Над всією Грузією безхмарне небо-3
Читайте також Перший день і День другий
Я міг би поїхати в Казбегі, а там, кажуть, дуже гарно. Як варіант можна було також подивитися Мцхету або поїхати в східні райони країни. Нарешті, ми могли спробувати повештатися біля Горі або навіть пролізти в нього. Тим більше що туди росіяни почали потихеньку пускати різного роду місії ОБСЄ і Червоного хреста.
Петро дуже хотів потрапити саме в Горі, я, загалом, теж, але різниця полягала в тому, що у нього було відрядження, а у мене - ні. Тому я був більш обмежений у коштах, а віддавати 100 і більше доларів за таксі до Горі було шкода, попереду був ще Курдистан, і я хотів зберегти гроші на Туреччину.
Маршрутки в Горі не їздили, попутки теж, тому що дорога була вже перекрита за 40 км від Тбілісі в районі Каспі, де росіяни напередодні висадили залізничний міст. Про це я дізнався швидше за всіх, тому що цей міст був якраз у зоні відповідальності брата Анни. Пам'ятаю його трохи розгублене обличчя, коли йому подзвонили о десятій ранку і сказали про інцидент.
Загалом, ми вирішили їхати в Каспі, а там, якщо вийде, дістатися до Горі. Мамі Анни сказали, що поїхали в Мцхету, щоб вона не хвилювалася. Ми вибралися з міста на маршрутці, яка пішла не по автобану, а по окружній дорозі, яка, втім, перші 15 км була непоганої якості.
Дорога йшла гарними місцинами: уздовж Кури, повз Мцхету, а потім пішла вгору на плоскогір'я на жахливу ґрунтівку. Маршрутка був битком набита людьми, ми почали потихеньку спілкуватися. Я познайомився з музикантом Дато, який повинен був скоро виїжджати до Дніпропетровська, де він вже працював в ресторані. Добра життєрадісна людина.
Ми проїздили через села, було дуже цікаво, оскільки я вперше стикнувся з грузинською глибинкою. Перша відмінність, яка впадала в око, – безліч дітей на вулицях. В українських селах така кількість дітей - рідкість. Цікаво було також бачити масивні грузинські будинки, які мали вигляд маленьких фортець.
В одному місці ми мало не прогледіли замаскований пост грузинської армії, де стояли БМП і велика армійська вантажівка. Солдати у великі біноклі дивилися убік Каспі.
Коротше кажучи, коли нас привезли в Каспі і висадили, ми були всі в пилюці і дуже хотілося пити. Ми пішли по пустинній дорозі, обриваючи по ходу сливи і всілякі фрукти. «Українські мародери», - кричали ми один на одного. Потім в одному будинку заправилися водою в пляшки і продовжували жваво йти до моста. Ми, напевно, пройшли два кілометри, коли біля нас зупинився невеликий джип. Господар запропонував нам сісти до нього в машину. У цей дводверний джипик разом з господарем і трьома його пасажирами вмістилося 8 людей. Їхали хоч не пишно, але затишно.
Гія, так його звали, виявився місцевим олігархом і дуже класним мужиком. Він довіз нас до моста і розповів багато цікавих речей. Наприклад, ми дізналися, що російський блокпост зовсім поряд і стоїть на горі за мостом. Там були два танки і вантажівка «Урал», загалом 22 людини. Гія висадив нас, пообіцяв повернутися і забрати, а ми з Петром побігли дивитися міст.
Там насправді були два мости, а підірваний був новий. Висадили його ранком. Місцеві бачили, як з гори, де стояв блокпост, спустилися дві людини, покопирсалися на мосту, а потім втекли. А за декілька хвилин пролунав вибух.
Щоб відновити рух, грузини терміново ремонтували старий, сторічний міст. Вони скидали шпали в річку, а там їх ловили місцеві хлопці. Я пішов нижче за течією, твердо вирішивши скупатися. Біля водокачки знайшов підходяще місце і спустився до води. Там я познайомився з одноруким хлопцем, який витягував шпали з води. Його теж звали Гія і він був товаришем Гії-олігарха. Загалом, ми швидко порозумілися – я допомагав йому витягати шпали, заразом насолоджуючись прохолодною і чистою водою Кури.
Потім ми побігли подивитися підірваний міст ближче. Це було страшне видовище. Був підірваний всього один проліт, але сила вибуху була така, що в радіусі 300-400 метрів у будинків довколишнього села зірвало черепицю і вибило рами. Очевидно, росіяни не мали наміру повністю знищити міст, розраховуючи вивести його з ладу тижні на дві. Варто зауважити, що в Каспі росіяни поводилися ввічливо, висадили тільки міст, і все.
Проте це не найголовніше, чим запам'ятався Каспі. Він запам'ятався прекрасними людьми. Після того, як ми оглянули міст і поспілкувалися з місцевими жителями, нас знайшов Гія-олігарх і запросив поїхати до нього на «фазенду».
Ми, природно, погодилися. Налагодження українсько-грузинсько-польської дружби проходило у форматі розпивання п'ятилітрової баклажки місцевого вина зі смачнющою закуссю. На довгі тости і приємну бесіду налаштовувала Кура за 50 метрів від фазенди, що стоїть посеред персикового саду в обрамленні гір, поцяткованих печерними містами. Саме у них раніше грузинські селяни ховалися від турецьких та іранських загарбників.
