Щоденник євроатлантиста. Самовбивці ПДЧ Альона Гетьманчук, журнал «Главред» Якщо хтось думав, що заради НАТО Президент готовий на все – то впродовж останніх днів мав би змінити свою думку.

Бо якби він дійсно був готовий, то ніколи б не допустив того, що сталось з коаліцією. Адже знав: політична стабільність в Україні – головна умова для запрошення України до ПДЧ в найближчій перспективі. Ні для кого з євроатлантистів не секрет, що саме цей «пункт» першим фігурував у переліку неофіційних (офіційних як таких, нагадаємо, для запрошення до Плану дій щодо членства не існує) критеріїв, які висунула кілька місяців тому неприступна Німеччина.

Так само Віктор Андрійович спростував й думку, що в своїх рішеннях і діях він всіляко орієнтується на поважних друзів із Сполучених Штатів. Лише один приклад: буквально за три дні до того, як НУНС оголосив про вихід із коаліції, Віктор Ющенко вечеряв із впливовим американським сенатором Ричардом Лугаром. Останній, як він сам поділився у розмові з автором цих рядків всіляко наголошував на тому, наскільки важлива єдність прем’єра і Президента в контексті отримання ПДЧ. Що, фактично, мало означати наступне: демократична коаліція має бути збережена будь-якою ціною.

Внутрішня боротьба за владу виявилась важливішою для високопоставлених, хоч і поодиноких, українських євроатлантистів, аніж конкретні зовнішні здобутки. Причому, як на натівському фронті, так і на євросоюзівському: бо якщо до грудня ще є якийсь час, аби хоч якось виправити помилки, то до саміту Україна-ЄС, котрий розпочнеться 9 вересня у французькому Евіані, його вже нема. Що це означає? А те, що за деякою інформацією, у підготовленому проекті декларації за результатами цієї зустрічі у верхах не фігурує навіть згадки про омріяну не одним українським євроінтегратором перспективу членства України в ЄС. Більше того, почали активно циркулювати чутки, що у Франції навіть думають про те, чи не відмінити саміт взагалі.

Своєю поведінкою ми підставляємо не лише Сполучені Штати, президент яких заради підтримки України поставив на карту власну репутацію й імідж своєї країни як найвпливовішого члена Альянсу, коли приїхав до Києва за день до Бухарестського саміту й до останнього вмовляв Саркозі та Меркель. Ми підставляємо всіх своїх друзів й адвокатів у Європейському Союзі, і в черговий раз надаємо дорогоцінний подарунок для всіх тих, хто не бачить Україну ні в ЄС, ні в НАТО. Деякі представники особливо дружніх нових країн-членів Альянсу останнім часом не раз із сумом розповідали автору цих рядків, який величезний дискомфорт вони відчувають, коли на зустрічах із своїми колегами зі старих країн-членів Україна фігурує лише в контексті чергового витка чергової політичної кризи – більш гострої, менш гострої, але кризи.

Так, дехто може зауважити, що цієї стабільності у нас не було й до вівторкових подій у Раді. Отож, ПДЧ навряд чи й так світило. Ще місяць тому я б, можливо, погодилась з такою думкою. Але не після російсько-грузинської війни. Справа в тому, що події на Кавказі дещо змістили акценти у підході європейських членів НАТО до питання ПДЧ Україні: якщо раніше наголос передусім ставився на демократичний розвиток, єдність політичних еліт, підтримку населення, то останнім часом на перший план вийшла тема безпеки. Мої дипломатичні співрозмовники стверджують, що останнім часом навіть німецькі та французькі полісімейкери почали під впливом подій на Кавказі більш уважно прислухатись до аргументів з приводу того, що відтермінування запрошення до ПДЧ – не покращить регіональну стабільність і не змінить агресивну поведінку Росії. Тепер ситуація виглядає таким чином, що тема політичної стабільності в Україні знову затьмарює тему безпеки й майже намертво зв’язує руки українським дипломатам.

Будь-які зовнішні загрози Україні відступають на задній план. Коли є такі політики, танки непотрібні – всі свої питання Кремль може спокійно вирішити не в Криму і не в Донецьку, а на кількох печерських пагорбах.