Звані гості незваної війни
Київ причетний до війни на Кавказі – саме цей стереотип у свідомість мільйонів спробувало втлумачити російське керівництво, розв'язавши широкомасштабні бойові дії не лише на землі, а й в інформаційному полі. Команду «мочити» Україну дали не тільки військовим, але й російським мас-медіа. Утворений тандем виробник-розповсюджувач дешевих фокусів спрацював. У підсумку Київ виявився чи не головним постачальником до Грузії зброї і найманців, «поплічника» кавказької війни. Українська обслуга грузинських систем ППО, українські автомобільні дипномери «червоного кольору з державним прапором», українські найманці з українськими паспортами в кишені, що пліч-о-пліч б'ються з афроамериканцями на вулицях Цхінвалі, – це далеко не повний перелік того нового, що Україні довелося дізнатися про себе з легкої подачі великого сусіда. Зрозуміло, що ні фактів, ні доказів на підтвердження цих домислів подано не було.
Так, зокрема, офіційний глашатай російського оборонного відомства, заступник начальника Генерального штабу РФ генерал Анатолій Ноговіцин заявив, що на боці Грузії воюють іноземні найманці, у тому числі й громадяни України. Але російський спецназ, що старанно шукає компромат на грузинське військове і політичне керівництво, їх не знайшов, що змусило генерала сказати, що російська армія підрахунку цих самих найманців не веде. У свою чергу, глава МЗС РФ Сергій Лавров заявив, що «такі факти є», запропонувавши повірити йому як високій посадовій особі, як мовиться, на слово.
З часом пристрасті за «українськими найманцями» прийшли й до України. Найбільш вразливими (або обізнаними про справжню мету затіяної провокації) виявилися представники ПСПУ. Наближений до партійного керівництва як один з найактивніших «польових командирів» депутат Севастопольської міської ради Євген Дубовик заявив: «За нашими даними в Севастополі, на південному сході України, наші резервісти почали отримувати повістки з військкоматів. Всім їм пропонують прямувати до Грузії. Грузини працювати не вміють, воювати не вміють. Наших хлопців хочуть використати як гарматне м'ясо». Але й цього разу те, що було озвучене для сенсації, залишилося всього лише пустими словами – ні повісток, ні тих, кого «українські військкомати намагалися направити до Грузії на війну», так ніхто й не побачив.
Прислів'я говорить – на злодієві й шапка горить. Вочевидь, ті, хто розробляв і затверджував концепцію розв'язаної на тлі грузинських подій інформаційної війни проти України, забули цю стару народну мудрість. Хоч як парадоксально це звучить, у конфлікті на Кавказі українські найманці воювали в лавах російської, а не грузинській армії.
Згідно з нормами міжнародного права, а саме Додатковим протоколом №1 до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 року, прийнятого 8 червня 1977 року, присвяченого захисту жертв міжнародних збройних конфліктів, найманцем є будь-яка особа, яка: спеціально завербована на місці або за кордоном для того, щоб воювати у збройному конфлікті; фактично бере безпосередню участь у військових діях; бере участь у військових діях, керуючись, головним чином, бажанням отримати особисту вигоду, і якій насправді обіцяно стороною або за дорученням сторони, що перебуває в конфлікті, матеріальна винагорода, що істотно перевищує винагороду, обіцяну або виплачувану комбатантам такого самого рангу і функцій, які належать до особового складу збройних сил даної сторони; не є ні громадянином сторони, що перебуває в конфлікті, ні особою, що постійно проживає на території, контрольованій стороною, що перебуває в конфлікті.
Активну участь у серпневих подіях на Кавказі взяв російський Чорноморський флот. Виконувати наказ свого верховного головнокомандувача до берегів Грузії з Севастополя вирушили не лише бойові кораблі, але й судна забезпечення, що входять до складу флоту. Серед них – морський транспорт озброєння «Генерал Рябіков», рятувальні буксири «Оріон» і МБ-31, танкери «Іман» і «Койда». Реалії перебування як цих, так і багатьох інших плавзасобів у складі ЧФ такі, що в умовах дислокації флоту на території України, від 80 до 100% екіпажів допоміжних суден комплектуються за рахунок найму на роботу українських підданих. Так, наприклад, з 47 членів екіпажа морського транспорту «Генерал Рябіков» 40 осіб є громадянами України. Саме їм, а не своїм військовим, російська сторона довірила експлуатацію штатного озброєння судна – стаціонарного варіанту ПЗРК «Стріла-3М» і артилерійського комплексу АК-725. Надавши силову підтримку сепаратистським режимам в Абхазії і Південній Осетії, де-юре і де-факто саме цих і десятки інших людей Москва фактично поставила в ранг іноземних найманців.
