Реальний світовий порядок Stratfor, «Главред» Швидке встановлення контролю з боку США над країнами колишнього Радянського Союзу мало стратегічний сенс, коли Росія була слабкою і погано керованою державою. Тоді вона не могла яким-небудь чином адекватно відповісти на цей виклик. Продовження цієї політики в 2000-х, коли росіяни стали сильнішими, згуртованішими і керованими, тоді як ресурси США зменшилися, має значно менше сенсу.

11 вересня 1990 року президент США Джордж Буш-старший виступав перед Конгресом. Це був час кінця комунізму у Східній Європі, ослаблення Радянського Союзу, і вторгнення до Кувейту Саддама Хусейна. Тоді він заявив, що формується новий світовий порядок: «сто поколінь шукали невловиму стежину до миру, тоді як тисячі воєн вирували внаслідок спроб людства знайти її, і сьогодні, в боротьбі цей новий світ народжується. Цей світ відрізняється від звичного нам. Це світ, в якому верховенство закону стоїть над законом джунглів. Світ, у якому держави визнають, розділяють відповідальність за свободу і справедливість. Світ, де сильний поважає права слабких».

Після кожної великої війни виникають сподівання, що вона була останньою і всім війнам прийшов кінець. Їх суть проста. Війни, зазвичай, виграють великі коаліції. Ідея полягає в тому, що учасники коаліції, яка виграла війну, продовжать співпрацю в мирний час, а ті, що програли, приєднаються до коаліції і працюватимуть з ними для забезпечення миру. Цими міркуваннями керувалися актори Віденського конгресу, творці Ліги Націй, Організації Об'єднаних Націй, після "холодної війни" і НАТО. Вважалося, що не буде жодних великих проблем, які переможці не могли б вирішити спільно з переможеними. Ці міркування і лежали в основі заяви Джорджа Буша-старшого, коли він говорив, що "холодна війна" добігає кінця.

Утім, ті, хто мріяли так само, завжди виявлялися розчарованими.

Звитяжна коаліція розвалювалася, а переможені відмовлялися грати роль, покладену на них переможцями. Виникали нові сили, які не були частиною звитяжної коаліції. Кожен може мати ідеали і власне бачення ситуації. Проте, суть світового порядку полягає в тому, що існують глибокі розбіжності інтересів у світі, де недовіра є природною і розумною відповіддю на реальність. Врешті-решт, ідеали і ілюзії зникнуть у новому витку геополітичного конфлікту.

Так званий період «пост-холодної війни», Новий світовий порядок, закінчився 8 серпня 2008 року, коли Росія і Грузія розпочали війну. Звісно ж, не слід перебільшувати значення цієї війни, оскільки реальний відлік Нового світового порядку де-факто почався з 11 вересня 2001 року. Суть події 8 серпня полягає в тому, що нація-держава – Росія, нападала на іншу націю-державу – Грузію, через побоювання щодо намірів третьої національної держави – США. Це примушує нас почати осмислення Реального світового порядку (Real World Order).

Глобальна система страждає від двох дисбалансів.

По-перше, Сполучені Штати, як і раніше залишаються надзвичайно могутньою державою, і немає нікого, хто мав би сили контролювати їхню поведінку. Ми в курсі всіх економічних проблем, що стоять перед Сполученими Штатами, але реальність полягає в тому, що американська економіка як і раніше більша за наступні три економіки разом взяті (Японії, Німеччини і Китаю). У військовому аспекті США контролює всі світові океани і ефективно домінує в космосі. Через ці чинники Сполучені Штати як і раніше найпотужніша політично сила – нехай її не люблять і, можливо, не захоплюються.

Другий дисбаланс міститься всередині самих Сполучених Штатів. Їх сухопутні війська і велика частина матеріально-технічного потенціалу прив'язані до Близького Сходу, особливо до Іраку і Афганістану. Крім того, загроза війни з США з Іраном зв'язує велику частину їх ВПС. Варто пам’ятати, що Вашингтон зіткнувся з проблемою дестабілізації у Пакистані.

