Україна – Росія: випробування ворожнечею
І хіба міг тоді, на початку 90-х, хтось припустити війну на Кавказі за участю регулярних армій РФ і Грузії, і хіба міг хтось припустити, що в 2008 році майже половина українців вважатиме реальною загрозу війни з Росією (дані Київського міжнародного інституту соціології, серпень 2008г.)?
Дзеркало нового світу
Грузинсько-осетинський конфлікт справді змінив картину світу. Війна в черговий раз нагадала про себе. Націоналізм і квасний патріотизм, високотехнологічна зброя і знищення мирного населення та інфраструктури, інформаційна війна і містифікації, складні дипломатичні ігри на тлі руїн – все це повернулося в світову політику після невеликого передиху.
Та все ж цей конфлікт ніяк не тягне на першопричину змін. Конфлікт має явно постановочний характер, в якому кожен з учасників отримав свою порцію дивідендів:
Росія – де-факто ствердилася як наддержава з ексклюзивними правами на захист своїх інтересів в Каспійсько-Чорноморському субрегіоні (як США – на Близькому Сході) і нейтралізувала ідеологічну кампанію про «тюрму народів»;
ЄС – заявив про себе як про активного самостійного суб'єкта – молоду аристократичну імперію, що має особливі інтереси на Кавказі, відмінні від США і НАТО;
США – зміцнили неоконсерваторські позиції, що похитнулися, і довели власну «теорію» про імперське відродження Росії.
Президент Грузії Саакашвілі зміг випірнути з політичної ями кризи влади, що стрясала його режим ось вже понад рік. Грузинська нація об'єдналася перед лицем ворога і на якийсь час пробачила своєму вождеві тоталітарні замашки, демагогію і захоплення націоналізмом.
Осетини і абхази дістали незаперечний доказ жорстокості грузинського націоналізму, і заявили про свою державну незалежність.
Взагалі, в цій кривавій геополітичній грі трагедія супроводжується розрахунком і прагматизмом. І все це можна було б звести до чергової глобальної змови, коли б не одне «але». Це «але» полягає в тому, що два дні – 8 і 9 серпня - світ стояв на межі конфлікту між Росією і Заходом, що поки що зберігає свій євроатлантичний формат.
Два дні напруги, провокацій, закликів про допомогу та інформаційних істерик. Два дні, що поділили всіх на табори, союзи і альянси навколо різних імперських центрів. І в цьому поділі Європа хоч і заявила про свою особливу роль, але – знов розколота на «нових» і «старих», Китай – мовчки проводив Олімпіаду і будував трубопроводи з Туркменістану і Казахстану, Україна – разом з «новою Європою» і США, а Росія – опинилася наодинці. З підірваною репутацією і за півкроку від нової «холодної війни».
Кому платити за глобальну кризу?
Кавказький конфлікт став каталізатором, який виявив реальний стан хвороби світу. Ім'я цієї хвороби – глобальна криза, що охоплює не лише фінансово-економічну сферу (з чим всі вже якось примирилися), але й інституційні основи (світоустрій, право).
У цій кризі досі не визначений «крайній»: буде це США з їх роздутими фондовими ринками і стагнаційною «економікою послуг», Євросоюз – з низькими темпами зростання і надвисокими соціальними інвестиціями, чи молоді імперські центри – Росія і Китай, що кредитують західний світ сировиною та індустріальною продукцією в обмін на доларові облігації позики і сумнівні кредитні програми? Кому дістанеться «гарячий каштан», той і візьме на себе тягар витрат.
Кожний з чотирьох імперських центрів реалізує свою стратегію «вислизання» з кризи: ЄС форсує процес внутрішньої інтеграції і емансипації від США, розраховуючи на геоекономічне партнерство з РФ, сама РФ – семимильно зміцнює статус геополітичної та енергетичної наддержави, Китай - форсує внутрішню модернізацію, а США – розігрує карту «стримування» євроінтеграції і створює умови для нової «холодної війни» (основна фішка неоконсерваторів на наступний політичний цикл 2008-2015).
