Уроки грузинсько-осетинського конфлікту для Росії

Спецпроект Олесі Яхно «Доля Росії» на «Главреді», 09.09.08 // 13:21

Грузинсько-осетинський конфлікт (він же – грузинсько-російський, американсько-російський) триває. У своїй поствоєнній стадії.

Світова громадськість в цілому і сторони серпневого конфлікту зокрема як і раніше перебувають на стадії визначення позицій, ініціації і прийняття рішень, осмислення наслідків подій - які відбуваються і відкладених у часі.

Як будь-яка війна (хай і короткострокова), події 8-12 серпня мають широкий діапазон дії. Складно сказати, яка зі сторін конфлікту, а також хто з тих, що прилучилися до них на рівні підтримки й оцінок, країн отримали (отримають) однозначну перемогу. Та й, мабуть, однозначної перемоги в цій ситуації, так само як і поразки (за винятком постраждалих громадян Південної Осетії, Грузії, Росії), ні в кого не може бути.

Реалістичніше говорити про різні перемоги і програші, і на різних напрямах – військовому, інформаційному, політичному, геополітичному, наприклад. Більш того, про перемоги і поразки – з обмовками. Оскільки вони можуть такими не бути, а здаватися.

Про них, з погляду наслідків для Росії, і поговоримо.

Інформаційний майданчик. Захід «дав у морду» Росії.

Найочевидніший підсумок/урок грузинсько-осетинського конфлікту для Росії – це інформаційно-іміджевий програш.

РФ виявилася нездатною протиставити що-небудь західній громадській думці, і, закономірно, отримала «по морді» сильний інформаційний удар.

Інформаційна війна як одна зі складових серпневого воєнного конфлікту супроводжувалася такими позиціями:

По-перше, інформаційна ізоляція і тенденційність в подачі подій 8-12 серпня була властива як російським засобам масової інформації, так і ЗМІ інших сторін конфлікту.

Західні журналісти просто не втрапили на місце початкового конфлікту – осетинське Цхінвалі. Російський і грузинський виклад подій ґрунтувався не стільки на подачі інформації про те, що відбувається, скільки на викладі своєї позиції. Таким чином, Росія підносила події як гуманітарну катастрофу (населення Південної Осетії від рук грузинів) і як операцію з примушування до миру зі свого боку. Грузія, відповідно, – як наведення конституційного ладу зі свого боку і як віроломне вторгнення імперської Росії до Грузії, з метою захоплення її територій. Західні ЗМІ ретранслювали у себе виключно грузинський погляд.

Що ж насправді відбувалося, особливо в перші години конфлікту, зрозуміти було неможливо, навіть людям з уявою. Так само, як і зваженої позиції і, очевидно, відповіднішої тому, що відбувається, а саме - що Грузія першою почала військовий конфлікт, проте Росія вийшла за рамки статусу миротворця, застосувавши військову силу до Грузії – спочатку не зайняв ніхто.

По-друге, в західних ЗМІ знову актуалізувався образ Росії як гегемона і загарбника. Дії Росії порівнювалися з вторгненнями СРСР до Афганістану, Угорщини і Чехословаччини, а сама політика нинішньої російської влади трактувалася як сталінська і гітлерівська. Одним словом, «російський ведмідь» у повен зріст з'явився перед Заходом.

Зіткнувшись із цими штампами, Росії нічого було протиставити у відповідь, за винятком важких романтичних зітхань про те «який несправедливий до нас світ». А заперечити нема чого, тому що позиція Заходу обґрунтовується певною системою цінностей і політичною моделлю (неважливо, хорошою чи поганою), яка сприймається як успішна в світі і служить певною формою легітимації тих чи інших дій, зокрема воєнних. Ніхто не говорить про те, що Росія повинна перейняти саме цю модель і ці цінності. Але факт абсолютно об'єктивний – ніякого особливого шляху, здатного повести за собою інших, Росія сьогодні не пропонує.

Водночас, явний інформаційний програш має для Росії і свої плюси. Зведений у вищий ступінь образ Росії-агресора – це куди менша втрата (якщо не могутній об'єднувальний чинник) для російської суспільної свідомості, ніж Росія недіюча, а, отже, - слабка.

Краще бути страшним, аніж жалюгідним.

Воєнна складова. Переможна ейфорія Росії.

Дивно було б, якби Росія програла війну Грузії. У воєнному сенсі.

Але не менш дивно вважати, що суттєва воєнна перевага Росії над Грузією – це доказ відродження військової потужності РФ рівня СРСР і тим паче - перемога якихось «мілітократів» над якимись «реформаторами» в російській владі.