Тому виник цей парадокс: Сполучені Штати настільки сильні, що в довгостроковій перспективі, це створює диспропорції для світової системи. Проте, в короткостроковій перспективі, глобальний баланс сил виявися порушеним, оскільки військові ресурси США сконцентровані для вирішення проблем у ряді регіонів планети. Це означає, що Сполучені Штати як і раніше залишаться домінуючою силою в довгостроковій перспективі, але їхня здатність здійснювати свою глобальну владу в короткостроковій перспективі опинилася під питанням. Це створює вікно можливостей для інших країн, спонукаючи їх до дій.

У цьому плані в новому світлі бачаться підсумки іракської війни. Сполучені Штати досягли успіху у створенні основи для політичного врегулювання конфлікту між основними іракськими угрупованнями, що сприятиме стабільній роботі уряду в Іраку. З цієї точки зору, політика США була успішною. Але проблема для Сполучених Штатів полягає в часі, який було витрачено на досягнення цього успіху. Якби успіх у Іраку був досягнутий 2003 року, зараз би Сполучені Штати не потерпали від нинішньої незбалансованості. Проте зараз на дворі 2008 рік. Минуло понад п'ять років після вторгнення до Іраку. Очевидно, що Сполучені Штати не чекали, що війна затягнеться так надовго, і, відповідно, не мали сценарію її ведення на такий період. Для того, щоб успішно брати участь у війні, Америка була змушена залучити в неї велику частину своїх сухопутних військ. Затягування війни виявилося великою проблемою. Сухопутні сили США, або знаходяться в Іраку, або приходять до тями після перебування там, або ж перебувають на етапі підготовки до розгортання в цій близькосхідній країні. Очевидно, що стратегічні резерви США порівняно малі, якщо брати до уваги ще й війну в Афганістані.

У Іраку перебуває основна частина наявних сил, але Вашингтон не має наміру переглядати свою зовнішню політику відносно інших країн. Наприклад, США як і раніше прихильні до розширення демократії в колишньому Радянському Союзі і подальшої експансії НАТО, шляхом інтеграції у нього України і Грузії. З падінням колишнього Радянського Союзу, Сполучені Штати бачать себе як силу, що грає домінуючу роль у зміні порядку на пострадянському просторі. Зокрема, впливаючи на виникнення тут демократичних інститутів і вільного ринку. Сполучені Штати бачать ситуацію майже в тому ж світлі, як вони розуміли демократизацію Німеччини і Японії після Другої світової війни. Після поразки Радянського Союзу, місію з переформовування співтовариства держав–наступників СРСР США сприйняли як свою.

У 1990-і роки, держави-наступники СРСР, особливо Росія, були інертними. Відбувалися болючі внутрішні потрясіння, які багато іноземців сприймали як реформи. Проте багато росіян вважали їх не інакше, як національною катастрофою, яка розгорталася не без зовнішньої допомоги. Росія в їхньому розумінні, не могла протистояти залученню США і Європи до регіональної і внутрішньої політики на пострадянському просторі. При цьому з американської точки зору, зміни, що відбуваються в регіоні, – від війни у Косові, розширення НАТО, розгортання баз ВПС США в Центральній Азії були просто логічним наслідком розпаду Радянського Союзу. Американці вважають, що тим самим вони допомагають стабілізації регіону, підвищуючи його добробут і безпеку.

Коли Росія відновила власну рівновагу після хаосу 1990-х, вона почала дивитися на американську і європейську присутність на пострадянському просторі в менш сприятливому світлі. Для росіян було зовсім неочевидним, що американці прагнуть стабілізувати регіон. Швидше, США, як видається росіянам, намагаються скористатися слабкістю Росії для створення нової військово-політичної реальності, в якій РФ повинна бути оточена державами, контрольованими Сполученими Штатами і їхньою військовою системою – НАТО. Попри обіцянку, зроблену Білом Клінтоном, що НАТО не розширюватиметься в колишньому Радянському Союзі, три прибалтійські держави були прийняті до Північноатлантичного альянсу. Про обіцянку ніхто не згадав. НАТО розширилося, тому що могло це зробити, а Росія нічого не могла зробити у відповідь.

