Вибухонебезпечний півострів
Це може статися, як уже неодноразово бувало - в Артемівську, Новобогданівці та Лозовій, але цього разу південніше, в Криму. Крок за кроком рухаючись шляхом демілітаризації, півострів стикається з такими самими проблемами, як і багато інших регіонів України – необхідністю утилізації великої кількості боєприпасів часів «радянського минулого».
На момент розпаду СРСР основними військовими формуваннями, розміщеними в Криму, були 32-й армійський корпус Одеського військового округу і Чорноморський флот. До того ж тут розташовувалася безліч інших військових частин, покликаних забезпечити надійний захист півострова як стратегічної точки в басейні Чорного моря, а також, якщо знадобиться, прийти на допомогу колишнім товаришам по соцтабору – Болгарії і Румунії, і по можливості, прорвавшись через контрольовані Туреччиною Чорноморські протоки, на виручку своїм близькосхідним партнерам. Зрозуміло, що під масштабні завдання на півострові були закладені й масштабні арсенали.
Наразі саме вони є складовою головного болю української держави. Тисячі тонн снарядів, мін, бомб і ракет, що відійшли під час розподілу військового майна в 90-х оборонним відомствам України і РФ, не покинули берегів Тавриди, а залишилися в арсеналах дислокованих тут частин ВМСУ і російського Чорноморського флоту. Не потрібні в таких кількостях ні Києву, ні Москві, під дією часу і зовнішнього середовища, сьогодні вони стають непридатними, перетворюючись на джерело підвищеної небезпеки та ставлячи під загрозу життя і здоров'я людей.
За оцінками фахівців, на сьогоднішній день на українських складах на території Криму зберігається близько 50 тис. тонн боєприпасів. З них негайної утилізації потребують близько 35-37 тисяч тонн. Левова частка припадає на морські боєзапаси. У менших обсягах потребують утилізації бомби, артилерійські установки і снаряди систем залпового вогню «Ураган», «Смерч», «Град». Не менш гостро стоїть питання утилізації засобів піротехніки.
Наочніше ситуацію ілюструє той факт, що на українських військових складах і арсеналах в Криму зберігаються боєприпаси 1975 року виробництва, а «найсвіжіші» партії датуються 1989-1990 роками. При цьому термін технічної придатності боєприпасів становить близько 15 років.
Натомість реакція держави на існуючу проблему виглядає неадекватною. Низка вибухів, що прогриміли на військових складах України, не змогла змусити чиновників повернутися лицем до проблеми утилізації. І Крим тут не виняток. Так, у 2007 році утилізація боєприпасів з кримських складів і арсеналів не проводилася. У 2008-му крига скресла, і, починаючи з весни цього року, в утиль з території півострова було направлено всього лише 30 тонн. Спроби створити дослідне виробництво з утилізації небезпечної спадщини минулого, як мовиться, на місці, на базі військових складів у селищі Машине, що під Бахчисараєм, робилися двічі – в 2004-му і 2007-му роках. Проте унаслідок браку коштів жодна з них не увінчалася успіхом.
Не менш серйозною проблемою є відсутність в Україні технологічних ліній з утилізації боєприпасів, так званої морської номенклатури споряджених гексогеном і «морською сумішшю». З тієї ж причини не утилізувалися технологічно складні види озброєнь – ракети Р-85, Р-87, «Шторм», «Хвиля».
Після недавніх подій у Лозовій кримські склади та арсенали в терміновому порядку були перевірені на предмет готовності штатних пожежних розрахунків до дій в умовах позаштатних ситуацій. Крім того, були виділені кошти на упорядкування огорожі територій місць зберігання боєприпасів. Ось, мабуть, і все, що змогла запропонувати держава для вирішення кримського вектора цієї проблеми. А проблеми дійсно є, і чималі, і стосуються вони не лише утилізації.
Зокрема, одним із недоліків кримських арсеналів є відсутність пожежної сигналізації та автономних систем пожежогасінні. З чотирьох основних місць зберігання - у Феодосії, Севастополі, Машиному і Наумівні - зразковим є лише одне – у Феодосії. Сховище в Севастополі, в штольнях балки Радянської, яке вважається відносно благополучним місцем зберіганні боєприпасів, такими системами не обладнано. Але найбільш критичною, за оцінкою експертів, є ситуація на складах в Машиному і Наумівці, де засоби ураження зберігаються як в металевих ангарах, так і на відкритих майданчиках. У літній час в умовах сорокаградусної спеки, що само по собі справляє негативний вплив на фізико-хімічні властивості вибухових речовин боєприпасів, відсутність засобів забезпечення безпеки складів і арсеналів може призвести до катастрофічних наслідків, свідками яких неодноразово ставала Україна і світ.
