ПДЧ без ПДЧ

Альона Гетьманчук, журнал «Главред», 29.09.08 // 13:56

Уже кілька днів після того, як я повернулась із чотирьох країн-членів НАТО – Польщі, Німеччини, Франції та Бельгії, – мене ніяк не залишає думка, що перебуваю в якомусь дуже цинічному віртуальному світі. Чому?

При зруйнованій коаліції, повному політичному хаосі, майже вирішених позачергових виборах на грудень – тобто тоді, коли засідатимуть у бельгійській столиці міністри закордонних справ НАТО – в Україні продовжують робити вигляд, що насправді нічого не сталось, і ми заслуговуємо на ПДЧ у грудні. Коли я бачу офіційні заяви, у яких рясніють заклики надати Україні в грудні План дій щодо членства в НАТО, виникає враження, що в Києві або не дуже розуміють, які насправді настрої панують в країнах-членах Альянсу, або ж в ці настрої не хочуть посвячувати Президента чи навіть профільних міністрів. Нічого, у принципі, дивного: перед Бухарестським самітом деякі посли теж активно звітували, що підтримка Плану дій щодо членства в НАТО і країнах їх перебування забезпечена, насправді поважне зібрання в румунській столиці продемонструвало трохи інший розклад.

Що ж, доведеться трохи вашій покірній слузі виконати страшно неприємну як для євроатлантиста місію та попрацювати поганим листоношею. Хоча б заради того, щоб перед Брюсселем, на відміну від Бухареста, у Києві був розроблений достойний план «Б», а бажання приєднатись до ПДЧ не перейшло в тупий тиск, якого принаймні один (одна) глава країни-члена НАТО не сприймає на психологічному рівні й відповідно різко на нього реагує.

Отже, протягом десяти днів у вищеназваних європейських столицях я мала нагоду зустрітись з доброю півсотнею експертів, дипломатів, політиків, впливових журналістів і просто відомих людей, месидж яких – у більш чи менш завуальованій формі – був один: ПДЧ у грудні Україні не світить. Жоден – я підкреслюю, жоден – співрозмовник, незалежно від того, противник він чи прихильник запрошення до ПДЧ, не вірить у те, що Києву в грудневому Брюсселі може усміхнутись євроатлантична доля. Більшість з них не бачать такої можливості й наступного року – кажуть, що Альянсу треба буде переконатись, чи збережеться курс на євроатлантичну інтеграцію після президентських виборів і які тренди спостерігатимуться у Москві й Вашингтоні.

Таким чином, можемо сміливо констатувати: Україна після Бухарестського саміту працювала не на отримання ПДЧ у грудні, а на його провал. Тобто працювала в команді… з Росією. І, чесно кажучи, після Берліна та Парижа мені навіть складно сказати, чия роль у руйнації євроатлантичних планів була вагомішою: Росії чи власне України. Бо саме Росія посприяла тому, щоб кількість прихильників членства Києва в Північноатлантичному альянсі в Україні збільшилась (завдяки своєму геройському входженню в Грузію). Так, нагадаю, згідно з результатами соцопитування, проведеного «Тейлор Нельсон Софрез Україна» за ініціативою «Дзеркала тижня» вже після російсько-грузинської кризи, 31,4% українців виступили за вступ України до НАТО. Тобто прихильників членства в Альянсі стало в середньому на 10% більше, ніж було ще кілька місяців тому. А 45,4% українців, за даними опитування Інституту стратегічних досліджень, наразі вважають, що Україні не слід відмовлятися від вступу до НАТО заради збереження добросусідських відносин з Росією. Отож, виходить, що росіяни самі допомогли нам підтягнути неформальний натівський критерій для ПДЧ з приводу підтримки населення, поки ми з гуркотом «завалювали» інший неформальний критерій з приводу політичної стабільності.

Якщо ж підсумувати настрої, які панують у європейських країнах-членах НАТО, то можна зробити кілька висновків:

По-перше, почала стиратись разюча відмінність у позиціях польських полісімейкерів – тобто основних європейських лобістів ПДЧ для України, та німецьких і французьких – основних противників. Наразі їхні погляди сходяться у тому, що ситуація з ПДЧ перебуває в руках українських політиків, а не українських друзів у Альянсі. Це означає, що в грудні вже ніхто не збирається, як у Бухаресті, з піною у рота виторговувати для України кращі формулювання, переконуючи годинами противників швидкого зближення Києва з Альянсом. Усе, що можуть нам сказати сьогодні поодинокі лобісти України, – це традиційне «допоможіть нам допомогти вам».

По-друге, і в Берліні, і в Парижі, і в Брюсселі продовжує домінувати інформація щодо України та ПДЧ переважно в російській трактовці: чи то стосується вона підтримки членства України в НАТО, чи то позицій українських політиків до перебування ЧФ РФ у Севастополі (див. статтю «Берлінський мур для України»). Укотре виникає питання: чи німецькі, французькі, бельгійські експерти просто більше довіряють російським колегам, чи українські не надто наполегливо доносять свої месиджі?

По-третє, ледве не всі, з ким доводилось спілкуватись у Берліні та Парижі, після російсько-грузинських подій схильні вважати, що Москву зараз не треба чіпати, аби вона ще більш не озлобилась на західний світ. Саме тому вони притримуються думки, що українське керівництво ну вже надто «емоційно» («провокативно», «необдумано», «непередбачено» й далі за текстом) поводить себе стосовно Росії. Порада європейських колег приблизно така: «будьте мудрішими, навіть якщо ви тисячу разів праві, краще прикиньтесь, що підкоряєтесь Москві, так як деколи робимо ми». Бо, мовляв, гратись з ТАКОЮ Росією не треба, краще тихенько собі модернізуватись, проводити реформи, а там може щось і вигорить з НАТО та ЄС. Одним словом, радять виконувати ПДЧ без ПДЧ, і, можливо, щодо останнього вони якраз праві з огляду на ТАКУ Україну…

Версiя для друку