Белла Італія-6. З ким поведешся, з тим і доберешся
Як пишу, що він про мене турбується й возить мене, куди я хочу їхати, то коментують: Пиркало оце вийшла заміж і ніяк не нарадується, що хтось на ній женився. Як пишу, що він не хоче йти в музеї Ватикану й жити в поганому, галасливому готелі в Римі, то коментують, що вийшла заміж за якогось жлоба, а всі американці тупі. Шановні коментатори! Подивіться на себе. Якщо вам нічого робити до такої міри, що ви пишете всякі дурниці в Інтернеті під чужими колонками, то судді хто?
Я згадую про свого (розумного й доброго) чоловіка, бо ми постійно говоримо про все, що нам трапляється на шляху, чи то смердючий готель, чи то неймовірна жива пластика античної скульптури – на жодній репродукції її не відобразити. Ми, нарешті, знайшли одне одного, знайшли друга й співбесідника, ми разом думаємо, хоч і не обов’язково доходимо одного й того ж висновку. Іноді дивимося на одне й те саме, але бачимо різні речі. Бо ми живі, цікаві й розумні (а головне, скромні) люди з різним досвідом і бажаннями, продукти двох різних цивілізацій. Якщо ж у когось є чоловік чи дружина, які мають абсолютно однакову з ними думку, позицію й біографію, то тю.
Однак нам обом цілковито припала до душі Генуя. Це місто сповнене характеру й шарму, історії, а головне – життя. Воно прекрасне і сучасне, хоч водночас і є давнім італійським містом-державою. Генуя мала свою морську республіку, і її мореплавці та корсари підкорювали не лише Середземне, а й Чорне море. Руїни генуезьких фортець і зараз оглядають туристи. Велика генуезька фортеця є під Судаком, стіни ще стоять у Балаклаві. Слово «корсар», до речі, походить від острова Корсика, який тепер належить Франції. На Корсиці досі говорять (хоча дедалі менше, і переважно старі люди) корсиканською мовою, яка фактично є нереформованим середньовічним генуезьким діалектом. Його, до речі, й зараз не розібрати, і не лише таким, як я, що знають тільки «уна бірра, пер фаворе», а й більшим знавцям. А ще Корсика, а отже опосередковано й Генуя, – батьківщина Наполеона Бонапарта.
Ви одразу ж підете в Генуї в старий порт. Це мереживо жахливо вузеньких вулиць, де квартали з будинками й церквами колись належали певним генуезьким родинам. Тому на фасадах – які навіть важко толком сфотографувати, настільки там вузько – знайдуться герби й девізи цих родин. А місцеві – якщо говоритимуть зрозумілою вам мовою –розкажуть про криваві родинні вендети, про укріплені двері й замки і решту ознак високої цивілізації.
Старий порт має багато гарних ресторанів, магазинів, зокрема книгарень, і, звісно, ті ж таки церкви. Ознакою особливого шику було будувати їх у смужечку: чергувати темніший камінь зі світлішим. Місто Карера, батьківщина славетного на весь світ мармуру, знаходиться відносно недалеко, і в Генуї багато мармуру. Але більше у вічі кидається тьмяний блиск куполів і неприступність стін.
Генуя успадкувала античну красу Римської імперії, але її відшліфувало море й оздобили краденим золотом пірати. Масштаби й історія Риму, гордовитість і культура Флоренції, краса й занепад Венеції не вищі й не пишніші за життєву силу й самовпевненість мореплавної Генуї.
Тут є музеї, але ми в них не пішли. Зрештою, письменник Паоло Коельо хоч і напихає свої книжки сумнівною поп-філософією, таки сказав колись мудру річ: приїхавши в нове місто, не ходи по музеях, а вчащай до місцевих барів. Музеї – це минуле, мовляв, а в барах ти побачиш теперішнє. До того ж, коли музей просто ходить і живе навколо тебе, не хочеться знову залізати в напівтемне приміщення. Три дні ми ходили цими крученими вуличками, в яких і з картою важко розібратися. Як останні туристи, пройшлися Акваріумом – велетенським зборищем усього плавучого й повзучого. І, зрештою, знайшли площу, повну ресторанчиків. Один із них, як ми зараз розуміємо, належав мафії.