Приводним пасом нових конфліктів справді став політико-правовий експеримент у Косовому, пов'язаний зі здобуттям державності всупереч принципу національно-територіальної цілісності. Малі народи, ідеократичні спільності та культурні регіони – ось тепер основні елементи глобальної конкуренції.
З одного боку, «косовський експеримент» з його приматом права на самовизначення над принципом територіальної цілісності підвів рису під майже сторічним періодом версальських основ світоустрою. Епоха націй і національних держав безповоротно йде в минуле, і їй на зміну приходять транснаціональні союзи, глобалістські організації, самоврядні регіони і малі народи з обмеженим суверенітетом. Власне, саме тому «косовський експеримент» став своєрідним символом краху версальських (1918) і Хельсінських (1975) основ світоустрою ХХ століття.
Але з іншого боку, території і ресурси, як і раніше, є головним предметом глобальної конкуренції. Тільки на відміну від воєн епохи імперіалізму з їх захопленнями і поглинаннями, війни та конфлікти епохи глобалізму – трагі-опереткові, без територіальної анексії, але з системою наднаціонального контролю і управління. Тому імперська політика «косовського» часу – політика порядку і зовнішнього управління. Так було з Іраком і Афганістаном (США), так було з колишньою Югославією (США і Євросоюз), так відбувається і з державами Кавказу (РФ).
Найважливішою складовою в організації нової холодної війни стала лінія на «примушення Росії до імперії». Режим Путіна (а зараз – режим Медведєва-Путіна), побудований на принципах корпоративної держави з авторитарним «інтерфейсом», був втягнутий у пастку з «косовським експериментом», який заклав основи майбутнього можливого «розм'якшення» російської федерації (нагадую про апокаліптичні публічні прогнози провідних західних «мозкових центрів» з приводу РФ на 2015 рік і далі), а цілком передбачена «ведмедяча» реакція РФ на осетинсько-грузинський конфлікт цю пастку закрила. Москва не могла не захистити абхазів і осетин, але похід на Грузію дискредитував Росію, а вимушене визнання державної незалежності Абхазії і Південної Осетії стало сигналом для розгортання нових «молекулярних» геополітичних криз (Палестина, Курдистан, Придністров'я...).
Тепер Москва приречена на подальше розкручування великодержавних патріотичних настроїв і на нові імперські замашки, бо централізація і подальша авторитаризація влади – єдиний спосіб утримати в узді федерацію на найближче десятиліття, а вплив на «новий санітарний пояс» - залишається головною умовою підтримки статусу енергетичної наддержави у взаєминах із Заходом (перш за все, з ЄС).
Російський квасний патріотизм, у свою чергу, - гарантія того, що і Євросоюз, і країни т.з. «нового санітарного кордону» (Балтія – Центрально-Східна Європа – Кавказ – Центральна Азія) з переляку створюватимуть все нові й нові приводи для протистояння (флот, протиракетна оборона, транзитні ставки, візові режими тощо).
Якщо ж протягом «кавказького конфлікту» хоч би ще один з режимів «нового санітарного кордону» на своїй шкурі доведе конфліктність інтересів РФ і Заходу, європейці з неминучістю будуть змушені повернутися до рятівної ідеї єдиного євроатлантичного співтовариства (нагадаю, ця ідея має цілком матеріальне економічне вимірювання). Європу у такому разі чекатиме протистояння з РФ і енергетичний голод, а Євразію (РФ і Китай) – жорстока і цинічна глобальна грошово-фінансова реформа, яка реабілітує американську фінансову систему за рахунок решти центрів. Таким чином, «примушення Росії до імперії» може дорого коштувати і Москві, і Брюсселю – і в економічному, і в геополітичному плані.
