Вірменський приклад пам’яті
Єреванський журналіст Самвел Мартиросян до меморіального комплексу Цицернакаберд, що в Єревані (місце вшанування жертв геноциду вірмен), приходить кілька разів на рік. «Тут можна віддатися спогадам і подумати про майбутнє», – вважає він. Бабця та дід Мартиросяна – єдині з його родини, хто вижили у ті страшні часи. «Вони врятувалися дивом. Дідусь потрапив до сирітського американського притулку, а бабця з родичами дісталася Гюмрі», – розповідає Мартиросян. Для нього досі залишається загадкою, як його дід опинився у притулку. Сам дідусь не пам’ятає, оскільки на той час був малим. «Або ж куди поділося майно вбитих вірмен? Хто його забрав? Подібних історій – томи, що намагаються розкопати», – розповідає журналіст про важливість існування Музею-інституту геноциду вірмен, який вивчає білі плями національної трагедії.
Всупереч політиці
Меморіал пам’яті жертв геноциду вірмен було збудовано у 1965 році, і рішення про його будівництво приймалося непросто, оскільки у ті часи СРСР не хотів псувати гарні дипломатичні відносини з Туреччиною. Втім, зусилля керівництва радянської Вірменії все ж таки увінчались успіхом і Москва дала дозвіл на зведення меморіалу. Його відкриття відбулося у 1967 році, минулого року відзначалося його сорокаріччя. На думку Самвела Мартиросяна, у прийнятті рішення спорудження музею зіграв роль ще й той чинник, що Туреччина, яка межувала з СРСР, входила до НАТО. Загальний бюджет будівництва меморіалу та музею становить близько 50 млн доларів. Але, якщо меморіал споруджувався на радянські кошти, музей будувався здебільшого на кошти діаспори, виділені Всевірменським благодійним фондом.
Історична споруда унікальна тим, що це – єдиний у Вірменії музей, який підпорядковується Академії наук, а не міністерству культури. «Над музейною складовою трудяться музейні працівники та гіди, над академічною – науковці. Інститут, що діє при Музеї геноциду, складається з кількох відділів: вивчення матеріальних та людських втрат внаслідок геноциду вірмен, відділ історії та історіографії геноциду, відділ порівняльного вивчення геноцидів, відділ, який збирає архівні матеріали про масові вбивства вірмен на території Східної Вірменії з 1918-го по 1920 роки. При інституті також діє фонд, де зберігаються документи, фото та відеоматеріали», – докладно розповідає Айк Демоян, директор Музею-інституту геноциду вірмен.
Нині музей збирає, каталогізує та архівує свідчення очевидців. Усе це публікується і перекладається вірменською, англійською, французькою та російською мовами і презентується громадськості. «У музеї зберігається близько 70 тисяч документів, які засвідчують геноцид вірмен», – наводить дані Демоян. Це різні фотографії, публікації, іноземних журналістів, офіцерів, листи свідків, документи-розпорядження турецької влади про знищення вірмен.
Також у музеї представлено речі, які зберегли родини жертв геноциду. Журналісту «Новинаря» вдалося побачити шматок цукру, який зберегла одна вірменка як пам’ять про ті дні. Цукор берегла її дочка, вона й передала цю реліквію музею. «Як правило, документи та речі передають вірмени. Вони неохоче розстаються з ними, але ми переконуємо їх, що все це потрібно бачити людям, щоб подібна трагедія не повторилася знову», – каже Демоян і додає, що архів музею постійно поповнюється за рахунок передачі людьми таких реліквій.
Випробування для будь-кого
Щодня єреванський музей відвідують близько 300 туристів, причому географічний ареал відвідувачів широкий. «До музею приходить якщо не кожен, то кожен другий турист, який приїхав до Вірменії. Серед туристів бувають і українці», – розповідає Демоян. Він каже, що за останні два роки збільшилася кількість турецьких відвідувачів: «Лише за цей рік їх було 300, це свідчить про інтерес турків, особливо молоді, до теми геноциду вірмен». А через два роки завдяки діаспорі подібний Музей геноциду відкриється у США, в історичній будівлі Національного банку Вашингтона. Крім того, пам’ятники жертвам геноциду вірмен є у Франції, США, Аргентині, Норвегії, Росії, на Кіпрі. Нерідко пам’ятки плюндрують. Демоян вважає, що це справа рук турецьких та азербайджанських націоналістів.
На думку вірмен, місія музею – показати сумні сторінки історії вірменського народу, засвідчити факт його трагедії. «Музею могло й не бути – весь цей біль сидить у нас дуже глибоко. Нам не потрібно нагадувати про минуле, всю нашу історію ми отримуємо з молоком матері. Але меморіальний комплекс – це місце, де можна вшанувати пам’ять про невинні жертви, покласти квіти до вічного вогню і не соромитися своїх сліз», – каже 36-річний єреванець Давид Тевянц. Демоян погоджується з ним: «Геноцид як тяжкий злочин проти людства залишає глибокий слід у пам’яті поколінь, травма геноциду передається через покоління», – каже він. Для Тевянца відвідування музею – це завжди шок, він приходить сюди щонайменше раз на рік, а друзів приводить лише тих, хто прагне більше дізнатися про історію його країни. «Це складне випробування для будь-кого», – констатує Тевянц.