Якщо ж Чорноморському флоту доведеться брати участь у масштабнішому конфлікті, кількість «матросів успіху» з українськими паспортами вимірюватиметься вже не десятками, а сотнями й тисячами.
Зайвим підтвердженням тому є відправлення в район конфлікту для надання технічної допомоги корабельному угрупованню ЧФ інших суден забезпечення з українськими екіпажами на борту – плавучої майстерні ПМ-138, танкера «Іван Бубнов», судна екологічного контролю «Петро Градов», морських буксирів. І хоча всі вони прибули до берегів Кавказу вже після припинення вогню і оголошення Москвою про завершення «операції з примусу Грузії до миру», розвиток ситуації в дещо іншому, драматичнішому ключі, чого на щастя все ж таки не сталося, перетворив би на найманці членів екіпажів і цих плавзасобів.
До того ж, реалії такі, що відмовитися від прийому на роботу як обслуговуючий персонал основних сил флоту громадян України за всього свого бажання російська сторона не готова. І на те є цілий ряд об'єктивних причин. По-перше, попри «феномен подвійного громадянства», ні в самому Севастополі, ні в інших місцях дислокації флоту в Криму не знайдеться достатньої кількості тих, хто, маючи на руках російський паспорт, готовий за досить стерпні гроші заповнити запропонований флотом вакант. Ще менше тих, хто мають тільки громадянство РФ і, опинившись через життєві обставини в Україні, готовий послужити своїй батьківщині за межами її неосяжних кордонів. По-друге, в самій Росії досить складно знайти охочих кочувати разом з флотом, оскільки пропоновані військовим відомством матеріальні блага не можуть компенсувати витрат, пов'язаних з переїздом і облаштуванням на новому місці роботи, не кажучи вже про примноження особистого добробуту. А, по-третє, сам ЧФ не готовий відмовитися від кваліфікованої робочої сили і кадрового потенціалу, які формувалися в Севастополі не одне десятиліття і які орієнтовані переважно на забезпечення життєдіяльності флоту. Втім, спроби замінити українських громадян на своїх, що мають паспорт Росії, на ЧФ були. Але через озвучені вище причини всі вони зазнали фіаско.
У нинішніх реаліях, які на свій лад намагається трактувати Москва, актуальною є відповідь на питання, наскільки адекватна в ситуації, що склалася, реакція України на участь ЧФ РФ у кавказькій війні? Так, можливо, рішення Києва про запровадження дозвільної системи перетину кораблями і суднами ЧФ морського кордону не бездоганне. Проте, поза всяких сумнівів, закономірним і обґрунтованим є порушення українськими властями питання про необхідність врегулювання процедури участі сил Чорноморського флоту, розміщених на території України, у збройних конфліктах. Ігноруючи всі спроби української сторони обговорити це питання ґрунтовно, без зайвих емоцій, впродовж останніх років Москва з точністю до навпаки прагнула отримати від Києва згоду на цілковиту свободу дій для свого флоту. Війна в Грузії і участь у ній ЧФ показали, що безконтрольне перебування іноземних військових на своїй території несе цілий ряд не якихось віртуальних, а цілком реальних загроз. Адже у разі, якщо опонентом РФ у збройному протистоянні за участю Чорноморського флоту опиниться ворожа до Києва сторона, Україна ризикує стати не просто об'єктом удару у відповідь, адресованого російським військовим, а бути втягнутою в цей самий конфлікт. До того ж прямий обов'язок і зобов’язання України – захистити своїх громадян, захистити від «благих» намірів сусіда зробити їх званим гостем на чужій і незваній війні.
