Белла Італія-3. Давид
Тобто можна, звісно, клацнути Дуомо чи статую мікеланджелівського Давида, чи галерею Уфіці, чи міст Понте Веккіо. Але це буде… як сказати – якщо зварити окремо буряк, окремо картоплю, окремо капусту і по черзі це все з’їсти, то борщем воно все одно не стане. Повне враження від Флоренції отримуєш хіба тоді, коли вранці в Уфіці дивишся «найповнішу колекцію ренесансного флорентійського мистецтва в світі» (а де ж йому ще бути, як не тут), а ввечері на вулицях бачиш ті ж гордовиті профілі, що й на картинах фра Філіппо Ліппі.
Усі путівники до Флоренції твердять одне: усього ви не подивитеся, але обов’язково відвідайте Уфіці. Квиток туди краще купувати через Інтернет заздалегідь. Він недорогий, але кількість обмежена, тому численні агенції здеруть із вас удесятеро (до € 70) та ще й, як жертві Остапа Бендера, розкажуть, що гроші йдуть на те, щоб провал не так провалювався.
Отже, ви побачили боттічеллівську Венеру, після цього пішли підкріпитися в одну з навколишніх винарень. Навколо продають шкіряні сумки, ви майже купуєте Гуччі за сто баксів, але вчасно беретеся за розум. І раптом повз вас ідуть колони людей, одягнених у середньовічні вбрання, під сурми й барабани. Ви радієте, беретеся фотографувати їх, відштовхуючи японських туристів з набагато кращими фотоапаратами, кадр за кадром фіксуєте римські носи й чітко окреслені губи флорентійців, і вже японські туристи розсіялися в натовпі, і вже немає куди зберігати кадри, і від музейної втоми, спеки й червоного вина вам на мить здається, що ви таки потрапцили в середньовіччя, Флорентійська республіка ожила навколо, і зараз вас візьмуть у полон ці нескінченні колони, і ви зникнете під вагою століть, не змінивши й на крихту ці носи й губи своєю кров’ю, бо чужим тут належиться лише рабська праця й благоговіння перед величчю республіки. Це – початок сезону «кальчо сторіко фйорентіно», історичного футболу.
Ви йдете на матч. Під пишною церквою Санта Кроче збудовано стадіон, навколо нього тиняються десятки волоцюг, і всі вони пропонують вам ламаною англійською дати їм гроші, і тоді вони підуть і куплять вам десь у таємному місці квиток. Зрештою приходять білетери. Матч починається о шостій. Усі, кого ви запитували, казали, що це буде десь третя-четверта, але люди приходять таки на шосту, видно, враховуючи, що дуче Муссоліні давно помер, і вчасно тепер нічого не буває.
Спершу – ще один парад. Сотні, тисячі флорентійців виходять на арену в середньовічних костюмах, дехто їде на конях зі шпагами. На трибуні поруч з нами – їхні дружини й доньки, також пишно вбрані. Одна має таке ж золоте хвилясте волосся, як Венера Боттічеллі, яку ми бачили вранці в Уфіці. Блондинок і брюнеток порівну, хоча на картинах сімсотлітньої давнини майже всіх флорентійських Богородиць окутувала хмара пшеничних кучерів. Мабуть, все-таки чужинська кров дає себе знати.
Таке ніколи не можливо було б в Англії, думала я. Почувши, що треба вдягти кафтан з буфами і колготи, співробітники тутешніх муніципалітетів висміювали б автора ідеї аж до його не дуже віддаленої смерті від ганьби. Тут не в ціні помпезність і виставляння. Не знаю, як вони справляться з Олімпіадою через чотири роки.
На поле врешті виходять спортсмени, і починається футбол. Це суміш гандболу, європейського й американського футболу і просто старої доброї бійки. Сторони – команди мають чоловік по тридцять – молотять одне одного, як гладіатори, хіба без мечів. Летять клоччя одягу – я не жартую. На чоловіках грають татуйовані м’язи, вони щасливі, що метелять один одного. Потрапити в середину італійського футбольного бунту починає виглядати нецікавою ідеєю. Нарешті виграє команда, за яку вирішив уболівати мій чоловік (йому сподобалися кольори). На поле знову виходять достойники в костюмах. Глядачів не так багато, але це нікого не смутить. Видно, що їм справді по кайфу крокувати у спеку в цих оксамитах, шовках і обладунках.
Подібні свята є в багатьох італійських містах, і на них абсолютно варто потрапити. Бо картини можна і в репродукціях подивитися, а такого ніде не побачиш.
