Над всією Грузією безхмарне небо
Я давно збирався поїхати до турецького Курдистану і подивитися озеро Ван. Наприкінці серпня у мене починалася відпустка, і я майже все літо готувався до подорожі, вивчаючи маршрути, путівники, карти. Але 8 серпня на Кавказі почалася війна, і мені довелося скоригувати мої плани. Я вирішив спочатку заїхати до Грузії, а звідти вже йти до Туреччини. Так, загалом, і народилася ідея цієї поїздки, яка благополучно відбулася з 15 по 29 серпня.
За цей час я проїхав близько 4000 км, побував у трьох країнах (Грузії, Туреччині, Росії), завів масу друзів, не кажучи вже про отримані враження. Два тижні я щодня зустрічав найкращих представників людського роду. В дорозі я писав записки, які викладав у блогах і на форумах. Вони й лягли в основу цього матеріалу. Близько двохсот фотографій і частину записів, які не увійшли до цієї статті, можна подивитися на форумі «Главреда».
День перший. Записки з Тбілісі. Про сюрреалізм
«Журналіст?» - запитав мене на нашій митниці офіцер, дізнавшись, що я лечу в Тбілісі.
«Журналіст, але в даному випадку турист», - відповів я. Він подивився на мене здивованим поглядом: «Там же війна».
«Я транзитом лечу», - відповів, щоб від мене скоріше відчепилися, благо посадка на мій літак вже почалася.
У літаку було 37 пасажирів - 29 грузин і 2 українці, один китаєць і п'ятеро явно західних журналістів. Долетіли без проблем. Над Грузією пливли величаві хмари, що піднімаються майже на 10000 метрів. Я з цікавістю дивився на гори, що пропливали внизу, і плоскогір'я, намагаючись вгадати, над яким містом ми пролітали.
Тбілісі зустрів порожнім аеропортом. Після шуму і суєти Борисполя від тиші було трохи моторошно. Квитки на українські рейси були викуплені до кінця місяця, причому якщо з Києва квиток коштує 150-300 баксів, то з Тбілісі вже 550. Спекулянти непогано заробили на цій війні.
Поки я міняв валюту, познайомився з дідусем Серго, який підробляв приватним візництвом. Він попросив 25 ларі, сторгувалися на 20. Але він був настільки привабливим і забавним, допомагаючи мені купити картку для мобільного, вписуючи своє прізвище в спеціальну форму (у Грузії потрібно реєструватися при покупці мобільної карти), що я йому все ж таки дав 25.
У нас одразу ж зав'язалася розмова:
Військову базу Вазіані (а ми там поряд ніби їхали. – Авт.) бомбили півтоновими бомбами. Деякі не розірвалися. «Навіщо вони нас бомбили, - обурювався дідусь Серго, - адже ми всі разом були колись».
Він проклинав Саакашвілі, обурювався Путіним, я із задоволенням приєднався і прокляв за компанію наших політиків. Проїжджаючи мимо вулиці Буша, дідусь Серго єхидно заусміхався - там наводили марафет, підфарбовували покажчики, що потерлися.
«Татко повинен бути задоволений Мішею», - іронізує дідусь Серго. Хоча, який він дідусь, народився в 1959 році.
«Американці нас використовують, як пішаків. Їм потрібно було, щоб Росія показала себе у всій красі, а Міша, дурень, клюнув. Якби ти приїхав раніше, то побачив би своїми очима, як у нас все налагоджувалося, а зараз всі бояться, всі бояться...» - резюмував він, висаджуючи мене на березі Кури. Я спеціально вирішив почати огляд міста з річки і пішов гуляти уздовж неї, вдихаючи по дорозі аромати міста.
По набережному шосе щільними рядами мчалися авто, і мені довелося витратити півгодини на те, щоб перебратися на набережну. Пішохідних переходів у Тбілісі небагато, і їх не дуже люблять. Як і в Сирії, потрібно рухатися швидкими перебіжками.
Я йшов уздовж Кури і не відчував ніякої війни. Все було тихо, спокійно, розмірено.
Під мостом мужик рибалив. Підійшов до нього і питаю, мовляв, клює? «Клює, - каже, - вусані всілякі, але цього року клює не дуже, оскільки вище за течією почистили водосховище ГРЕС, після чого вода в Курі стала каламутною».
Хвилин 10 стояв і дивився разом з ним, чекаючи клювання, так і не дочекався.
Від моста я пішов угору, до проспекту Шота Руставелі. Йшов навмання, оскільки карти не було. Дивлюся на старі труби на горизонті і уявляю, як Йосип Віссаріонович вів тут агітаційну роботу в робочих майстернях.
Було дуже жарко і хотілося їсти. Кілька разів уточнив у місцевих, чи правильно я йду, і вони підтверджували мою здогадку. Вийшов я в самий початок проспекту Руставелі, там, де Макдональдс. Там я і вирішив відпочити, благо кондиціонер працював і був безкоштовний Інтернет, але у мене не було з собою ноутбука. Поки їв, спостерігав за людьми. Поряд сім'я. Мама годує дитину, а чоловік колупається в картоплі фрі. Ідилія. А за 500 метрів бігають із сенсаціями іноземні журналісти біля будівлі парламенту. Йшла третя година після мого приїзду до Грузії, а я взагалі не відчував будь-якої небезпеки. Потім я вирішив пройтися по Руставелі і подивитися місто ближче.
