Досьє на «помічників» спікера

Оксана Козак, Віталий Червоненко, «Главред», 02.09.08 // 19:06

Сьогодні закінчилося монопольне перебування Арсенія Яценюка в президії ВР. Не минуло і року, як парламент таки обрав віце-спікерів, щоправда, порушивши при цьому передбачену регламентом «таємницю голосування». За домовленосты Партії регіонів і БЮТ делегувати в президію Олександра Лавриновича і Миколу Томенка проголосували «пакетом» і «у відкриту», видавши 340 «за». Але навряд чи спікер залишився в захваті від такої «підміни».

Лавринович Олександр Володимирович народився  28 червня 1956 у місті  Овруч Житомирської області.  Цікаво, що рівно через 40 років була прийнята Конституція  України, де він став співавтором.

Дружина Світлана Григорівна  — математик-програміст Головного обчислювального центру Міносвіти, старший син Максим — керуючий партнер юридичної фірми «Лавринович і Партнери», молодший син Віталій нещодавно закінчив КІМО.

У 1978 році Олександр Лавринович закінчив фізичний факультет Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка за спеціальністю «оптичні прилади і спектроскопія». У 1987 році - аспірантуру Київського політехнічного інституту за спеціальністю «лазерна техніка та технологія», у 1988 році захистив дисертацію «Інтенсифікація обробки надтвердої кераміки лазерним випромінюванням».

Вже будучи народним депутатом закінчив Національну юридичну академію України ім. Ярослава Мудрого за спеціальністю «правознавство» з відзнакою. А вже 2001 року захистив кандидатську дисертацію «Виборче законодавство України та проблеми його вдосконалення» на спеціалізованій Раді Інституту держави і права ім. В.Корецького Національної академії наук України.

Працювати Олександр Лавринович почав 1978 року на посаді інженера, згодом — молодшого наукового співробітника, а потім старшого наукового співробітника Інституту надтвердих матеріалів АН УРСР.

Служба в армії переривала кар’єру в 1981-84 роках, де, маючи відповідну освіту, він був начальником радіолокаційної станції.

У 1990—1992 роках Лавринович працює старшим викладачем факультету хімічного машинобудування Київського політехнічного інституту.

З початком перебудови активно цікавиться політикою, стає членом Народного Руху України з часу його заснування. У 1989 році обраний заступником Голови Ради представників НРУ. З 1990 по1997 роки обирався першим заступником Голови Народного Руху України. У 1998 році на 8-х Зборах Народного Руху звільнений з посади заступника Голови й виведений із складу всіх його керівних органів, проте членом партії був до 2003 року.

З 1990 року Олександр Лавринович працює членом Центральної виборчої комісії, в 1991 році стає  заступником голови ЦВК, а в 1993-1994 роках виконував обов'язки Голови Центрвиборчкому.

Початок стрімкої політичної кар’єри починається з 1994 року, коли Олександр Лавринович обирається народним депутатом України 2-го скликання по 274 виборчому округу Львівської області. В парламенті був заступником Голови комітету з питань правової політики і судово-правової реформи, координатором парламентської фракції Народного Руху.

До Верховної Ради наступного скликання обирався по 121 виборчому округу Львівської області. Був секретарем комітету з питань правової реформи та членом фракції Народного Руху України, поки не склав депутатські повноваження 18 жовтня 2001-го.

В той час у уряді Віктора Ющенка запровадили посади державних секретарів, нібито аполітичних професіоналів. Олександр Лавринович в 2001-2002 роках працює на посаді державного секретаря Міністерства юстиції України.

У 2002 році Олександр Лавринович був обраний народним депутатом України 4-го скликання за виборчим списком блоку «Наша Україна». Від реєстрації народним депутатом України відмовився й пішов працювати міністром юстиції України в уряді Анатолія Кінаха, а потім у Кабміні Віктора Януковича, де працював до 2005 року.

В період опозиційності уряду Віктора Януковича у 2005-2006 роках займав посаду заступника голови правління ВАТ «Укрнафта».

Зі створенням антикризової коаліції Олександр Володимирович повертається на пост міністра юстиції України. Після проведення дострокових парламентських виборів став народним депутатом  6 скликання від Партії регіонів.

З 2 вересня 2008 року займає посаду першого заступника Голови Верховної Ради України.

Микола Володимирович Томенко. Народився в Черкаській області в селі Малі Канівці 11 грудня 1964 року.

Бютівцю Миколі Томенку нарешті довелося повернутись у крісло в президії ліворуч від спікера парламенту – в крісло, яке в V скликанні займав зовсім недовго, з лютого 2007-го до розпуску парламенту навесні минулого року. Тоді БЮТ був у опозиції, якій, згідно з регламентом, належав пост віце-спікера. Те, що саме Томенко отримає віце-спікерський портфель у нинішньому складі ВР, у БЮТ, здається, видавалося само собою зрозумілим (за новим регламентом цей пост тепер належав квоті провладних парламентських сил).

Микола Томенко за освітою історик: закінчив історичний факультет Київського університету ім. Шевченка, захистив кандидатську дисертацію на тему «Проблема державності в програмних документах і діяльності сучасних політичних партій України: історико-політичний аналіз». Строкову військову службу проходив у Афганістані (1983-85 рр.). Викладацька і наукова кар'єра майбутнього професійного політика і управлінця складалася успішно: завкафедрою політичних наук Інституту державного управління і самоврядування при Кабміні України, завкафедрою політології Національного Університету «Києво-Могилянська Академія», керівництво організаціями «Інститут посткомуністичного суспільства» та «Інститут політики», був віце-президентом фонду «Українська перспектива». Став членом правління Партії «Реформи і Порядок».

У 2000-2001 працював у команді тодішнього мера Києва Олександра Омельченка і очолював Головне управління преси та інформації КМДА. У 2002-му, ставши народним депутатом України, був членом фракції «Наша Україна», працював у комітеті ВР з питань свободи слова та інформації на посту голови.

На виборах Президента України 2004 року виявився одним з найактивніших і найяскравіших членів команди опозиційного кандидата Віктора Ющенка, став його довіреною особою за загальнонаціональним виборчим округом. Був «польовим командиром», отримав прізвисько «діджея» Майдану.

Після приходу до влади «помаранчевої» команди отримав пост віце-прем'єра з гуманітарних питань в уряді Тимошенко. Після відставки Кабміну Тимошенко і розколу «помаранчевих» сил Томенко одним із перших вийшов з ПРП і вступив у партію «Батькивщина» Юлії Тимошенко. На виборах 2006-го був одним із керівників виборчої кампанії БЮТ і йшов під номером 3 у виборчому списку блоку. У парламенті V скликання займав пости заступника лідера фракції БЮТ і глави Комітету з питань сім'ї, молодіжної політики, спорту і туризму, поки не став віце-спікером. Певний час вважався одним із фаворитів Юлії Тимошенко і одним із кандидатів на пост мера міста Києва від БЮТ.

Микола Томенко одружений, виховує сина. Займається тенісом, грає в командні види спорту (наприклад, футбол), бореться за здоровий спосіб життя. Займається проектом «Сім природних чудес України».

Версiя для друку