Белла Італія-5. Іноземці
Через це в Генуї відносно багато росіян, бо вони про щось таке чули. Але це я так кажу – росіян. Хто їх зна насправді? Якщо панянка має білі штани в облипку, крізь які рельєфно просвічується те, що англійською називається «верблюже копитце», губи, намальовані за межами власне губів, камблюки о десятій ранку, кавалера з пузом, напузним поясом-гаманцем без особливих кредиток, але з купою бабла, і голосно кричить у ресторані по мобілці мовою міжнаціонального спілкування, то як визначити, хто вони? Може, й росіяни, може, українці, а може, казахи чи білоруси.
Останнім часом в Україні завелася мода відпочивати в місцях, де немає росіян. Чи принаймні стогнати й скаржитися на росіян, якщо вони були. Кажуть, навіть є спеціальні агенції, що підбирають місця відпочинку, де їх нема. Але!..
По-перше, всі люди браття й сестри, і хоча я сама не хочу бачити росіян на відпочинку, але підозрюю, що вони мене також не дуже хочуть бачити. А якби я дізналася, що в Москві відкрили туристичне бюро «Елітний відпочинок без Пиркало та інших хохлів», я була б прикро вражена.
По-друге, вони тепер скрізь. Навіть у винних погребах Бордо і в перукарнях Маямі, навіть в рибальських селишах Чінкве Терре й нудистському пляжі під Більбао – і там вони є.
По-третє, знову ж таки, як ти визначиш, що воно не твій домашній жлоб, а сусідський?
Але попри вищеописану теоретичну лояльність до так званих «наших», на практиці вона ніяк не проявляється. Скажімо, якщо я чую в ресторані російську чи українську мову й бачу меню російською, апетит зникає. Вже уявляється чокання пивом і горілкою під спагеті, тости, фарбовані дами, розпальцовки чоловіків, які не уявляють собі, що з офіціантом – навіть у туристичній обдирайлівці – можна поговорити чемно. Я радше піду в місце, де мене ніхто не розумітиме, й просто наугад тицьну пальцем у меню. До того ж, я завжди вивчаю назви страв місцевою мовою. По-італійськи я тільки їх і знаю.
Я довго думала, що небажання бачити за кордоном співгромадян і найближчих сусідів – це чисто українська риса. Але з’ясовується, що своїх не любимо не тільки ми. Британська преса постійно ниє з приводу того, як англійці спаскудили Іспанію, південь Франції й К’янтішир (таку кликуху вигадали італійській Тоскані). Оплакують середньовічні центри й цивілізовану атмосферу Праги, Кракова, Таллінна, куди за копійки літають молоді англійські рагулі напиватися дешевим пивом, а потім ригають на ринкових площах. Скаржаться на фіш-енд-чіпс на пляжах Бенідорма й Канарських островів. Обіцяють поїхати кудись, де атмосферу ще не перепаскудили браві йоркширські хлопці.
Але в британців, як і у нас, є одна величезна проблема: вони не хочуть вчити іноземні мови. Тому їм доводиться рік за роком їздити туди, де говорять англійською, й платити відповідні гроші. Так само й нашим судилася Туреччина (яку туристичні агентства скромно іменують Турцією), Єгипет і Крим. Останній маршрут узагалі нічим, окрім ностальгії за 80-ми роками, браком фантазії та незнанням мов, пояснити неможливо. Хіба що жити в наметі на халяву, тоді є якийсь сенс.
Але як з’ясувалося в Італії, деякі американці також не стрибають від радощів, почувши пронизливий акцент дорогих земляків. Зокрема, мій чоловік Дарел.
– Америка – велика країна, – каже він. – Я не можу любити її всю. Я люблю те, що знаю: Флориду, де виріс, Лос-Анджелес, Нью-Йорк. З будь-яким навмання зустрітим американцем у Римі в мене менше спільного, ніж з тобою.
Тут не можна не погодитися, бо у нас спільний іпотечний кредит на хату в другому за цінами місті світу.
Але Дарел не просто не висловлює великої любові до кожного зустрічного американця: більшість із них його активно дратує. Бо вони, мовляв, галасні, пруть напролом, вбирають свої жирні тілеса в шорти й футболки і скрізь їдять бургери.
Проте це роздратування – наносний шар європеїзації. Не минає й п’яти хвилин, як він починає запитувати, звідки вони, повідомляти про своїх родичів і знайомих у тому штаті й запрошувати їх у гості. Словом, як і всі американці за кордоном.