Персики і вино йшли на ура. Це було справжнє грузинське гуляння - щире, привітне, дуже душевне і філософське. Я знов не міг не відзначити сюрреалістичність усього, що відбувається, виголосивши відповідний тост.
За кілометр від нас горіли шпали зруйнованого моста, а за півтора кілометра стояли на блокпості російські хлопці. Дув сильний теплий вітер, завивання якого створювали звуковий ряд, що доповнював нашу розмову. Бекфоном усього цього неподобства виступали перисті хмари, крізь які пробивалося сонячне світло, вкриваючи позолотою навколишні гори.
І ось доля зібрала нас, таких різних людей, за одним столом абсолютно випадково – два грузина, одну напівгрузинку-напівросіянку, двох українців і поляка (правда, теж з українським корінням). Слухаючи цих людей, якось зловив себе на думці, що людяність найкращим чином і виявляється в таких ситуаціях - коли кожен йде своєю дорогою, не бачачи в зустрічному нічого, окрім такого ж подорожнього.
Випивши вино, ми пішли з Гією купатися в Курі. Взагалі, цікава він людина - вирощує сад, і видно, що це справа всього його життя. Хоча міг би собі спокійно сидіти в Тбілісі і заробляти більше грошей. Мені запам'яталася його фраза: «У СРСР ми крали по 20-30 тис. рублів на місяць і жили чудово, але мені ніколи це не подобалося, а зараз у мене є свій сад і хай я навіть живу гірше, але у мене є свій сад».
Потім ми всі поїхали до нього додому, а по ходу нас завезли в якийсь сільський музей. Він був зачинений, але заради нас його відкрили. Бабуся читала лекцію про якогось грузинського генерала, я мало стоячи не засинав від втоми, але як міг намагався слухати. Було приємно, що вони так стараються, щоб зробити наш вояж цікавим. На прощання вона всіх нас поцілувала, сказавши, що для неї честь бачити нас тут і махала нам рукою, поки ми від'їжджали.
Потім приїхали пити вже червоне вино в будинок Гії. Там сиділа 84-річна мати, сліпа, чимось схожа на Вангу. Було навіть трохи страшно. Гуляння неквапливо текло в розмовах на життєві теми. Коли хтось промовляв черговий тост, кілометрів за десять прогримів вибух. Два грузини вибігли на вулицю подивитися, що там сталося, але після цього нічого не відбулося. Можливо, щось вибухнуло на військових складах.
Анна дуже хвилювалася, що ми не встигнемо в Тбілісі, тому що о 5 ранку вона відлітала на якийсь семінар до Сімферополя. Тому о десятій вечора ми виїхали в Тбілісі. На прощання мати Гії благословила нас.
Їхали ми весело - з жартами, примовками, сміючись над життєвими історіями, якими пригощали один одного. В дорозі випадково включили радіо, коли виступав грузинський патріарх. Він сказав: «…розрізняйте російську армію і простий російський народ, ми не повинні робитися жорстокими, щоб не втратити розуміння, яке повинно бути між двома країнами з однією вірою».
Після цього Анна запитала, а чи пив хто-небудь з нас із тими, хто вбивав. Я сказав, що пив і не помітив ніякої різниці. І замислився над тим, що сказав. Напевно, в цьому і є суть людини, в якій тварюка і творець живе одночасно. Він може бути звіром, а через годину люблячим батьком і чоловіком. Краще все ж таки бачити в зустрічному людину, аніж тварюку, тому що якщо тварюка себе проявить, то завжди можна внести корекцію у відносини з ним, а якщо ж бачити в кожному тварюку, то напевно ти не лише не побачиш людини в ближньому, але й тварюка переможе в тобі людське.
У Тбілісі ми попрощалися з Гіями. Сподіваюся, я ще їх побачу, тим більше що Гія-олігарх хоче реалізувати в Україні свої персики. Близько 100 тонн він готовий щороку привозити в Іллічівськ через кілька років. Можливо, я допоможу йому з цим якось.
Я також прощався з Петром і Катериною, тому що знав, що побачу тепер їх тільки в Україні або Польщі, тому що завтра уранці збирався їхати на південний схід у бік Батумі. Час було виїжджати до курдів.
Ми з Анькою їхали в Тбілісі на таксі, я в черговий раз дивився на цю сюрреалістичну ілюмінацію грузинської столиці. А удома ми ще базікали з її матір’ю. Вона розповідала про те, як важко жити простій людині в Грузії і як всі вони бояться наслідків цієї війни, побоюються повторення жахів 90-х, коли в Грузії йшла громадянська війна. Нам, напевно, це важко зрозуміти, тому що Україна все ж таки благополучніше проскочила ці часи, але коли я дивився в очі цієї жінки, було видно, що жах просто роз'їдав її. Вона мріяла про те, щоб її діти виїхали з Грузії, тому що вона вже втратила всяку надію, що тут можна буде жити спокійно. Мені було її страшенно шкода, що вона і її сім'я опинилися в такій ситуації.
Вони просили мене залишитися ще, коли відкриється дорога через Горі, але я вже твердо вирішив їхати, тому що час летів швидко, а я ще досі був у Тбілісі.
Кінець третього дня