Було таке враження, що потрапив до України кінця 90-х – початку 2000-х. Видно, що країна почала вибиратися з ями, почалося будівництво, величезна кількість нових і уживаних автомобілів роз'їжджає містом.
В цілому, в Тбілісі ціни нижчі за київські. Долар коштує 1,4 ларі. Поїсти в Макдональдсі 10 ларі, але краще харчуватися в численних ресторанчиках, де дешево й сердито можна скуштувати грузинську кухню.
Проспект Руставелі виглядає цілком респектабельно, але знову-таки впадає в очі його малолюдність. Тут я вперше побачив біженців, що товпилися біля входу в якесь міністерство. Перед парламентом практично нікого не було, за винятком кількох бригад телевізійників з різних країн, які чергували тут в очікуванні «ексклюзиву». Хвилин за 10 я дійшов до площі Свободи, що трохи нагадує київський Майдан. Навіть новобуди у вигляді статуї схожі.
Потім завернув на одну з бічних вулиць, зайшов у маленький магазинчик попити мінералки і пропатякав там із продавщицею близько години. Природно, мова йшла про війну. У продавщиці син 21 року, і вона дуже боялася, що його заберуть в армію. Пізніше він прийшов і слухав нашу розмову. Вона розповідала про чутки, котрі терзають Тбілісі, що під Горі і Цхінвалі грузинська армія зазнала втрат 5000 людей. Говорила також, що на Цхінвалі кинули молодь, а не досвідчених ветеранів абхазької війни. Тому, мовляв, так багато поклали там хлопців. Багато жителів Тбілісі боялися, що російські танки увійдуть у місто, тому сім'ї вивезли на схід країни, або до Вірменії.
Голос її тремтів, і вона говорила, як вони бояться повернутися в жах 90-х, коли нічого не працювало і жити доводилося упроголодь. Втім, життя і зараз не дуже прихильне до простої людини в Грузії. Наприклад, ця жінка з Тбілісі, працюючи на двох роботах, сукупно заробляє близько 250 доларів. Пізніше із спілкування з жителями столиці Грузії стало зрозуміло, що 250-300 доларів - це середня зарплата. Вона дуже боялася, що війна призведе до затримок зарплат.
Я слухав її і дивився на стару морозильну камеру з часів СРСР, у якій лежало м'ясо, і мені здавалося, що я повернувся в своє дитинство, коли я так само ходив з матір’ю в магазин і дивився на такі сами прожилки на яловичині.
Вона засуджувала Саакашвілі за те, що він поліз до Осетії, вважаючи, що конфлікт не потрібно було вирішувати силовим методом. Тут я зроблю невеликий відступ. Я думаю, що Саакашвілі все ж таки втратив на війні в довірі людей однозначно. Всі грузинські хлопці, з якими я говорив того дня, стверджували, що не потрібно було лізти до Осетії, утримує від виступів проти Саакашвілі тільки те, що «ми не хочемо, щоб нам указували, хто повинен бути президентом».
Ще одним цікавим моментом бесіди було її ставлення до росіян, пізніше я неодноразово зустрічав подібні елементи «демоністичної міфології» про «росіян». Наприклад, мовляв, під час Другої світової війни в Україні росіяни переодягалися у форму фашистів і палили села. Ми полемізували із цього приводу, але не надто, тому що, з іншого боку, і це мене здивувало, реально ця жінка не тримала на росіян якоїсь злості. Вона говорила, мовляв, прості люди, що в Росії, що в Грузії і в Україні, однакові й добрі, і лише «політичне лайно» перетворює нас на роботів, що роблять один з одного криваве місиво.
Загалом, наша розмова тривала близько години, потім ми тепло попрощалися, і я пішов у бік залізничного вокзалу. Довелося знову повертатися через проспект Руставелі, біля метро я зупинився і почав вирішувати проблему з житлом. Я намагався додзвонитися до одного грузинського хлопця, телефон якого дали мені мої друзі, але він не відповідав. Врешті-решт, я залишив ці спроби і пішов до вокзалу. По дорозі сів на лавку і півгодини спостерігав за сонним містом. Ця інтуїтивна затримка визначила весь подальший характер моєї поїздки.
Відпочивши, я поволі йшов проспектом і познайомився з біженцями з Горі. Один із них був із Полтави і, за його словами, приїхав у Горі у відпустку, а тут раптом почалася війна.
«Ось, - каже, - так, у чому ти мене бачиш, я й біг звідти, а зараз намагаюся вивезти сім'ю до України».
За його словами, вони сиділи три дні в підвалі в Горі, після того, як туди увійшли російські війська. А потім з другом вилізли, пішли шукати їстівне і наткнулися на мародерів. Загалом, я не зрозумів, як саме, але, за його словами, убили його друга, після чого він полями біг із Горі. Він сказав, що танки стріляли там ще вчора (14 серпня). Грабують усе, навіть ложки (це мені, щоправда, говорив інший біженець).