Нова рівновага може бути досягнута лише за умови купірування конфліктів на Кавказі, припинення націоналістичних істерик у країнах «нової Європи», ефективної підтримки успіху демократів у США на президентських виборах і вдалого завершення Лісабонського процесу в ЄС, наслідком чого неминуче стане реформа глобальної системи безпеки (РБ ООН, НАТО, ОБСЄ) вже в 2010-2011 рр. і оформлення «квартету геоекономічних центрів» (США, ЄС, Росія, Китай) на основі геоекономічного перерозподілу зон впливу. Але інерція протистояння, що розгортається, настільки сильна, що цей варіант стає дедалі складнішим.
У всій цій грі грузинсько-осетинська трагедія – лише ланка, яка, попри напругу, поки що не лопнула. І хоча грузинське керівництво щодня вимагає допомоги Заходу, європейці обережні, оскільки розуміють – перше ж спровоковане зіткнення збройних сил Росії і будь-якого підрозділу країни - члена НАТО призведе до непоправних наслідків.
Де розіграється наступна геополітична драма? Будь-яка з країн «великого санітарного поясу» - підходяща ланка. Якщо тільки еліти цих країн будуть готові на роль геополітичного офіціанта. І якщо тільки вдасться розіграти нове протистояння євразійських наддержав і Заходу.
Від стратегічного партнерства до стратегічного протистояння?
У контексті нового кавказького конфлікту саме майбутнє українсько-російських відносин знов опинилося в центрі уваги.
З перших днів конфлікту Україна заявила про себе як про надійного союзника Грузії, український Президент Віктор Ющенко підтримав її територіальну цілісність і брав участь у мітингах у Тбілісі. Натомість більшість українських політиків були просто розгублені тим, що трапилося, і фактично покірно віддали стратегічну ініціативу главі держави. Експерти і політологи, цитуючи своїх іноземних колег, заговорили про те, що «Україна – наступна».
На тлі розгубленості та істерії, Віктор Ющенко зробив кроки, які лише посилили ситуацію: односторонні рішення по забезпеченню контролю за ЧФ на території України, ініціативи із розпорядження станціями стеження (елементи української ПРО). Українське керівництво, будучи в союзницьких відносинах з керівництвом Грузії, вперше відкрито визнало, що не довіряє офіційній Москві і шукає додаткових, в т.ч. військових гарантій безпеки. Пошук «п'ятої колони», звинувачення прем'єр-міністра України Юлії Тимошенко в зраді державних інтересів на користь РФ – лише доповнювали загальну картину.
Реакція українського керівництва свідчить про те, що для України грузинсько-осетинський конфлікт став лише приводом для різкого повороту на захід, і як доказ необхідності посиленого і прискореного залучення України в європейські (ЄС) і євроатлантичні (НАТО) структури. Політичні союзники Віктора Ющенка з партій «Наша Україна» і «Єдиний центр» заявили про доцільність розриву і перегляду базового українсько-російського договору, а народний депутат України від НСНУ («Наша Україна – Народна самооборона») Каськів подав відповідний законопроект у Верховну Раду. Виступаючи на святкуванні роковин Дня незалежності, український Президент підкреслив, що «кожен, хто піклується про Україну, повинен сказати відверто: членство в євроатлантичній системі безпеки – це єдиний спосіб повноцінно захистити життя і благополуччя наших сімей, дітей і внуків». Вочевидь, «втеча на захід» буде аргументована і в позачерговому посланні Президента, заявленому на перші дні сесії українського парламенту.