А причини такої ситуації криються в хронічному недофінансуванні української армії. Наочний приклад – для забезпечення пожежовибухобезпечності одного зі згаданих вище кримських складів, де просто неба зберігаються тисячі тонн боєприпасів, щорічно виділяється сума у розмірі 5 тисяч гривень. Саме на ці кошти національному оборонному відомству пропонується обзавестися ефективною системою забезпечення безпеки конкретного збройового складу.
У свою чергу, обсяг боєзапасів в арсеналі ЧФ РФ, що розташований на території України, оцінюється в 80-90 тисяч тонн. Основним місцем його зберігання є розташований в межах міста Севастополя в балці Сухарній 17-й флотський арсенал. Боєприпаси тут зберігаються як у підземних штольнях, так і на відкритих майданчиках. Крім того, засоби ураження ЧФ розміщуються і на інших складах в околицях Севастополя – районі гори Кара-Коба і Мікензевих гір. А ситуація з флотським боєзапасом у моряків-чорноморців та сама, що й у ВМСУ – в переважній більшості він дуже старий і його дуже багато для забезпечення потреб Чорноморського флоту.
Проте на відміну від України, російські моряки в Севастополі особливого занепокоєння з приводу своїх старіючих арсеналів не висловлюють. Від небезпечного «добра» ЧФ позбавляється мляво і неохоче. Кілька років тому на базі переобладнаної ремонтної майстерні 17-го арсеналу утилізація начебто почалася, але, по-перше, торкнулася вона тільки артилерійських снарядів, а по-друге, її обсяги нікчемно малі порівняно з обсягами, що звозили сюди за часів СРСР впродовж не одного десятка років. До того ж ЧФ вважає за краще займатися утилізацією тільки так званої «рентабельної номенклатури», тобто тієї, що може дати економічний ефект. Але ж проблема реально існує, і рано чи пізно над нею доведеться замислитися серйозно. І розуміючи, що іншого виходу у нього немає, вже сьогодні російський флот прагне її вирішити, використовуючи методи так званої «брудної» утилізації – спалювання і затоплення.
Так, зокрема, відомі випадки, коли від пороху, що вивільняється після утилізації на флотському арсеналі артснарядів, ЧФ РФ позбавлявся шляхом його спалювання на полігоні в районі села Хмельницьке, що під Севастополем. Доставка небезпечного вантажу до місця утилізації була організована приголомшливо просто – порох везли через населені пункти в околицях Севастополя в кузові звичайної вантажівки без усіляких запобіжних засобів.
У свою чергу, щоб позбавитися від зайвого боєзапасу «методом затоплення», флот неодноразово використовував свої десантні кораблі. При цьому боєзапас топився не десь, а в українських територіальних водах. В окремих випадках це відбувалося недалеко від берега. Оцінка таких дій військових екологами однозначна – прибережній зоні морів завдається значна екологічна шкода.
Втім, таке прохолодне ставлення російської сторони до утилізації застарілих і наднормативних боєприпасів може пояснюватися принаймні двома чинниками. По-перше, високою вартістю робіт з утилізації. Необхідність перевезення боєприпасів на великі відстані вимагає колосальних фінансових витрат, незіставних з витратами на організацію утилізації в місцях зберігання боєзапасів. Звичайно, Росія багата країна, але вона не звикла платити там, де питання можна вирішити «по-російськи». По-друге, РФ це не вигідно з політичних міркувань. Москва прагне залишити свій флот у Севастополі й після 2017 року. У разі, якщо Київ не піде на такі поступки, виводити флот можна досить довго, пояснюючи затримки з відходом необхідністю вивозу з місць дислокації на території Криму величезної кількості озброєння і техніки, у тому числі й тисяч тонн боєприпасів ЧФ, що зберігаються в арсеналі.
Та хай там як, не скидаючи з рахунків і цю проблему, Україні варто почати з себе. Долучившись не на словах, а на ділі до утилізації непотрібних українському війську боєприпасів, з часом можна буде перейти і до наочного діалогу з російськими партнерами. Натомість поки що у пошуках засобів, аби в мирний час не було вибухів, багаті на снаряди, бомби та ракети українські Збройні сили, немов жебрак з протягнутою рукою, продовжують оббивати пороги владних кабінетів, всіма силами намагаючись пробити броню нерозуміння українських чиновників, їх байдужості до проблем своєї власної армії.
