кипіння, або заходить Європейський Союз і понижує цю температуру». Понижує так, як це зробив Ніколя Саркозі після відвідин російської столиці у серпні, коли російські танки знаходились на відстані тридцяти кілометрів від Тбілісі.
Останній варіант вигідний французькій стороні з кількох міркувань. По-перше, Франція надто серйозно ставиться до свого головування в Європейському Союзі, і тому вкрай зацікавлена, щоб ЄС мав більший вплив на події у Східній Європі, аніж НАТО. По-друге, у Франції є деякий «боржок» перед Німеччиною, який зв’язує їй руки у питаннях на кшталт ПДЧ для України: йдеться про те, що Париж не може собі дозволити виступити з відмінною позицією від Берліна, оскільки надто дорого йому обійшлась згода канцлера Меркель на створення чи не улюбленого інтеграційного дітища Ніколя Саркозі – Середземноморського Союзу. Чи не тому, коли перед Бухарестським самітом Джордж Буш кілька разів спілкувався зі своїм французьким колегою з приводу ПДЧ для України та Грузії, той, як доводилось чути у французькій столиці від поважних дипломатичних співрозмовників, зрештою промовив: «Якщо домовитесь з Ангелою Меркель - я не буду проти». По-третє, нещодавня втрата десятьох французьких вояків в Афганістані – рекордної для Франції кількості військових з початку операції НАТО в цій країні – загострила дискусію з приводу доцільності існування Північно-Атлантичного альянсу як такого і його подальшого розширення. Так, зокрема, з легкої руки французьких скептиків активно почала прокручуватись ідея, що всі нинішні біди з Грузією від того, що їй та Україні на Бухарестському саміті пообіцяли членство в НАТО. Бо, стверджують у Парижі, якщо Україна і має проблеми з безпекою, то вона повинна їх вирішувати з тими країнами, котрі «становлять для неї загрозу», а не проситись у НАТО, тим самим ризикуючи підірвати ще й його безпеку. «Країни Балтії є членами НАТО, але це не звільнило їх від обов’язку вирішувати двосторонні проблеми з Росією», - для повної ясності уточнив поважний французький дипломат.
Коли ж мова заходить про те, що конкретно Франція може запропонувати Україні в обмін на її «форсовану» (як люблять казати друзі-росіяни) інтеграцію до НАТО, тамтешні полісімейкери миттєво апелюють увагу на майбутній Угоді про асоціацію між Україною та ЄС. Причому з розмов із французькими колегами може запросто скластись враження, що якби не «рука Парижа» (в позитивному контексті, звісно), то слова «асоціація» у назві нової посиленої угоди не прозвучало б взагалі. До того ж, натякають французькі дипломати, далеко не факт, що у підсумковій декларації паризького саміту Україна-ЄС з’явилось би визнання України європейською країною. Навіть більше – французи начебто до останнього відстоювали формулювання «європейська держава», але, як я вже згадувала у своїй минулій статті з Берліна, втрутились німці, і наполягли замість політичного терміну «держава» на географічному «країна». Щоб, не дай Боже, Києву не захотілось апелювати до 49 статті Договору про ЄC, що кожна європейська держава має право стати у майбутньому членом ЄС. На моє уточнююче питання, чи означають ці всі жести Франції, що вона на сьогодні є активним лобістом України в Європейському Союзі, поважний представник тамтешнього міністерства закордонних справ, ствердно киваючи головою, прочеканив: «Звичайно, що так. Ми будемо наближати вас до вашої мети (тобто перспективи членства в ЄС. – Ред.), навіть не визнаючи, що це ваша мета». І не менш обнадійливо додав: «Наші побоювання не пов’язані з Україною як такою, а пов’язані з розширенням Євросоюзу. Ми не хочемо, щоб ЄС зник взагалі, а якщо перевантажити цей човен, то він зрештою піде на дно».
У нас немає підстав сумніватись у щирості французьких дипломатів хоча б тому, що поняття „лобіст” у Києві та Парижі сприймають по-різному. Якщо для переважної частини українських можновладців це та країна, котра готова хоч сьогодні надати Україні в ЄС перспективу членства, то з точки зору французьких керівників, угода про асоціацію теж є плодом чималих лобістських зусиль. Бо, зізнаються французи, навіть для них самих піти на такий крок було психологічно непросто, оскільки Україна, на відміну від Марокко чи Мексики, котрі так само пов’язані з ЄС узами угод про асоціацію, є європейською країною, отож може сприйняти слово «асоціація» в назві документа як конкретне керівництво до дій – тобто, продовжуватиме домагатись фіксації європейської перспективи у преамбулі документа.
Можливо, саме для того, аби уникнути таких розбіжностей, французькі дипломати вже зараз попереджують: пункт про Україну як європейську країну не фігуруватиме у преамбулі нової угоди. Це буде зроблено якраз для того, щоб уникнути ситуації, коли хоча б одна з країн-членів ЄС відмовиться ратифікувати документ, бо не буде згідна визнати Україну європейською країною на папері. А подібний сценарій цілком можливий, враховуючи, що як мінімум чотири країни Євросоюзу противились подібним формулюванням у підсумковій декларації саміту. Крім Німеччини, по-змовницьки розповідає наш французький співрозмовник, особливо активно виступали також Нідерланди.
До речі, назву останньої країни доводилось чути у Парижі досить часто: і завжди в контексті скептичних настроїв щодо євросоюзівських та євроатлантичних планів України. Проте ще частіше французи намагались вживати просто слово „Захід”, очевидно намагаючись таким чином уникнути формулювань на кшталт «Франція проти». Ми наразі не з’ясовуватимемо, чи дійсно в ЄС та НАТО є більш радикально налаштовані до України столиці, аніж знаний своїм баченням розширення Євросоюзу «вглибину, а не вширину» Париж, чи він просто зайняв вигідну позицію за спиною у Німеччини або Голландії.
Натомість констатуємо: поступова еволюція зовнішньої політики Франції щодо України таки відбувається. І має вона на сьогоднішній день чітко виражений персональний відтінок. Ніколя Саркозі ще будучи міністром внутрішніх справ відвідав Україну і зробив начебто непримітну для українського, але досить симптоматичну для французького «споживача» заяву про Київ як «безумовно, європейську столицю». Цю думку він продовжує успішно тиражувати і в статусі президента Франції.
Інша справа, що яким би відкритим чи мобільним не був французький президент щодо європейських чи євроатлантичних амбіцій України, він постійно змушений реагувати на потужний опір у вигляді антиамериканських (що часто наближаються до проросійських) настроїв у дипломатичних колах Франції та її впливових дослідницьких центрах (детальніше про це читайте у розмові з популярним французьким філософом Андре Глюксманом на «Главреді»). Навіть незважаючи на той факт, що стратегічні зовнішньополітичні рішення замкнув на собі якраз Єлисейський палац, а не тамтешній МЗС. Проте, не відкриємо Америки, коли констатуємо: чим довше продовжуватиметься політичний хаос в Україні, тим більше з’являтиметься аргументів «проти» України в численної французької армії скептиків, і тим швидше вичерпуватимуться будь-які аргументи «за» у пана Саркозі та його найближчого оточення, бо вже сьогодні, як відверто зауважив пан Дефарж, імідж України у Франції «просто катастрофічний».