Очевидно, що Росія зайняла Горі, виходячи зі стратегічних міркувань, - контроль над містом дозволяє розділити Грузію на дві частини, оскільки воно стоїть на головній трасі М-27, що тягнеться країною із заходу на схід. Крім того, там же проходить залізниця.
Так ми йшли і розмовляли з ним про війну, як раптом я побачив, що назустріч іде мій польський друг Петро Андрусечко. Ми зустрілися в Тбілісі, за кілька годин після того, як я прилетів туди з Києва, а він приїхав з Баку разом зі своєю дівчиною Катериною.
Я попрощався з біженцями, і ми сіли з Петром поговорити про життя. А за 15 хвилин до нас підійшла дівчина, уважно слухала нашу розмову, а потім запропонувала познайомитися. Її завали Анна, вона виявилася місцевою журналісткою і запропонувала нам піти попити пивця в якийсь сквер. Там ми дві години чудово поговорили з нею і її колегами, а потім перемістилися в ресторанчик, де я познайомився з консулом чеського посольства.
Загалом, вечір вдався на славу. Грузинська кухня зайняла нас майже до 22.00 вечора. Дуже смачні грузинські пельмені - хінкалі, але особливо мене уразив Тархун розливу «Казбегі». Я цю вкуснятину всю поїздку вживав.
Питання з нічлігом вирішилося само собою - Анна забрала додому. Живе вона в спальному районі Тбілісі з братом і матір’ю. До неї додому ми поїхали на метро, яке і менше, і не таке гучне, як у Києві. Коли ми виходили з метро, стався невеликий казус. Мене гукнули грузинські поліцейські. Причому ми спочатку не зрозуміли, що зверталися саме до нас. Ну, і йшли собі далі, поки вони нас не наздогнали, далі почалася словесна перестрілка між ними і Анною. Я по ходу зрозумів, що справа в моїх камуфльованих шортах. Через них поліцейські чомусь прийняли мене за росіянина. Смішно, звичайно, але я не встиг відкрити рота, так швидко Анна їх відшила.
Загалом, вона їм сказала, що я з України, і що в шортах ходити ніхто не забороняв, навіть якщо б я і був росіянином, то це не їхня справа - в чому і кому ходити. Коротше кажучи, ми зловили машину і за кілька ларі приїхали до неї додому.
Там нас зустрів брат, який працює на залізниці. Це, до речі, потім зіграло свою роль, оскільки, коли висадили міст у Каспі, ми дізналися про це одними з перших.
Воду в Тбілісі після 24.00 відключають, гарячої води все одно не було, але я встиг прийняти холодну ванну, що було в тому разі набагато приємніше.
Потім я вийшов на балкон подивитися на спальний район. Все дуже тихо, все освітлено. Дороги, до речі, дуже непоганої якості, і цим мені Тбілісі дуже сподобався.
Анна і брат клопотали навколо мене, намагаючись нагодувати, напоїти тощо. Грузини взагалі дуже гостинні. Я намагався уявити, щоб у Києві от так ось підібрали першого зустрічного на вулиці. Хоча в житті все буває. Я завжди вважав, що світ повний хороших людей, так було в Сирії та Йорданії, так вийшло й тут.
Я сидів і думав про події вдень. Ще вранці я прокинувся в одному світі, а засинаю в абсолютно іншому. Тбілісі - місто сюрреалістичне. Воно мені нагадало Мадрид в описах Джорджа Оруелла в його есе про громадянську війну. Та й сама Грузія схожа на Іспанію 1936 року. Така сама приреченість, такий самий романтизм, молодь, що бігає по мітингах і кричить «Ми за мир». Такі самі інтернаціональні бригади, що стікаються сюди зі всього світу. Різниця лише в тому, що тоді «інтернаціоналісти» воювали, діяли, а зараз спостерігають.
У цьому, напевно, і є суть того, що відбувається в Грузії, - уселенське безсилля від того, як безжально знищується маленький світ, що склався. Все всім зрозуміло, а змінити ситуацію грузинам несила. Та і усім решті теж. І ці міріади вогнів на грузинських вулицях, де бекфоном виступають грузинські прапори з траурними стрічками, ці натовпи біженців, що просять милостиню, біля яких нескінченним потоком мчать «Інфініті», «Пачфайндери» і «Ленд Ровери», і є віддзеркаленням занепаду нашої мілкуватої епохи, що погано тхне. Блиск і злидні її змішують війну і секс, нужду і багатство, сльози і радість в один мутнуватий коктейль інформаційного дурману, який заливають через ТБ в голови людиноподібних істот. Цей світ вимагає нових і нових історій, що чіпляють за живе, і можна не сумніватися, що деміурги вже розкладають дрівця під казан з черговим варивом, яке через якийсь час з новою силою всмоктуватимуть через споживчу цицьку орди ротожопів на свою і нашу погибель.
Кінець першого дня
