Хто вони – сільські активісти?
На цю роль сталінський режим у процесі «чисток» відібрав сільських активістів з особливим складом психіки, які, за визнанням самого Йосипа Сталіна, «докочувалися до садизму». Саме про це явище – стаття д.і.н., професора Степана Дровозюка.
До лав активістів охоче приставали ті верстви населення, які не мали в односельців ані найменшого авторитету. Це – переважно знедолені, безземельні селяни аморальної поведінки, які ніколи не працювали, хотіли легко жити, а також вислужитися перед присланим керівництвом з НКВС. Вони демонстрували готовність вчинити жорстоку розправу над селянами у своїх висловлюваннях: «Хто не хоче йти до колективу, тому будемо дерев’яною пилкою різати руки», «Хто б не був: колгоспник, бідняк, шкуру з нього здеру, розбарахолю і вишлю на Північ».
Відтак фізичне винищення селянства супроводжувалося моральним терором. Документи рясніють фактами жорстокої і, на перший погляд, дивної поведінки. Так, у селі Мигалівка Барського району на Вінниччині бригада з хлібозаготівлі вночі застосовувала до селян, які не виконали план, такі методи: примушували цілувати «рогожне знамено»; тримати на піднятих руках діжку до ранку; одягали на голови селянам, в тому числі жінкам, діжки і били по них палицями; примушували залізати під діжку чоловіка і жінку (мовляв, нехай там домовляться, як здавати зерно); одягали в рясу із рогожі, давали кадило в руки і вимагали: «Кади, може чорти допоможуть у виконанні плану». У селі Клекотин Шаргородського району уповноважений разом з бригадирами-комсомольцями забирали жінок, які не виконали хлібозаготівель, роздягали їх. Накладали на голови капелюхи, примушували залазити під ліжка, а самі залазили на ліжка й танцювали, доки дошки не падали на жінок.
Приклади жорстокої поведінки демонстрували уповноважені районних органів влади. В січні-лютому 1933 року в селі Кошлани Іллінецького району голова сільради і уповноважений райкому, вимагаючи додаткових хлібоздач, виривали селянам волосся з голови та бороди, зачиняли роздягнутих у холодних приміщеннях, насипали в рот тютюну та заливали його водою, примушували довго тримати відро з водою, заливали в рот воду, насильно годували сирою картоплею («пирогом»). В селі Бондурівка Немирівського району уповноважений райкому партії і голова сільради зв’язували двох селян рушником і водили по хаті (обряд «вінчання»), притискали селянам пальці дверима, били торбинами, наповненими піском, до втрати свідомості. У документах Вінницького обкому партії згадується випадок, коли селянина прив’язали до кінського хвоста і волочили вулицею, приводили на роботу із зв’язаними руками.
Чимало фактів вказують на те, що активісти знущалися над селянами у стані алкогольного сп’яніння. «Понапиваються, бувало, то силують танцювати, кулаком гвіздка забивать», – згадував очевидець тих подій (село Першотравенка Компаніївського району Кіровоградської області).
Для поведінки сільських активістів характерні специфічна карнавальність і «театральність», що виявилося, зокрема, у влаштуванні різноманітних процесій і марширувань. Поширеним прийомом приниження людської гідності та прилюдного таврування було використання дощечок з написами політичного змісту, що ганьбили селян. Наприклад, у селі Федорівка Глобинського району Полтавської області селянина, в якого «буксири» знайшли зерно, водили взимку з піднятими догори руками, в яких він тримав фанерну дошку з написом: «Я – ворог». Позаду вчителі вели дітей, які вигукували, що він – ворог соціалізму. Подібне явище було зафіксоване на Сумщині, коли селянам замість прапора давали в руки помело, а на спині на кожусі писали (крейдою, коли кожух був чорний, коли білий – вуглиною): «Злостный несдатчик хлеба государству». На Черкащині були випадки, коли селян заганяли в піч «погрітися», а потім примушували марширувати по снігу.
У період сталінського терору більшовицька атрибутика і символіка поповнилася так званим «рогожаним прапором» і черепахою, що символізували відставання від більшовицьких темпів хлібозаготівлі. Вони використовувалися як засоби морального терору і приниження людської гідності селян. Голова сільради села Сирватинці Хмельницької області згадував: «…Хлібозаготовки село не виконало. Мене – до району. Повернувся я не з голими руками. Привіз «рогожаний прапор». Було таке покарання, або, як дехто кепкував, нагорода за невиконання хлібопоставки. Зібралися ми, всі члени сільради, в приміщенні старої школи. Виніс я той прапор на сцену, а рогожа рибою смердить, посередині намальована черепаха. Придоручили двом членам сільради стояти при тому прапорі. Ганьба. А в приміщення повно одноосібників – скликали тих, хто хліба не здав». Прапор з рогожі прикріплювали також на хати селян, які не здали хліб.
Активісти не залишали селянам жодних шансів на виживання. За словами очевидців, вони забирали «геть усе», «до зернини», «останню жменю», «забирали все під мітлу». Вузлики діставали залізними гаками з комина, у дітей із пазухи. «Забирали все їстівне, не тільки зерно. Картоплю, буряки, квасолю, горох – все, чим могла харчуватись людина», - згадував І.Ю.Кирпа із села Томаківка Дніпропетровської області. При цьому характерним для поведінки активістів було те, що вони, як правило, не звертали уваги на крик, лемент, плач дітей і благання їхніх батьків. Тотальний характер пограбування свідчить про те, що його метою була масова голодна смерть.
Жорстокість і аморальна сутність активістів проявилася у ставленні до продуктів харчування, коли вони викидали з горщиків варену картоплю і топтали її ногами на очах у голодних селян, перевертали діжки з квашеною капустою, огірками. Є свідчення, що наругу над селянською їжею вони здійснювали у нетверезому стані: активісти п’ють, гуляють, нарешті п’яна активістка вилазить у коморі на діжку з квашеною капустою, мочиться на неї і приказує: «Оце тобі, куркуляко! Оце тобі!»
Тоталітарний режим створив умови для поширення самосудів, які здійснювалися активістами та місцевою адміністрацією над селянами, яких підозрювали у крадіжках. Їх пекли вогнем, кололи голками, били, тримали без води і їжі, заламували руки, тиснули пальці дверима. У Козятинському районі заступник голови сільради примушував затриманого копати для себе яму на цвинтарі. У Шаргородському районі був зареєстрований випадок, коли затриманому роздирали рота залізною палкою, піднімали і кидали об землю. У селі Лозова селянку спочатку побили, а потім, вимагаючи зізнання, вмочили руку в гас і підпалили. У селі Кордишівці тринадцятирічного хлопчика, підозрюваного у крадіжці, обв’язали мотузкою і опускали у глибоку криницю з погрозами кинути туди, якщо не зізнається. Начальник ГПУ Вороновицького району охарактеризував поведінку активістів як звірячі «истязания».
Необхідно зауважити, що маса активістів не була абсолютно однорідною. У моменти найбільшого психічного напруження, коли під час проведення репресивних заходів необхідно було проявити справжню більшовицьку «твердість», деякі активісти виявили сумніви, вагання, а то й протест проти нелюдських дій – («Вбийте нас, але ми не підемо виганяти когось з хати»). Такі «активісти» були «вичищені» режимом як матеріал, непридатний для виконання політичного завдання. А ті, що лишилися (з нездоровою психікою, садистськими манерами), стали, як бачимо, справжніми «псами Сталіна».