По-перше, ніякого єдиного співтовариства «мілітократів» у сучасній Росії немає. Як і не було, до речі, при СРСР, коли суперечності між різними силовими структурами і людьми, що їх очолювали, були явними й очевидними. Інша справа, що міфи про «воєнне відродження» Росії, її неухильну «мілітаризацію» вигідні як російській владі (що дозволяє утримуватися на вершині громадської думки без особливих зусиль), так і Заходу (що дозволяє країнам збільшувати військові витрати і пояснювати суспільству різні військові операції, які ними ініціюються).

По-друге, військова потужність Росії – це теж міф. Збройні сили Росії – це, по суті, уламок збройних сил СРСР. І вся військова політика зводиться до реформування або модернізації залишків радянського військового спадку. Тому порівняння серпневих подій з вторгненням Радянського Союзу до Угорщини або Чехословаччини, з погляду воєнної підготовки, неадекватні. Тоді СРСР одною з цілей ставив демонстрацію своєї потужності шляхом випробування нового вигляду зброї, стратегії і тактики малих воєн.

Сьогодні ж Росія не має нових масштабних розробок, експортує стару радянську зброю і старі технології. Більш того, у Росії немає виразної концепції військового будівництва, яке для країни, що претендує на імперський статус, є показником державного будівництва взагалі. Ні «Військова доктрина Російської Федерації», прийнята в 2000 році, ні «Актуальні завдання розвитку Збройних Сил Російської Федерації», прийняті в 2003 році, не дають опису головних зовнішніх викликів і загроз, що є основою для концепції військового будівництва.

У цьому сенсі перемога Росії в грузинсько-осетинській війні – це перемога слабкого над слабшим.

Міжнародна політекономія на практиці. Обопільні санкції.

Найпоширеніша і швидко реалізована форма наслідків від воєн – це різного роду санкції, дипломатичні, політичні, економічні тощо.

Поки що конкретні політичні й економічні наслідки конфлікту відобразилися в погіршенні в цілому атмосфери відносин Росії із Заходом і припиненні дипломатичних відносин з РФ з боку Грузії. Від чого, до речі, більше втрачає сама Грузія (значна частина грузинських громадян працює в Росії).

Що стосується Європи, то, як показав саміт Євросоюзу, у неї немає єдиної думки щодо того, наскільки жорсткими повинні бути заходи Заходу відносно Росії. Якщо для одних країн відмова від співпраці в економічному і політичному плані безболісна, скажімо Польщі чи країн Балтії, то для інших (перш за все старої Європи – Німеччини і Франції) - цілком відчутна.

І, проте, санкції з боку Заходу по відношенню до Росії можливі такі:

- посилювання візового режиму;

- заморожування рахунків (як конкретним приватним особам, так і юридичним);

- скорочення кредитування;

- гальмування російських енергетичних проектів (трубопроводів «Південний потік» і «Північний потік») і, навпаки, форсування неросійських проектів (транскаспійського трубопроводу «Набукко»);

- виключення Росії з низки міжнародних організацій («Великої вісімки», Ради Європи), гальмування вступу до СОТ, а також згортання співпраці за деякими напрямками з Євросоюзом і НАТО;

- розширення НАТО (перш за все, надання ПДЧ Грузії і Україні на грудневому саміті), а також елементів системи американської ПРО в зоні геополітичних інтересів РФ;

- відміна проведення майбутньої Олімпіади в Сочі в 2014 році (Конгрес США має намір розглянути проект резолюції із закликом до Міжнародного олімпійського комітету відмінити проведення зимових Ігор у Сочі, і перенести їх в іншу країну).

Втім, і Росія по відношенню до Заходу може зробити санкції у відповідь. Скажімо:

- шантаж газом (шантажувати Захід ціною на газ, сприяти гальмуванню неросійських транспортних енергетичних проектів);

- скоротити експорт продовольства (за словами прем'єра Путіна, вже вирішено закрити доступ на ринок 19 американським підприємствам США, що експортують до Росії м'ясо птиці);

- припинити співпрацю в питанні Ірану - Росія може блокувати антиіранські резолюції СБ ООН і зайняти більш виражену проіранську позицію (країни ОДКБ в підсумковій Декларації саміту, що недавно відбувся, визнали право Ірану на розвиток мирної ядерної енергетики);

- припинити співпрацю з США в питанні Афганістану (як відомо, Росія надає НАТО авіакоридор для доставки невійськових вантажів);

- вихід Росії з низки міжнародних договорів (скажімо, Договори про ліквідацію ракет середньої і малої дальності).

