Великий договір: час провокацій
Преамбула в документі проста: до 1 жовтня 2008 року Росія і Україна повинні визначити свій підхід до подальшої долі Договору про дружбу, співпрацю і партнерство 1997 року. Оскільки такі рішення мають ухвалюватися на засадах ретельного, глибокого аналізу всієї системи двосторонніх відносин, ефективності самого так званого Великого договору, російська сторона вважає за необхідне надати свою «частину» такого аналізу.
Аналіз свій Москва починає з оптимістичної ноти: «Змушені констатувати, що останнім часом українська влада проводить політику, яку не можна оцінити інакше як недружню відносно Росії». Вже на підставі тільки цього речення можна відразу гідно оцінити всю конструктивність «підходу до подальшої долі Договору про дружбу, співпрацю і партнерство 1997 року». Тобто, перекладаючи з дипломатичної мови на людську, на самому початку російського «аналізу» ми читаємо: Україна нам не друг. Хто винний, сказано тут же – звісно, Україна.
Думається, на цьому Москва могла б відразу і закінчити – розумному і так все зрозуміло, чого ж виляти? Але говірким кремлівським політикам така лаконічність не до душі – треба ж заляпати багном «партнера» детально (як завжди, з контекстом – це він дурень, а ми ж хороші, чесні, надійні!). І йде перелік постулатів, після кожного з яких так і хочеться з усією «пролетарською любов'ю» задружити з Москвою з несамовитою силою.
Перший постулат – з приводу подій у Південній Осетії. «Ми не почули слів жалю і співчуття у зв'язку із загибеллю мирних жителів Цхінвалу і російських миротворців. Навпаки, Президент України намагався покласти провину за кровопролиття на Росію. При цьому в Києві наполегливо замовчують той факт, що своїми постачаннями важкого озброєння грузинській армії українська сторона несе частку відповідальності за пролиту кров», – говориться в заяві.
Цікаво виходить. З якої, питаємо, радості, Україна має висловлювати свої співчуття РОСІЇ з приводу Південної Осетії? Невже Цхінвал – російське місто? Це щось новеньке в політичній географії. Зрозуміло, що загибель будь-яких людей, незалежно від їхнього громадянства – це трагедія. Проте в цьому випадку від Києва вимагають офіційного співчуття з приводу російських громадян, що загинули поза межами своєї країни.
Давайте ж розберемося, це видається важливим, бо останню саме ВИМОГУ ми чуємо від Росії не вперше. Заява МЗС РФ датується 11 вересня 2008 року – у день сьомих роковин терактів у Нью-Йорку. У атакованих баштах-близнюках Світового торгового центру, як відомо, загинули і українські громадяни. За сім років, починаючи з 2001 року, не пригадується, щоб ХОЧА Б РАЗ Москва висловила Києву свої співчуття з приводу їхньої загибелі. Це тільки один приклад за роки незалежності України, на превеликий жалью, такі випадків загибелі українців за межами України чимало. Але чи багато ми чули російського офіційного жалю з цих приводів? Так у чому Москва звинувачує Київ?..
З приводу «відповідальності за пролиту кров» – зовсім маразм. Росія цілком офіційно постачає озброєння Індії, головному своєму споживачеві озброєнь і військової техніки впродовж всього періоду після розпаду СРСР. Скільки індійців і пакистанців загинуло за останні роки в результаті перманентного конфлікту – точно не скаже ніхто. Плюс пів-Африки воює російською зброєю. А ще Росія з гордістю заявляє про те, що від початку виробництва, наприклад, тільки легендарного автомата Калашникова Тула й Іжевськ випустили в різних модифікаціях його понад 70 млн штук! Приголомшлива цифра – це рекорд у виробництві всіх видів озброєння за всю історію вогнепальної зброї! Скільки МІЛЬЙОНІВ людей загинуло від куль «калашів» – назавжди залишиться таємницею. Але ж ми не звинувачуємо Росію у відповідальності за пролиту кров!
Висновок з цього звинувачення очевидний. Ніхто не має права звинувачувати кого-небудь у військово-технічній співпраці з країною, проти якої НЕ ІСНУЄ міжнародних санкцій (якщо щодо Грузії в МЗС РФ цього не знають – можна тільки здивуватися крайній некомпетентності і нефаховості російських дипломатів). А понад те, вже хто б про це говорив, та тільки не Росія, що постійно фігурує серед країн-експортерів зброї на перших позиціях.
Далі російський МЗС починає стару тужливу пісню про те, що «офіційний Київ продовжує курс на прискорений вступ у НАТО, що суперечить духу Договору 1997 року та інтересам безпеки Росії. Причому робиться це всупереч волі українського народу. Невипадковое керівництво країни не хоче виносити це питання на загальнонаціональний референдум».
Про це й говорити не хочеться. Українська влада напевно вже стомилася пояснювати, що референдум щодо НАТО в будь-якому випадку буде проведений (хоча це, нагадаємо, не є вимогою для вступу до Альянсу). Але спекуляції на цій темі не припиняються. Те саме стосується і подальших заяв щодо Чорноморського флоту. Читаєш ці звинувачення, і створюється стійке враження, що в МЗС РФ взагалі нічого не знають про офіційну позицію Києва з цих питань, а ліплять від ліхтаря все, що на думку спаде – аби багнюки більше було.
Закінчується заява МЗС РФ просто приголомшливою фразою: «Сподіваємося, що мудрий народ України, всі здорові політичні сили країни не допустять погіршення зв'язків з Росією, зроблять усе можливе для встановлення між нашими країнами відносин реального стратегічного партнерства в повній відповідності з цілями і принципами Договору 1997 року і з повним урахуванням обставин набуття ним чинності».
Простіше кажучи, Кремль промовляє: в Україні є «п'ята колона», «здорові політичні сили», які підтримують у всьому Москву. Перш за все – в її антиукраїнській політиці. Так от, «друзі Росії», наплюйте на цю українську Конституцію, на інтереси національної безпеки України, і всіма силами, будь-якими засобами добивайтеся зміни конституційного «недружнього до Росії» ладу!
Останній абзац заяви МЗС РФ прямо вказує на те, що воно звернене не до чинної влади України, демократично обраної українським народом, а саме до «здорових» з погляду Кремля (тобто – керованих ним) сил в Україні. Які, як сподіваються в Москві, будь-що зможуть управляти державними процесами в Україні.
Погодимося, якщо ТАКУ заяву МЗС РФ і можна якось розцінювати, то виключно як спрямовану проти нинішньої демократичної української влади, яку, за всіх її недоліків, обирав сам український народ. Тобто – проти українського народу. І зрозуміло, що подібними заявами Росія аж ніяк не прагне до якогось конструктивного діалогу з Україною. Вона лише декларує, що робить ставку на «здорові політичні сили», які, на думку Москви, мають перемогти в боротьбі за владу. Для того, щоб далі діалог вівся у форматі: Москва сказала, Київ підтакнув. Лишень тоді подібний процес вже й діалогом назвати неможливо.
