Белла Італія-4. Як ми манали Рим
Рим дорогий: якщо у Флоренції склянка чудового вина з К’янті може коштувати Ђ5, то в Римі біля Іспанських сходів (це самий центр) за ті ж гроші подадуть банальне й досить кисле, нічим не визначне піно гріджо. Але ж історія, Колізей, центр імперій!
Щоб хоч трохи лишатися в рамках бюджету, я замовила кімнату в готелі неподалік від центральної залізничної станції Терміні. Це виявилося великою помилкою.
Кімната виходила просто на вокзал, і металопластикове вікно в ній було зламане (як цього можна було добитися – не уявляю), тому шуміло всю ніч. Але то ще нічого: просто під вікном об 11 ночі починав працювати підйомний кран, який будував щось, що вдень ніяк не можна було побудувати. Він гарикав до ранку і затихав о п’ятій. Римська спека приліпляла простирадла до тіл, але кондиціонер не працював, раковину забили ще за часів Мессаліни, і все в готелі пахло тютюном і ще чимось солодкавим, про що не хотілося особливо замислюватися.
У перший день ми погуляли по місту. В Римі стало зрозуміло, чому італійський уряд так зациклюється на іммігрантах і збиранні відбитків пальців у румунських циган. По місту швендяються групи підлітків, жінки з немовлятами в хустках на грудях, і, попри мій вроджений лібералізм, якось руки самі почали стискати сумку й гаманець особливо міцно. У Римі галасно, запилено й спекотно. Хот-дог і пляшка води під Колізеєм обійдеться в Ђ12. Я отримала задоволення від відвідин музею скульптури Палатін, від прогулянки по найважливішій вулиці давнього Риму – віа Сакра, по античному Форуму, де відбувалося політичне життя Римської імперії. Але моєму бідолашному американському чоловіку, чию потребу в культурі на все життя задовольнив візит до флорентійської галереї Уффіці, через півгодини цього всього стало задосить.
Того ж дня ми пішли в футбольний бар дивитися матч Кубка УЄФА між Італією і Францією. Дарел все нашіптував: от аби Італія виграла, подивилися б на столицю країни, чия команда перемогла! От тут було б, напевно, свято! Італія його почула й взула френчів з рахунком 2:0, але пішов дощ і примочив ентузіазм тифозі. Ми не стали валандатися мокрими вулицями й лишилися в барі, власник якого почув, що у нас якраз річниця весілля (одного із), і виставив нам по великому коктейлю за свій рахунок.
Від цього я згадала страхи багатьох новоприбулих до Західної Європи українців і їхнє бажання триматися одне одного: мовляв, свої люди – щирі, щедрі, не надурять, а від жадібних і хижих іноземців усього можна чекати. Моя ж позиція така: може, це й правда в рідному селі, але за кордоном іноземці – це ми, і це від нас усього можна чекати. Українцеві, обмеженому незнанням іноземних мов, якраз вигідніше й легше дурити інших українців. Можна довго переповідати слізні історії нелегалів, які «купують роботу» в своїх-таки, а та робота виявляється на один день, чи роботодавець, який у змові з «продавцем роботи», звільняє довірливого нелегала, якому мама казала довіряти іншим українцям. До того ж, у Києві мені ніхто на халяву в барах не наливає, хоч у мене весілля, хоч поминки. Мораль: дивитися треба на людину, а не на її національність.
Ми ще з’їздили на день в нічим не примітне місто Анціо на березі моря, заплатили там через носа (цей британський вислів означає саме те, на що він і схожий) за рибу в прибережному ресторані, подивилися на добре вдягнених римлян із римськими гаманцями, через яких ціни в цьому місті попіднімалися до смішного. Але море, замість заспокоїти мого чоловіка й дати йому натхнення на подальші огляди римських руїн і музеїв, справило протилежний ефект. Він сказав, що Риму з нього досить на все життя, подзвонив кудись і замовив квитки до Генуї на два дні раніше, аніж ми планували туди їхати.
– Манав я Рим, – пояснив він мені стисло. – І Папу Римського. У Ватикан я не піду штовхатися серед ненормальних прочан, Сикстинську капелу подивлюся на картинці, хочу море й кораблі на обрії.
Я капелу і музеї вже бачила, тому особливих заперечень не було. Ми ще раз переночували з підйомним краном, сіли на чудовий італійський поїзд і подалися узбережжям Середземного моря в Геную.
