Станіслав Косіор – виконавець Голодомору в Україні?
Протягом десяти років (1928–1938) Станіслав Косіор був генеральним секретарем ЦК КП(б)У. В умовах унітарної держави та монопартійної політичної системи він мав обмежені повноваження, позаяк залежав організаційно та ідеологічно від ЦК ВКП(б).
Політична діяльність Косіора в Україні виявилася дуже «плідною»: саме сільське господарство України за рішенням листопадового (1929 року) пленуму ЦК ВКП(б) обрали випробувальним полем для здійснення колективізації, а відсоток розкуркулених селянських дворів був найвищим по СРСР. Суперечливою і непослідовною була позиція Косіора в роки Голодомору, яку невипадково Сталін назвав «гнилою дипломатією».
16 лютого 1932 року ЦК КП(б)У одержав телеграму Сталіна про засуху на Поволжі, і про необхідність формування насіннєвих фондів за рахунок пошуку внутрішніх резервів. Наступного дня Косіор та Чубар направили директивного листа обкомам і райкомам, у якому висловили готовність надати насіннєву і продовольчу допомогу недорідним районам Західного Сибіру, Уралу і Волги. Їх реалізація мала сумні наслідки для України. Згодом Г. Петровський інформував політбюро ЦК КП(б)У про голодування в районах Дніпропетровської, Одеської, Харківської, Київської і Вінницької областей, наполягав звернутися до ЦК ВКП(б) з проханням «…видати постанову про зупинення хлібозаготівель на Україні та оголошення вільної торгівлі». Проте Косіор не підтримав пропозиції Петровського, яка була своєчасною і цілком конструктивною.
Наприкінці березня – початку квітня, коли настав час посівної кампанії, Україні бракувало насіння. Надмірний оптимізм Косіора стосовно внутрішніх можливостей виявився політичним блефом. Загроза недосіву стала цілком реальною. 26 квітня Косіор звертається з листом до Сталіна, у якому зазначає, що «…у нас є окремі випадки і навіть окремі села голодаючі», проте «всякі розмови про «голод» на Україні треба категорично відкинути». Він запевняв партійного вождя у тому, що «серйозна допомога, яка Україні була надана, дає нам можливість усі такі вогнища ліквідувати». Уникаючи сталінського гніву, Косіор намагався заспокоїти його, використовуючи обережні фрази: «насіння уже на місці», «не дуже добре», «колгоспи однак живуть не погано», «озимина в усьому Степу блискуча», «дещо пізніше доведеться надати додаткову допомогу просом». Косіор мав вичерпну інформацію про початок української катастрофи, перебуваючи особисто в районах, а також з селянських листів, яких лише протягом січня – квітня надійшло до ЦК КП(б)У 115, з них чимало від Секретаріату Сталіна. Селяни били на сполох, засвідчуючи факт голодомору: «ми приречені на голодну смерть», «поголовний голод серед народу», «вмирають діти в корчах з голоду», «у бідняків і кволих середняків, які виконали усі зобов’язання по хлібозаготівлях, заходили в хату і забирали останні 2–3 пуди зерна». Відтак Косіор і Сталін знали про голод ще на початку 1932 р.
Косіор сподівався на політичну індульгенцію, відтак заходився ліквідовувати «вогнища голоду», переймаючись зберегти номенклатурний пост та авторитет республіканського лідера. На початку травня 1932-го за його проханням політбюро ЦК ВКП(б) вирішило відвантажити Україні 6,5 млн. пудів хліба, а також 600 тис. пудів зерна та 75 вагонів риби для громадського харчування колгоспників. Уже тоді голод охопив сотні селянських господарств, але на московську допомогу могли сподіватися лише ті, хто безпосередньо працював на колгоспних ланах. Вісім районів Вінницької області, які перебували «в найбільш тяжкому стані», одержали 4 вагони тюльки; 5 районів Дніпропетровської – 200 тонн проса та 2 вагони тюльки; 13 районів Київської – 6 вагонів тюльки; 5 районів Одеської – 150 тонн проса і 2 вагони тюльки; 8 районів Харківської – 250 тонн проса і 3 вагони тюльки; 5 районів Автономної Молдавської СРР – 200 тонн проса та 3 вагони тюльки. Для населення 44 районів УСРР, а це декілька мільйонів осіб, виділили 800 тонн проса та 20 вагонів тюльки, ніби там мешкали не люди, а кури та пінгвіни.
25 травня Косіор повторив акцію виділення допомоги для організації громадського харчування колгоспників, обмежившись на цей раз 81800 банками рибних консервів. Комічною виглядала телеграма Косіора від 27 травня про виділення колгоспникам Маріупольщини 3 вагонів тюльки, ніби риба назавжди покинула Азовське море…
11 серпня Сталін, обурений тим, що 50 районів Київської і Дніпропетровської областей висловилися проти плану заготівель, розпорядився «взяти з України Косіора» і замінити його Кагановичем. Косіор же був призначений одним з секретарів ЦК ВКП(б). І якщо протягом першої половини 1932 року Косіор займався «гнилою дипломатією», свідомо замовчував масовий характер голоду, намагався уникнути сталінського гніву, балансуючи між політбюро ЦК ВКП(б) і партійними низами в Україні, то друга половина свідчила про його безпосередню участь в організації та сприянні штучного Голодомору.
У жовтні 1932-го він особисто займався «більшовицькою мобілізацією сил та забезпеченням виконання встановленого остаточного плану хлібозаготівель» в Одеській області. За його підписом набирали політично-правової та адміністративної чинності постанови, виконання яких призвело до жахливого голоду на території УСРР, до масової смертності селян. Деякі з постанов, завізованих ним, незважаючи на колегіальність вищого партійного органу, позаяк в умовах монопартійної диктатури вирішували перші особи, мають ознаки політики геноциду українського народу.
Саме Косіор разом з Реденсом розробляли «…соціальний оперативний план ліквідації основних куркульських і петлюрівських контрреволюційних кубел» в районах Київської, Чернігівської і Дніпропетровської областей. 8 грудня, звітуючись перед ЦК ВКП(б), Косіор писав, що репресії в колгоспах «застосовані у великій кількості»: арештовано 1230 осіб, з них 340 голів колгоспів, 750 членів правлінь, 140 рахівників, крім того 140 бригадирів, 265 вагарів, заведено 500 справ по хлібозаготівлях (саботаж, крадіжка зерна тощо). Він зазначав, що «нами» занесено на «чорну дошку» 6 сіл, а в областях 400 колгоспів, а ефективним заходом впливу на «саботажників» визнав застосування натуральних штрафів за невиконання хлібозаготівельних завдань.
Знаючи про справжні причини голоду в Україні, Косіор цинічно і зухвало пояснював, що до цього призвело «погане господарювання і неприпустиме ставлення до суспільного добра – втрати, злодійство і розтрата хліба», адже у «…більшості голодаючих районів хліба по заготівлям було взято жалюгідну кількість і говорити, що «хліб забрали» ніяк не можна».
