Росія – не СРСР
Ініціювала «визнання Росії» не виконавча влада – Кремль був «змушений» розглядати звернення Державної Думи, яка практично одностайно прийняла відповідний документ із проханням визнати незалежність грузинських територій. Коментуючи своє рішення, Дмитро Медведєв вказав, що «…кожна держава сама визначається з тим, визнавати їй якийсь народ як суб'єкта міжнародного права чи ні. На нашу думку, та ситуація, яка склалася в Косовому, не сприяла і не давала достатніх підстав визнати його як суб'єкта міжнародного права, хоча нашу позицію поділили далеко не всі, і значна частина держав світу визнала Косове як самостійну державу». І далі: «це дає підставу застосувати і Статут ООН, і Конвенцію 1970 року, і Гельсінський підсумковий акт 1975 року як підставу для визнання незалежності двох цих утворень».
У коментарях із приводу визнання Абхазії і Південної Осетії представники російського політичного Олімпу ситуацію з Косовим згадують із приводу і без нього. До речі, і задовго до конфлікту з Грузією, як пам'ятаємо, в Білокам'яній не гребували пригрозити визнанням двох, як каже нині пан Медведєв, «суб'єктів міжнародного права» у відповідь на «косовський прецедент». І ось погрози втілилися в реальність.
Звичайно, можна довго сперечатися з приводу ситуації з Косовим, але якщо сумлінно проводити паралелі, до чого закликають у Москві, то мимоволі охоплює подив. Звідки у Кремля інформація (прихована, мабуть, від міжнародної громадськості підступним Білим домом), що абсолютна більшість жителів Косова мають у заначках паспорти громадян США або якоїсь іншої країни НАТО? Або що військова присутність контингенту НАТО в Косові – нелегітимна (мабуть, у Брюсселі, на думку Москви, зліпили липовий мандат ООН на проведення Північноатлантичним альянсом як регіональною організацією миротворчої операції для введення KFOR)? Яка може бути паралель?
Виходячи з цього, заклик президента і Держдуми РФ до ООН і урядів держав світу визнати незалежність Південної Осетії і Абхазії можна класифікувати або як поганенький анекдот з розряду чорного дипломатичного гумору, або як відверте знущання. Чи хтось насправді може серйозно говорити про якісь незалежні суверенні держави, в яких весь уряд поголовно має громадянство Росії, як і більшість жителів? Якщо вже і проводити аналогію з Косовим, то варто констатувати: у випадку з незалежністю останнього на карті регіону стало однією державою більше. У разі визнання незалежності Південної Осетії і Абхазії нові держави не з'являться. Просто територія Грузії зменшиться, а Росії, відповідно, збільшиться. На якій підставі – зрозуміло. Щоб «забезпечити безпеку російських громадян» в особі осетин і абхазів, хоча цих громадян явно забагато як для іноземців у «незалежних суверенних» державах. Але Дмитро Анатолійович Медведєв саме це й просить визнати міжнародне співтовариство.
…Усе, що зараз відбувається навколо Південної Осетії і Абхазії, свідчить про єдине: на системі міжнародного права, що існувала в ХХ столітті, можна сміливо ставити хрест. Верховенство суверенітету над правами людини, право держави на цілісність території, а народів на самовизначення – всі ці постулати стають баєчками з недавнього минулого, сьогоднішня реальність – це боротьба інтересів без правил і неоколоніалізм. Світ це проходив, і система права, що склалася після Другої світової, була покликана запобігти повторенню історії. Але історія повторюється.
На цьому тлі й ООН повторює долю попередниці, Ліги Націй, демонструючи як неспроможність відстоювати норми цього самого права, так і взагалі нездатність впливати на регіональні процеси. У цьому разі звернення Держдуми і президента РФ до ООН із закликом підтримати визнання незалежності Республік Абхазія і Південна Осетія як самостійних, суверенних і незалежних держав видається витонченим знущанням.
Втім, можна заперечити, що розпочала цей процес зовсім не Росія. Мабуть. Але те, що відбувається зараз із волі Москви, остаточно переконує в його безповоротності. Різниця між США і союзниками по НАТО з Росією – в політичній вазі на міжнародній арені. Але навряд чи може бути конструктивною дискусія на тему, а чи може Росія змагатися з опонентом в особі США і Європи? Зараз час задатися іншим питанням: а чи варто в цій ситуації взагалі оперувати самим поняттям міжнародного права? Тим більше що історія свідчить: змінює правила той, хто їх встановлює. У даному разі – світова спільнота. А вона, як відомо, зараз не на боці Росії. Можливо, не дуже доречний, але дуже яскравий приклад: з погляду міжнародного права, якщо згадувати ту ж Другу світову війну, то Франція напала на Німеччину, а не навпаки – 3 вересня 1939 року оголосивши Берліну війну, а 9 вересня розпочавши збройну агресію. Але після війни ніхто не називає Францію серед агресорів. Так само як і такими, що першими оголосили війну, Великобританію, Австралію і Нову Зеландію.
Але у випадку з Росією ситуація прямо протилежна – міжнародне співтовариство в цілому засудило застосування нею військової сили. Немає у Росії ні такої підтримки, ні мандата ООН на проведення миротворчої операції. Тому і де-юре, і де-факто мова у випадку з конфліктом із Грузією йде про відверту збройну агресію. А у випадку з визнанням незалежності Південної Осетії і Абхазії – про злегка закамуфльовану анексію грузинських територій.
Наслідки цього для Росії напевно не змусять себе довго чекати. У світі чудово розуміють, що розрив відносин Росії з НАТО, відмова від вступу у СОТ – це превентивні удари, в яких Кремль діє за логікою домогосподарки: це не він мене кинув, це я від нього пішла! Кожен із цих кроків – програш, який Росія переживе без особливого дискомфорту. Але все разом – може бути нищівним ударом, наслідки якого будуть вельми болісними. Росія – не СРСР, щоб почуватися затишно за «залізною завісою», та й останній, як відомо, це не пішло на користь.
Для України висновки з усього однозначні. Указ Президента України від 13 серпня 2008 року № 705/2008 «Про рішення Ради національної безпеки і оборони України «Про ситуацію навколо пересувань, пов'язаних із діяльністю військових формувань Чорноморського флоту Російської Федерації поза місцями їх дислокації на території України» - крок більш ніж своєчасний. Суверенність і незалежність країни, по території якої безконтрольно пересуваються озброєні військовослужбовці, техніка і озброєння іншої країни, - більш ніж сумнівні. Як можна трактувати самі поняття суверенітету і територіальної цілісності - Кремль зараз більш ніж дохідливо пояснює. Як і дає зрозуміти, що за його словами стоять цілком конкретні кроки. Тут важко не пригадати цілком офіційні претензії російської влади на Севастополь, Крим, та і Південно-східну Україну взагалі? Отже найсумніші прогнози про те, що «Україна – наступна після Грузії», цілком можуть збутися. У Києва поки що є час запобігти такому ходу подій. Але як він цим часом скористається – це вже інше питання.