Швидше за все, незначна частина з цих можливих обопільних санкцій буде зроблена, а принцип відносин Заходу з Росією буде такий: в одних питаннях друзі, в інших - вороги.

Влада і суспільство. Новий порядок денний.

Будь-яка війна (військовий конфлікт) неминуче позначається на суспільстві, яке по-різному може з неї виходити. Наприклад, війна Росії з Японією в 1905 році і перша світова війна породили соціальну напруженість, і переросли із зовнішнього конфлікту у внутрішній.

Грузинсько-осетинський конфлікт - навпаки, виявив небувале єднання душ і сердець різних шарів російського суспільства.

Причому, якщо в інтелігенції дії Росії викликали просто захоплення (мовляв, «нарешті, російська влада зробила хоч один сміливий і правильний вчинок для країни за останні роки»), то для пересічних громадян Росії, що перебувають під впливом пропаганди про грандіозні успіхи Росії на зовнішній арені, дії Росії стали цілком закономірним явищем (мовляв, «а хіба може по-іншому діяти могутня країна?»). Низка моїх знайомих, що переміщаються в цей час Росією, поділилися враженнями – трансляція дій російської влади в місцевих аеропортах не викликала жодного здивування у російських громадян.

Мабуть, єдине дискусійне питання в суспільстві – чому російська влада забарилася з введенням військ, дозволивши знищити Цхінвалі? І якщо провладне співтовариство вважає це проявом сили і цілеспрямованим рішенням – щоб Росію не звинуватили в агресії, то опозиція – навпаки, проявом слабкості, розгубленості і неготовності відразу ж прийняти правильне рішення.

А в результаті, без яких-небудь розробок влади, сама по собі, відбулася зміна порядку денного для російської влади. Тема корупції, нанотехнологій, національних проектів, від яких простому громадянинові Росії ні холодно ні жарко, і навіть продовження успішного курсу попереднього президента відійшли на другий план.

На перший план вийшло те, що зрозуміло всім – батьківщина в небезпеці.

Зовнішня політика. Провал піар-політики.

Сам факт ініціації Грузією військового способу вирішення конфлікту з проросійською Південною Осетією, незалежно від подальшого ходу подій, - це вже історична фотографія слабкої Росії. Російська імперія так сильно зміцнилася, що навіть Грузія, утрируючи, «оголосила їй війну».

Незрозуміло, на чому ґрунтується західна думка про великі зовнішньополітичні досягнення Росії, якщо:

- Вона перестала бути покровителем для країн, що розвиваються; у цій ніші все активніше зміцнюється Китай.

- Втратила функцію модератора на Близькому Сході, поступившись нею США і Європейському Союзу, у меншій мірі - Ірану і Йорданії.

- Втратила роль регіонального лідера на пострадянському просторі. Жодна з країн СНД офіційно не підтримала Росію у визнанні незалежності Абхазії і Південної Осетії. Навіть Білорусія. Лукашенко явно дає зрозуміти, що не поспішає ставити своє політичне майбутнє в залежність від зовнішньополітичних успіхів чи поразок Росії. І навіть навпаки – вважав за краще піти на деяке зближення із Заходом (мається на увазі звільнення лідерів опозиції) напередодні парламентських виборів 28 вересня, щоб не ставити під сумнів їх легітимність в очах Заходу.

Не хочуть ускладнювати свої відносини із Заходом через Росію й інші союзники РФ. Саміт ШОС, який відбувся 28 серпня, всупереч російським очікуванням, обмежився підтримкою Росії на словах – у підсумковій декларації учасники висловилися за принцип територіальної цілісності країн.

Дотримуючись подібної логіки, вчинили і країни-члени ОДКБ. У підсумковій декларації на саміті, що завершився 5 вересня, є засудження дій Грузії, перспектив розширення НАТО і американської ПРО, заклик до міжнародної громадськості слідувати плану Медведєва-Саркозі, проте визнавати/не визнавати Абхазію і Південну Осетію як незалежні республіки - це справа кожної з країн окремо.

Тому, хоч у воєнному сенсі Росія в грузинсько-осетинському конфлікті і перемогла, а також вибрала для себе єдиний прийнятний варіант – визнання незалежності Південної Осетії і Абхазії - сам конфлікт показав провал зовнішньої політики останніх років і необхідність перегляду формально перезатвердженої президентом Медведєвим у липні зовнішньополітичної концепції.