З російської точки зору ключовою країною є Україна. Помаранчеву революцію американці і європейці сприйняли як спонтанний демократичний бунт. Проте, російське сприйняття цієї ситуації було іншим. Росіяни побачили в Помаранчевій революції, операцію, що добре фінансується ЦРУ, для розпалювання антиросійських настроїв в Україні і посилення тут проамериканських сил. Коли ж Сполучені Штати почали педалювати питання про включення України в НАТО, росіяни дійшли висновку, що Сполучені Штати мають намір оточити і знищити Російську Федерацію. На їхню думку, у разі розширення НАТО на Україну, західний військовий альянс поставить Росію в свідомо програшну стратегічно позицію. Для Росії така ситуація є неприйнятною. Американська відповідь на подібні претензії росіян полягала в тому, що США не мають наміру загрожувати Росії. Росіяни тоді поставили зустрічне питання: Тоді чому ви намагаєтеся взяти під контроль Україну? Які інші цілі будуть у вас? Сполучені Штати російський неспокій визнали абсурдним. Тоді росіяни попри «абсурдність» усієї цієї ситуації, почали планування, спрямоване на запобігання ворожим актам з боку США.

Якби Сполучені Штати мали намір знищити Російську Федерацію раз і назавжди, то це можна було зробити в 1990-і роки, перш ніж Єльцин був замінений на Путіна, а також до подій 11 вересня. Проте, з цього питання не було ніякої чіткої політики, тому що Сполучені Штати вважали, вони надовго визначатимуть ситуацію у світі. Поверхнево це було вірно, але лише поверхнево.

По-перше, Сполучені Штати не розуміли, що єльцинські роки були тимчасовим явищем і що новий уряд неминуче намагатиметься стабілізувати Росію. Якщо це не зробив Путін, це зробив би хтось інший.

По-друге, Сполучені Штати не розуміли, що вони не контролювали міжнародного порядку денного. 11 вересня 2001 року зробило неактуальними американські установки відносно колишнього СРСР. Тепер допомога Росії нам була потрібна не тільки в Афганістані, а й для вирішення в подальші десятиліття близькосхідних питань. Проте, Сполучені Штати втратили можливості для маневру і, отже, тільки втратили час.

І тут ми підходимо до ключового моменту. Незважаючи на недооцінку потенціалу воєнних конфліктів поза Близьким Сходом, Сполучені Штати не збираються змінювати свою політику в колишньому Радянському Союзі. Вони як і раніше активно намагаються впливати на країни регіону і, особливо, прихильні до інтеграції України і Грузії в НАТО, попри те, що обидві держави становлять стратегічний інтерес для росіян. Україна грає важливу роль на південно-західному фланзі Росії, який не має яких-небудь природних меж для його захисту. Грузія розглядається росіянами як постійний подразник у Чечні, а також бар'єрм для російських інтересів на Кавказі.

Швидке встановлення контролю з боку США над цими та іншими країнами колишнього Радянського Союзу мало стратегічний сенс, коли Росія була слабкою і погано керованою державою. Тоді вона не могла яким-небудь чином адекватно відповісти на цей виклик. Продовження цієї політики в 2000-х, коли росіяни стали сильнішими, згуртованішими і керованими, тоді як ресурси США зменшилися, має значно менше сенсу. Сполучені Штати як і раніше дратують росіян, не маючи при цьому сили діяти рішучіше в короткостроковій перспективі.

Американський розрахунок полягає в тому, що російське керівництво не протистоятиме американським інтересам у регіоні. Російський розрахунок полягає в тому, що Москві немає сенсу чекати, щоб вирішити свої проблеми в регіоні, оскільки Сполучені Штати загрузли у війні в Іраку. Вони чудово розуміють, що якщо американці за якийсь час досягнуть успіху в Іраку вікно можливостей для Росії буде втрачене і Вашингтон продовжить свою напористу політику на пострадянському просторі.