Слід зазначити, що лідери провідних політичних сил заявили про свою позицію лише через тиждень, та й то з оглядкою на позицію європейської, російської і американської дипломатії. В українській політиці грузинсько-осетинський конфлікт став черговим тестом на ставлення до Росії. Особливістю стало те, що націоналізм і євроатлантичні крайнощі засудили багато хто (Партія регіонів, блок Литвина, комуністи, соціалісти, і навіть «округло» - БЮТ), але ніхто не став на захист політики Росії. Шок від війни і від самого припущення подібних погроз для України серйозно вплинув на український політикум. І найімовірніше, і серед політичного класу, і серед пересічних громадян ідея нейтралітету і самодостатності буде більш близькою і зрозумілою, ніж спірні та конфліктні блоки – хоч на сході, хоч на заході. І навіть визнання з боку Партії регіонів і ряду інших українських партій права малих народів на самовизначення (визнання права осетин і абхазів на державну незалежність) на противагу заявам Ющенка про примат територіальної цілісності не знімає внутрішньої напруги і виниклої недовіри. Росія воює на чужих територіях так само, як воюють американці та європейці, і цей факт став очевидним для кожного українця.
Що означає такий поворот подій для українсько-російських відносин:
По-перше, політика «натиску» Москви і політика «втечі» Києва можуть призвести і вже призводять до того, що з 2008 року Україна і Росія перестають де-факто бути стратегічними партнерами. А у разі, якщо базовий договір про дружбу не буде продовжено, обидві сторони опиняться в стані договірного вакууму щодо таких гострих питань, як територія, майно, торгові відносини тощо. Більш того, євроатлантичний форсаж України може перетворити обидві держави на геополітичних супротивників, зі всіма наслідками, що звідси витікають. Крим, Азовське море і Чорноморський шельф, прикордонний режим і проблема прав російськомовних українців – всі ці потенційно вибухонебезпечні теми можуть різко загострити внутрішньоукраїнську ситуацію і стимулювати відцентрові тенденції в регіонах України.
По-друге, охолоджування відносин Києва і Москви загрожує перерости в справжню інформаційну війну. Москва й без того з незадоволенням стежила за політикою «культурного націоналізму», яку реалізовує українська влада. Тепер же інформаційна війна може стати інструментом взаємної дискредитації і шантажу («боротьба за демократію в Росії» – з боку Києва, компромат і викриття націоналізму – з боку Москви).
По-третє, є реальний ризик того, що на тлі політико-ідеологічного протистояння різко погіршає дипломатичний і економічний клімат. Навіть більше. Україна реально зіткнеться із загрозою неоголошеної «торгової війни», яка виражатиметься в скороченні торгових оборотів, зростанні цін на енергоносії, заборонних заходах, і, що не виключено, навіть у зменшенні об'ємів постачань енергоносіїв з мотивуванням їх дефіцитності на євразійському ринку. Враховуючи, що 2009 рік і без того виглядав критичним для української економіки, такий поворот подій може істотно ускладнити соціальну і внутрішньополітичну ситуацію в Україні.
Які сили скористаються такою ситуацією – поки що питання відкрите. Але безперечно одне: погіршення українсько-російських відносин – тенденція тривала, і відновити рівновагу не вдасться навіть у разі прискорених політичних змін (перевибори, зміна урядів тощо).
Українська політика нестійка, і на зміну нинішньому «культурному націоналізму» і євроатлантизму можуть прийти європоцентричний популізм (БЮТ) або «активний нейтралітет» з економічним прагматизмом (Партія регіонів). Але нереальний і неможливий прихід проросійського крила, оскільки це крило «зламане» кавказьким конфліктом.
Україні необхідно навчитися взаємодіяти з новими геоекономічними імперськими центрами, не впадаючи в націоналізм. Росії ж варто замислитися про реальні ризики протистояння з Україною, враховуючи загрози підриву власної легітимності та нових внутрішніх криз. Російська правляча еліта, прагнучи затвердження своєї легітимності в глобальному світі, повинна бути сама зацікавлена в тому, щоб забезпечити стійкість України як шлюзу в російсько-європейській стратегії зближення.
Автор - директор Центру соціальних досліджень «Софія»
P.S. Цей матеріал був підготовлений спеціально для «Независимой газеты» (Росія), наданий автором для редакції «Главред» у розширеному викладі.
