Белла Італія-2. До Пізи.
Демонстрант – економіст і гуманіст – хотів поговорити з ними, але передумав за мить до того, як стало надто пізно. Він дременув по сходах, стискаючи в руці зубну щітку, а спецназ узявся за студентку археології.
Роботи було багато: переламати руку, розтрощити ногами її несвідоме тіло, трохи попрацювати над черепом за допомогою кута книжкової шафи. Студентка навіть не була на демонстрації. Вона просто приїхала до Генуї та оселилася в тій самій школі, яку надали для протестуючих проти саміту Великої Вісімки. Спецназ взявся за інших. Ніч 21 липня 2001 року – рівно сім років тому – була короткою, як і годиться липневим ночам, і треба було ще скалічити понад дев’яносто молодих людей, хайрастих поголити, грамотним побризкати рани перцем. Було б іще добре, якби вони під час цього кричали «Слава дуче», «Хай живе поліція», а якщо не захочуть співати фашистських пісень, можна на них буде помочитися.
Слідство щодо бійні в Генуї закінчилося. П’ятнадцятьох поліцейських та співробітників в’язниці, включно з медиками, визнано винними, але через особливості італійської судової системи жоден з них не сяде в тюрму. Слідство під проводом громадського прокурора Еміліо Зукки хоч і добилося суду попри спротив, проте не змогло розкурочити тісно сплетене кореневище з поліції та влади, з якого проросли чарівні паростки поліцейського неофашизму. Нещодавно переобраний прем’єр-міністр Сильвіо Берлусконі тисне на парламент з вимогою прийняти законодавство, яке відтермінує розгляд справ стосовно періоду до червня 2002 року – як, наприклад, справи щодо його самого. Тому ніхто особливо не сподівається на правосуддя для жертв Генуї.
Італія – прекрасна країна. Її краса настільки повна, настільки велична, настільки древня, що ходячи її вулицями, не дивишся під ноги. Переступаєш, а іноді й вступаєш у відходи діяльності собачих та часом людських організмів, але твій погляд – на гордовитій дзвіниці флорентійського Дуомо, на незнищенних стінах римського Колізею, на містичній стелі Сикстинської капели, на благородних вікнах венеціанських палаццо, на тьмяному золоті кланових генуезьких церков. Ти не хочеш думати про права іммігрантів, про зневагу й відразу італійців до циганів, і навіть згадки про фашистський режим дуче Муссоліні якось розчиняються в залитому сонцем густому аквамарині Середземномор’я. Зрештою, думаєш ти, відсьорбуючи к’янті, в Італії були не лише фашисти, а й партизани.
Блищить непотьмянілий за століття білий каррарський мармур, ледь-ледь тріпоче листя на оливах. Благословенний край, священна імперія, минула й теперішня. Сліпучо вродлива голова, коростяве тіло.
Про що це я? А, так, поїхали ми в Італію. Мій чоловік, величезний фанат саги про Хрещеного батька, як фільмів, так і книги, ніколи там не був. По ідеї, треба було б повезти його на Сицилію, де справді існує містечко Корлеоне і де багато хто досі говорить окремою сицилійською мовою. Але якось не тягне мене на південь Італії. Рим – це найпівденніше, куди я згодна їхати, та й то не дуже, про що я ще розповім. Мене як пострадянську, ментально невиїзну квазі-інтелігентну людину усе тягне до Ренесансу, музеїв і славетного тосканського вина.
З Лондона можна дешево й сердито – близько $150 туди й назад у набитому літаку – злітати в Пізу. Ту, де вежа. Про яку склали дебільний театральний анекдот із фразою «Я – гонець із Пізи!». Піза – за годину від батьківщини ренесансної флорентійської школи художників, якою, як не важко здогадатися, є Флоренція. Маси українців відкрили для себе це пишне місто. Коли я вперше сюди приїхала, попід віковими церквами, на парківках під станцією Санта Марія Новелла, на п’яццах – скрізь сиділи українці, щойно з автобусів, різали тупими ножиками тернопільське сало з трьохлітрових банок, розкладали хліб на пожмаканих українських газетах, мовчки їли, дивилися перед собою, думали один Бог знає про що. Може, про залишених удома голодних дітей. Флорентійці обходили їх подалі.
Зараз українці вже не сидять кружка на п’яццах. Багато хто повернувся, багато хто навчився жити тут. На моє «Я з України» мене перестали запитувати, чи вже маю тут роботу. Мені кивають і несуть прошутто. Але що при цьому думають – Бог один знає.