Крім того, у росіян є ще один додатковий важіль дії на американців – Іран.

Сполучені Штати ведуть складні ігри з Іраном протягом багатьох років, використовуючи загрозу нападу на нього, як засіб примушення до переговорів. От чому американцям потрібні росіяни. Санкції проти Ірану не матимуть сенсу, якщо росіяни відмовляться брати в них участь. Крім того, Сполучені Штати не хочуть щоб Росія продавала системи ППО Ірану. Російські системи ППО, які американські аналітики вважають достатньо ефективними, були відсутні в Сірії, коли 6 вересня 2007 року, ізраїльтяни завдали повітряного удару по ядерному об'єкту в цій країні. Також Сполучені Штати провели переоцінку потенціалу російської армії і не хочуть сюрпризів російських технологій. Таким чином, чим агресивнішими Сполучені Штати будуть у напрямі Росії, тим більше труднощів, вони отримають у Ірані. Це також підганяло росіян діяти швидше раніше, ніж пізніше.

Росіяни вже довели дві речі.

По-перше, на відміну від реальності 1990-х, вони вже можуть виконувати компетентні воєнні операції.

По-друге, Сполучені Штати не можуть втручатись у регіональну ситуацію. Російське послання в Грузії, перш за все, було направлене проти України, але також і відносно Балтії, Центральної Азії і Білорусі. Росіяни не діятимуть поквапом. Вони чекають, що всі ці країни скоректують свою зовнішню політику від США до Росії. Їм хочеться побачити, наскільки урок буде сприйнятий. Принаймні, актуалізують у цих країнах багато потужних дискусій і опору подібним планам.

Ми чекаємо, що росіяни, можуть розраховувати на певні бонуси в цій ситуації. Як вже мовилося вище, росіяни чудово розуміють, що вони, кінець кінцем, набагато слабші за американців у довгостроковій перспективі. Вони можуть посилити свої регіональні позиції тільки в той час, поки Сполучені Штати не беруть участі в регіональному балансі сил через Ірак. Тому, якщо грузинський урок не буде засвоєний східноєвропейськими країнами, то росіяни цілком можливо підуть на прямі дії, як у Грузії. Саме зараз вони мають шанс переглянути сферу впливу, а іншої нагоди може й не випасти.

Інша країна, що спостерігає за ситуацією і робить з неї висновки – Іран. Іран змирився з думкою, що він втратив можливість домінувати в Іраку. Він сприймає тезу про те, що йому доведеться торгуватися за свій ядерний потенціал або втратити його. Іранці зараз спостерігають за російською реакцією, зондуючи ґрунт з приводу їх подальших ходів. Тим часом, росіяни чекають американських ходів у відповідь, щоб адекватно відповісти на них. Якщо американці зроблять ряд дієвих заходів проти них, росіяни відповідатимуть через Іран. Але у американців немає виразних відповідей на російський виклик: вони мають піти з Іраку і потребують допомоги проти Ірану. Ситуація quid pro quo (ти мені, я тобі – лат. прим. Перекладача) тут очевидна. Сполучені Штати мовчки поступляться росіянам (все одно не маючи сил змінити що-небудь), тоді як росіяни співробітничатимуть зі Сполученими Штатами проти намірів Ірану отримати ядерну зброю (яку Росія не хоче побачити у себе під боком).

Таким чином, одна з важливих тез нового світового порядку є те, що в його формуванні братимуть участь усі важливі країни. Загроза виходитиме тільки з боку країн-ізгоїв і недержавних суб'єктів, на зразок Північної Кореї та Аль-Каїди. Серйозні аналітики стверджують, що конфлікт між державами-націями вже не можна розглядати серйозно в XXI столітті. Війни будуть долею держав-ізгоїв і неурядових суб'єктів (терористів), у цьому плані XXI століття не відрізнятиме від будь-якого іншого сторіччя. А 8 серпня росіяни запросили нас усіх у реальний світовий порядок.

Джордж Фрідман

Переклад Юрія Романенка