Про нещирість користувачів «Косовського прецеденту»
тобто визнання кількома десятками держав незалежності колишнього автономного краю Косово без згоди на те Сербії та без відповідного рішення РБ ООН
Авторові цих рядків неодноразово доводилось висловлюватись на цю тему, підкреслюючи помилковість та небезпеку такого рішення, що поставило під сумнів один з фундаментальних принципів міжнародного права – принцип непорушності кордонів. Доводилось застерігати, що створення такого прецеденту неодмінно надасть додатковий аргумент Росії у справі визнан¬ня контрольованих нею самопроголошених анклавів у Грузії та Молдові.
Насправді, кордони в Європі протягом двох останніх десятиліть мінялись неодноразово, утворювались нові держави, однак, майже у всіх випадках дотримувався принцип консенсусу, а відповідні новостворені держави отримували одностайне визнання ООН та інших міжнародних організацій.
Із визнанням Косова ситуація змінилась. І хоча всі ініціатори визнання незалежності Косова стверджували, що це лише «особливий випадок», що ніяк не може стати правилом, було зрозуміло, що там, де є один «особливий випадок», може бути і другий, і третій.
Українська держава зайняла виважену позицію і, всупереч позиції більшості країн Заходу, не визнала незалежності Косова, тим самим запобігши будь-яким звинуваченням у «подвійних стандартах» в питанні визнання нових держав. Час довів правоту цієї позиції.
Минуло лише півроку, і дії Росії в повній мірі підтвердили побоювання тих, хто вказував на небезпеку створення такого прецеденту.
Проте засоби використання «Косовського прецеденту» як політтехнологічного інструменту виправдання російської експансії на Кавказі не витримують жодної критики. Слід визнати, що фактологічно та типологічно вказані випадки є фундаментально різними. І, не виправдовуючи загалом неправового способу творення держави Косово, слід визнати, що існує принципова відмінність між цим випадком та ситуацією в Грузії.
По-перше, тимчасове (а де-факто постійне) припинення суверенітету Сербії над краєм Косово відбулося внаслідок рішення РБ ООН, яким на основі наданих експертами ООН неспростовних даних визнано факт етнічних чисток косовських албанців. Щодо Південної Осетії, то жодної подібної експертизи не проводилось, більше того, донині російські військовики рішуче не допускають на територію регіону міжнародних спостерігачів. Можна припустити, що якби наявні докази масового знищення цивільного населення реально існували, вони були б негайно пред’явлені, розтиражовані через ЗМІ, було б забезпечено широке інспектування регіону незалежними експертами, які могли б підтвердити чи спростувати дані, які декларує осетинська (російська) сторона. А так цифра у 2000 жертв цивільного населення може бути лише предметом вірування тих людей, для кого пан Едуард Кокойти є авторитетною особою. Жодних доказів – ані масових поховань, ані списків жертв у такій кількості, будьмо чесні, не існує в природі. Є всі підстави припускати, що число жертв завищене в десятки разів. Для встановлення реальної картини слід почекати висновків ООН та ОБСЄ, коли експерти цих організацій будуть допущені в регіон.
По-друге, конфлікт у Косові був суто етнічним (етно-релігійним) і не мав рис міжнародного конфлікту. Усі учасники конфлікту, включно з лідерами косовських сепаратистів, були місцевими жителями з місцевим громадянством. Чи можна собі уявити, щоб Ібрагім Ругова чи Хашім Тачі (минулий та нинішній лідери косовських албанців) були б громадянами, наприклад, США чи Німеччини? Натомість конфлікт у Південній Осетії має всі ознаки міжнародного (російсько-грузинського) конфлікту. Усі чільники Південної Осетії є громадянами Росії. Більшість з них не є ані місцевими жителями, ані етнічними осетинами і прибули до регіону фактично «у відрядження» – про це свідчать їхні попередні посади:
• прем’єр-міністр Юрій Морозов – уродженець Башкортостану. Перед тим, як у 2005 році очолити «уряд» Південної Осетії, був комерційним директором Курської паливної компанії;
• начальник КДБ Анатолій Баранов раніше очолював філію ФСБ у Мордовії (РФ);
• керівник МВС Михаїл Міндзаєв – апарат МВС Північної Осетії (РФ);
• міністр оборони Василій Луньов був військовим комісаром Пермі (РФ);
• секретар Ради безпеки Анатолій Баранкєвич – колишній заступник військового комісара Ставропольського краю (РФ).
Збройні загони ПО також складаються майже виключно з громадян Росії. РФ, роздавши місцевим жителям свої паспорти, фактично змінила правову природу конфлікту. Громадяни іноземної держави на території іншої держави за жодних обставин не можуть вважатись суб’єктами «національного самовизначення».
По-третє, на території Косова з 1999 року існує міжнародна адміністрація, уповноважена ООН, поліція ООН (UNMIK) та багатонаціональні міжнародні миротворчі сили під егідою НАТО (KFOR), що діють за мандатом РБ ООН. Усі вибори і референдуми відбувались виключно за участі ООН та під ґрунтовним міжнародним спостереженням. У Південній Осетії, навпаки – діяла виключно самопроголошена місцева адміністрація, яка не пройшла жодних визнаних на міжнародному рівні виборів, замість повноцінних нейтральних миротворчих сил перебували російські війська. Чи можемо собі уявити, наприклад, щоб Едуард Кокойти та його московські опікуни погодилися на запровадження тривалого, як у Косові (до 10 років), перехідного періоду, на час якого до регіону були б уведені реальні (а не фіктивні) миро¬творці із незаангажованих країн, а самопроголошена адміністрація поступилася б на тривалий час своїми повноваженнями режиму міжнародного протекторату під егідою ООН? Відповідь очевидна – ні. Але саме це б дало лідерам південних осетин певне моральне право користуватись «Косовським прецедентом».
Наразі можна стверджувати, що в Південній Осетії, як і в Абхазії, не було створено необхідних передумов для нормального демократичного волевиявлення, яке можна було б трактувати як прояв «права націй на самовизначення», а посилання на «Косовський прецедент» без уточнення суттєвих складових цього «прецеденту» виглядає звичайною маніпулятивною політ-технологією.
