Белла Італія-7. Мафія і трофіє
Першого ж вечора мені вдалося замовити величезну миску мішаних морепродуктів за щось на кшталт €12, а півторалітровий графин домашнього вина коштував €9. На другий день ми прийшли запізно, і всі демократичні столики були вже зайняті.
Але «добра книга», як ми називаємо написаний для нормальних людей путівник «Раф Гайд», вказувала на ще один, захований за декоративними рослинами, ресторан: «із вищими цінами, щоб відлякати всяку шушеру». Ну, ми не шушера, нам у банку грошей іще позичають. Отож наступного дня ми туди й подалися. Наш полілог з офіціантами лунав так:
– Бона сера, а у вас є столик на двох? – ми.
– Ну бона сера. Столик – ну, є, – офіціанти в порожньому (знову) ресторані.
– Ну і? – ми.
– Шо – ну і? – офіціанти.
– Ми б хотіли повечеряти, – ми, вже досить недвозначно.
Офіціанти, в краватках-метеликах, розступилися й пропустили нас до столика.
Ми занурилися в гарне, за правилами складене (не надто багато страв, акцент на якісних інгредієнтах) меню. Замовили лігурійську класику – трофіє з песто, щось із телятини, фаршировані сиром і часником кальмари, здається, ще кролика в білому вині із кедровими горіхами. З місцевим же лігурійським вином. Лігурія – регіон і приморський, і з лісами водночас, і клімат дозволяє вирощувати чудові білі вина, €8-9 за пляшку в магазині.
Так-от, замовили ми. За сусідній столик підсіла молода російська пара, одразу витягла дві мобілки й заговорила. Але говорили тихо. Замовили якусь велетенську рибу, найдорожчу в меню. І тут прийшов музикант і заспівав:
– О СОЛЛЕ МІООООО!
Росіяни виявилися не з тих, що ходять в кабачной чісто шоб іменно музон. Вони швидко доїли рибу, кинули на стіл готівку і вшилися, і я негайно почала їм заздрити. Бо ж нам іще тільки принесли стартери.
Переговори з офіціантами щодо того, чи можна музиканта трохи «прикрутити», нічого не дали. Навпаки: молодший офіціант побіг за старшим, а старший з таким обуренням на нас подивився, ніби ми попросили переспати з його бабусею.
– Но! Імпосібль! – сказав він якоюсь європейською мовою.
Дядя-співак побачив наші переговори, мабуть, подумав, що ми його хвалимо, й почав старатися ще більше, тепер шматуючи серце й вуха піснями Бітлз та Абби з неповторним генуезьким акцентом.
Ми почали гадати: дядя – власник із недоспіваною романтикою в душі? Чи, може, дядя власника? Вони ж тут усі пов’язані. І тут ми збагнули: мафія. Дядя поставлений сюди як пугало.
Дарел колись працював офіціантом в італійському ресторані в одному з численних штатів Америки. Приблизно таку ж картину він і описував. Мовляв, ресторан цілий день порожній, випадкових відвідувачів не виганяють, але не особливо й припрошують до столу, закривається все рано (тут також), час від часу приходять браві хлопці від Антоніо, тоді їх годують, регулярно дзвонить із Нью-Йорка Маріо й знімає касу, робити нічого не треба, годують на халяву, а загалом заклад має одну-єдину головну мету: відмивання грошей. Бо збитковий ресторан, як відомо з того ж фільму «Хрещений батько», – це дуже вигідно. (Дарел пішов звідти з причини, знову ж таки змальованої в фільмі: колись Маріо й Антоніо посваряться над тарілкою тальятелле, і між їхніми кулями опинитися не дуже прикольно).
У зв’язку з ідеєю відмивання грошей у збиткових закладах можна багато й влучно сказати про деякі київські супердорогі, порожні й неприємні ресторани, та вже колонка доходить кінця.
Ми заплатили й підвелися, аж тут до ресторану завалив натовп американців, які й не змигнули оком на демонстративну холодність офіціантів і на їхні заяви про те, що зачинено. Натовп почав зсувати столи й вимагати сангрії, трохи забувши, що вони не в Іспанії. Офіціанти розгубилися й затремтіли: мабуть, якраз мусили прийти хлопці від Антоніо. Ми показали натовпу жестами, що годують тут просто суперово, і зі зловтіхою пересунулися в поближній бар. Там наші підозри обережно підтвердили, але просили імені не називати, то й не буду.