Враховуючи проблеми на Кавказі, процес «китаїзації» російських територій, погіршення відносин із Заходом, а головне – форсування диверсифікації енергопостачань з РФ, Росія буде просто вимушена відійти від сировинної економіки і зовнішньої політики, всі досягнення якої – це піар-імперія.

Жорсткіша зовнішня політика стане не питанням завоювання нових територій, а питанням утримання Росії в нинішніх межах.

Геополітика. Прожектор світової перебудови.

Геополітичний рівень розгляду грузинсько-осетинського конфлікту, безумовно, виводить нас на рівень США-Росія і їх світових позицій.

Дуже точний, на мій погляд, опис серпневого конфлікту в цьому контексті дав російський геополітик Вадим Цимбурський - є дві перемоги: експансії США та оборони Росії.

США, без сумніву, отримали низку переваг стратегічного характеру - перш за все, розміщення нових військових баз поблизу Росії (що в інших умовах викликало б бурхливу дискусію), а також додаткові мотиви для зростання військових витрат. Події, що у меншій мірі відбуваються, були використані як елемент внутрішньої політики напередодні президентських виборів.

Росія одержала безумовну військову перемогу. Проте вона не переростає в геополітичну. Готовність російської влади з легкістю обірвати всі відносини із Заходом і вийти з усіляких організацій, швидше, насторожує, ніж говорить про розумну і сильну позицію. І не внаслідок можливих негативних наслідків, скажімо ізоляції. Росія і раніше могла це зробити, і під іншим приводом. Але, не обороняючись і не в нападі ейфорії від воєнної перемоги над Грузією. Замість того щоб зрозуміти механізм перемоги, Росія ризикує повністю піти у воєнну логіку, яка диктує поведінку типу «я можу перемогти всіх, а навіщо – не важливо». Тоді це буде поведінкою геополітичних карликів.

Тим більше, що Південна Осетія і Абхазія як і раніше залишаються вогнищами нестабільності. У даній ситуації важко уявити яке-небудь інше рішення з боку Росії і автономій, окрім як надання статусу незалежних республік. Проте, тепер, крім існуючих конфліктів, можуть додатися і нові – наприклад, вже між Південною Осетією і Абхазією. І це буде проблемою, в першу чергу Росії, яка їх легітимує.

Грузія остаточно втратила і так втрачену для неї Південну Осетію і Абхазію. До воєнного конфлікту зробити «своїми» ці території Саакашвілі було вкрай складно, тому що вони такими ніколи не були (абхази й осетини, на відміну від тих же аджарців – це окремі субетноси, що не входять до грузинської групи), а після –тим більше. Зате тепер всі вважають, що ці території втрачені для Грузії виключно внаслідок військового вторгнення Росії. Таким чином, Саакашвілі укріпив свої позиції всередині країни і згуртував Грузію відвічну, відсунувши перспективу відродження яких-небудь вогнищ старих конфліктів (перш за все, з Аджарією, статус автономної області якої був скасований у травні 2004).

Європа більше втратила, ніж отримала. Грузинсько-осетинський конфлікт посилив розбіжності усередині самої Європи – старої і нової. Тим більше, що розширення/не розширення НАТО, як і Євросоюзу – не головне питання для Європи останніми роками. І не стільки через чинник Росії, скільки – через зростаючі витрати. І ЄС, і НАТО, перш за все, зайняті реформуванням, а також адаптацією після входження нових країн в їх склади.

Якщо ж говорити про загальносвітовий контекст, то:

По-перше, укотре виявилася недосконалість існуючої міжнародно-правової системи. Ми стали свідками ще одного прикладу прояву на практиці суперечності двох принципів міжнародного права – права націй на самовизначення і непорушності кордонів. Звідси проблема невизнаних держав. А разом з наявністю у багатьох країн спірних територій - ще й подвійних стандартів при спробах їх вирішення.

По-друге, очевидною стала недосконалість існуючої системи безпеки, яка все ще ґрунтується на проблемах, сенсах, контекстах, структурах і лідерах 20 століть. Хоча Радянського Союзу давно немає. А, окрім США і Росії, у світі з'явилися й інші лідери, ті ж Китай, Індія. І взагалі - є маса глобальних проблем різного характеру.

Нова архітектура безпеки, безумовно, приведе до зміни існуючої світосистеми або, навпаки, стане її відображенням (що одне і те ж).

Можливо, активне використання штампів і неадекватної сьогоднішнім викликам риторики періоду радянсько-американської «холодної війни» - це спроба вхопитися за вислизаючий світопорядок і припинити велику геополітичну перебудову, яка неминуче насувається.

Версiя для друку