Він каже, що музей призначений більше для туристів, натомість Цицернакаберд – маленька територія, де зібрано біль і скорботу вірменського народу. З Цицернакаберду відкривається вигляд на гору Арарат. «Кожен вірменин у глибині душі впевнений, що настане момент, коли Арарат знову стане вірменським», – каже він. І додає, що експонати музею (врятовані книги, свідчення очевидців, жахливі фотографії, історичні документи) не в змозі передати істинний масштаб минулого – навмисного знищення цілого народу на його історичній землі: «Біль посилюється від того, що Туреччина як правонаступник Османської імперії не визнає геноциду вірмен та загарбання їхніх територій».
А от 28-річна Белла Казярян, викладач Єреванського національного університету, жодного разу не була у музеї. «У мене є враження, що я знала про це завжди. Це – генетична пам’ять», – стверджує вона. Вперше про геноцид їй розповів батько, і це назавжди закарбувалося в її пам’яті, а потім були книги, телевізійні передачі, уроки в школі тощо.
Українські реалії
Якщо вірмени одностайні у визнанні того, що турками ще задовго до Першої світової війни було здійснено геноцид проти вірменського народу, в Україні вшануванням жертв Голодомору 1932–1933 років відбувається дещо на аматорському рівні. Чимало українців не досить добре знайомі з історією України, не знають, що означає поняття «геноцид», коли в Україні відзначають День пам’яті безневинних жертв Голодомору. Студентка одного з київських вузів, 20-річна Олена Юрко, зізнається, що тема Голодомору асоціюється у неї зі стражданням та болем. Серед її друзів лише кілька людей цікавляться цим питанням, а те, що молодь не прагне вивчати сумні сторінки національної історії, Юрко пояснює прогалинами батьківського виховання. А от 33-річний Сергій Варич, який багато років прожив у Запоріжжі, вперше про Голодомор дізнався кілька років тому з публікацій у ЗМІ, які читав у місцевій бібліотеці: «У моїй родині цю тему ніколи не порушували. Я не розпитував батьків докладніше, напевне, мені вистачило того, що я прочитав», – розповідає Варич. Серед його друзів – теж одинці, які вивчають національну трагедію 1932–1933 років.
На думку Станіслава Кульчицького, доктора історичних наук, професора, всі українці знають про Голодомор, але не кожному відомо про механізм його здійснення. Крім того, десятки років про це не можна було говорити. «До 1987 року Голодомор замовчува. А про вірменський геноцид світ дізнався з початку Першої світової війни. Механізм винищення вірмен був простим – їх вбивали й депортовували на інші території, це було відомо всьому світові. Міжнародний чинник [оприлюднення геноциду] був великим. Тому вони [вірмени] не мали потреби пояснювати свій геноцид. Вони вирахували, скільки людей загинуло у сім’ях і документально все засвідчили. Голодомор – теж геноцид, але його механізм відрізняється від вірменського», – пояснює історик.
З його слів, голод в Україні маскувався голодом в інших регіонах Радянського Союзу, від якого гинули десятки тисяч людей, тому неважко було замаскувати голод на Кубані та в Україні від загальносоюзного. Все це легко пояснити, адже операція з вилучення продовольства була таємною і супроводжувалась інформаційною блокадою. Крім того, відсутній документ, де було б зазначено, хто приписував робити цю операцію, в архівах збереглися розпорядження про посилення хлібозаготівель, накладання натуральних штрафів. «Звісно, що покоління, яке пережило терор, було налаштоване проти радянської влади, але їхні виступи були закриті, ховалися. Навіть Хрущов не міг пояснити Голодомор», – каже Кульчицький.
Секретна інформація про Голодомор випливала на поверхню у ситуації політичного протистояння та політичної боротьби. Спочатку українська діаспора лобіювала створення у Конгресі США комісії, яка встановила наявність цілеспрямованого Голодомору в Україні і домоглася від тодішньої влади, зокрема Володимира Щербицького, визнати факт голоду. «Потім – горбачовська перебудова, потім ми [історики] взялися за справу», – доводить історик.
Втім, нині, як він каже, в Україні існує протистояння різних політичних сил стосовно оцінки Голодомору як геноциду. «Є люди, в яких рідні загинули від голоду, але вони виступають проти оцінки Голодомору як геноциду. Це – політична позиція, [її прибічники] не хочуть переоцінити минуле. Голодомор – це глибока переоцінка всього того, що було під час радянської влади», – зауважує науковець.
Але поступово суспільство починає повертатися обличчям до вітчизняної історії. Так, у 2006 році Верховна Рада прийняла закон про визнання Голодомору геноцидом. Робляться кроки щодо спорудження Меморіалу пам’яті жертв Голодомору. За словами Володимира Тиліщака, начальника відділу історичної аналітики Українського інституту національної пам’яті, до 75-ї річниці трагедії у Києві на Печерських схилах планується відкриття так званої Першої черги Меморіального комплексу жертвам Голодомору, яка складатиметься з пам’ятника, стели та чорних плит – символу «чорних дощок», на які заносили назви українських сіл, що позбавлялися права на завезення продуктів. Щоправда, про відкриття Музею Голодомору говорити зарано, на сьогодні мова лише про конкурс на архітектурний проект такої установи.
«У кожній області створюється книга пам’яті, досліджуються книги смерті, збираються спогади свідків. Нещодавно видано 3-томник свідчень людей, які після Другої світової війни виїхали за кордон. Ці свідчення мають доказову силу, що забирали всю їжу. Вони дають повну картину голоду», – розповідає Кульчицький. З його слів, ці матеріали представлятимуться на рівні міжнародної громадськості задля визнання Голодомору злочином проти людства Організацією Об’єднаних Націй.
