Енергійна зв'язка Тимошенко-Кремль: чужі тут не ходять?
В Україні Москва зробить усе безкровно – за допомогою енергетичної «п'ятої колони». Коаліція БЮТ і Партії регіонів дасть можливість Москві не просто впливати, а й визначати енергополітику Києва. Розуміючи нинішню безперспективність реалізації масштабної експансії зараз, Кремль, тим часом, сподівається на «розчищення» майданчиків для роботи в майбутньому. На практиці це означає «торпедування» будь-яких енергетичних ініціатив усередині України, які виходять від Заходу.
Кавказька криза начисто перекреслила сподівання європейських і американських енергодипломатів, що намагалися створити транзитну альтернативу російської гегемонії. Воєнна перемога Росії переконливо продемонструвала, що вона не збирається поступатися європейцям контролем над Прикаспійським регіоном, багатим на вуглеводні. Новини в стрічках інформагентств про бомбардування стратегічних нафтопроводів (до речі, так досі й не підтверджені) зробили свою справу. Цілий ряд впливових європейців вже заявили, що після грузинсько-російского конфлікту про той таки газовий проект «Набукко» можна забути. Воно й зрозуміло – вкладати десятки мільярдів доларів у «трубу», що йде через зону потенційного конфлікту, не ризикне жодна світова корпорація.
Москва, що витратила впродовж літа чимало сил на виснажливі газові переговори з Туркменістаном, Узбекистаном, Казахстаном і Азербайджаном, тепер може зітхнути з полегшенням: альтернативної «труби» не з'явиться. Та й збільшені апетити центральноазіатських постачальників (або, як повідомляється в офіційних релізах «Газпрому», перехід на ринкові принципи ціноутворення) задовольнятимуться з кишень українців або все тих самих європейців.
Не викликає сумнівів, що Україні з її унікальною газотранспортною системою, солідними запасами вуглеводнів і з величезним навіть за європейськими мірками ринком збуту в осяжному майбутньому уготована роль наступної жертви наступальної енергетичної політики Росії.
Не словом, а ділом?
До воєнних дій, безумовно, не дійде: «п'ята колона» з представників українського політичного істеблішменту і без того все зробить своїми руками. Більш того, Кремль зараз перебуває в настільки привілейованому становищі, що навіть може вибирати з кількох «фаворитів», які щосили прагнуть довести свою лояльність.
Зараз «тест на вірність» тандему Путін-Медведєв одночасно є найсильнішою і найслабкішою стороною неформальної коаліції БЮТ і Партії регіонів. Віктор Янукович явно ревнує Кремль до нової фаворитки, проте через побоювання втратити східноукраїнський електорат ніколи не зважиться на самостійну гру. Тимошенко для Москви виглядає перспективнішою, але там чудово розуміють реальну ціну її обіцянкам і тому вичікують.
Росіян зрозуміти можна. Адже ще кілька років тому Юлія Володимирівна писала для маститих іноземних журналів про «Стримування Росії», виступала різко проти енергетичної експансії Кремля, і навіть давала достатньо ділові поради європейцям, як «поламати хребет» газової імперії, що набирає силу. Тепер, щоб повернути довіру, Тимошенко доведеться доводити це реальними справами. Поки виходить непогано – протягом останнього року Кабмін припинив практично будь-які небезпечні для російського капіталу проекти у вітчизняному ПЕКу. Найзабавніше, що часто-густо навіть з використанням тієї самої антиросійської риторики.
При цьому Кремль ладен погодитися з тим, що і свої енергетичні інтереси (контроль над газо- і нафтотранспортною системою, розробка українських надр, приватизація енергетичних активів) в найближчих рік-два реалізувати буде неможливо. З 2005 року в Москві встигли звикнути до того, що навіть найближчі українські політичні сателіти повинні пам'ятати про сподівання своїх виборців, рахуватися з думкою інших центрів впливу (в першу чергу, тією ж Банковою) і, врешті-решт, розповідати заїжджим візитерам з Брюсселя про формально «проєвропейський» енергетичний вектор. Головне, про що повинні пам'ятати московські фаворити, – будь-яка альтернатива російському газу і російському капіталу повинна жорстко присікатися.
Альтернативы не буде?
Після фактичної монополізації Москвою центральноазіатських джерел постачань газу в України залишається лише два примарні шанси на реальну диверсифікацію. Постачання СПГ або розширення внутрішнього видобутку. Організація постачань зрідженого газу в Україні серйозно на порядку денному не стоїть. Перша причина – необхідність знаходження багатомільярдних коштів на інфраструктуру (термінали і танкерний флот). Друга – обмежена пропозиція щодо видобутку і проблемне транспортування через турецькі протоки. Теоретично Україна могла б претендувати на родовища Північної Африки, проте останніми роками в цьому напрямі не було зроблено зовсім нічого.
Залишається внутрішній видобуток, для нарощування якого в Україні як і раніше є значний потенціал. За даними міжнародних організацій, внутрішні запаси газу тільки на шельфі оцінюються в 1,2 трлн куб. м. За нинішнього обсягу споживання цього газу повинно вистачити чи не на півтора десятки років постачань внутрішнім споживачам.
Загальновідомо, що більшість цих запасів залягають на труднодоступних глибинах, вимагають значних інвестицій і нових технологій. Ні того, ні того в достатній кількості у державних компаній немає. Проте логічне у такому разі залучення до розробки іноземців досі закінчувалося лише скандалами. Тимошенко почала тотальну зачистку шельфу від присутності західних компаній, мабуть, бажаючи показати рішучість своїх намірів російським партнерам.
Наприкінці червня протокольним дорученням уряд наказав «Чорноморнафтогазу» (дочірня компанія «Нафтогазу») припинити спільну діяльність з освоєння шельфу з британськими CBM Oil і Shelton і американською Marathon Oil. До речі, остання компанія Marathon – четверта за обсягом видобутку вуглеводнів компанія в США і п'ята – за обсягом перероблюваної нафти.
Ну і найпоказовішим у справі вигнання іноземного капіталу з шельфу стало «лінчування» Тимошенко компанії Vanсo Prykerchenska, яке переросло в перманентну війну з Секретаріатом Президента. Щоб додати хоч якоїсь логіки своїм діям, прем'єр упирає на те, що «національне надбання», яким є шельф Азовського і Чорного морів, повинні розробляти виключно державні компанії. При цьому Юлія Тимошенко навряд чи перебувала в полоні невідання: «Нафтогаз» і його дочірні структури технологічно не здатні видобувати газ на глибинах понад 70-80 метрів від поверхні води. Тоді як понад 95% Прикерченської ділянки шельфу міститься на глибині 300-2000 метрів.
На відміну від багатьох своїх колег, Vanco не збирається тихо закривати офіс і згортати діяльність, і навіть обіцяє дати Кабміну бій у Стокгольмському арбітражі. Очевидно, що довести свою правоту юристам уряду буде непросто. Хоч би з тієї причини, що іноземці, перш ніж отримати ділянку на шельфі, пройшли через «горнило» двох складів урядів і в результаті погодилися на досить вигідні для країни умови.
Проте для Кабміну Тимошенко перемога в процесі не така вже важлива. Головне, що він може затягтися на роки, і доки не буде винесено остаточний вердикт, жодному серйозному інвесторові (окрім, звичайно, одного – з Москви) не спаде на думку вкласти гроші в українську енергетику. Інструмент, як виявляється, ефективніший за системи «Град» або реактивні винищувачі.
