Мовчання – золото. А ще це нафта, будівельні підряди і багато що інше…
Окремої інтриги традиційному ігрищу додала наявність не одного, а цілих двох паровозів на російському політичному Олімпі (якщо, звичайно припустити, що на Олімпі можна зустріти паровоз, а то й два). Паровози ж були захоплені іншою улюбленою грою – перетягуванням чи то каната, чи то ковдри. Не головне, що саме перетягується – факт перетягування в наявності. Паровоз – даруйте, президент – Медведєв, що позиціонував себе на політичних рейках як ліберального і досить м'якого керівника, раптом заговорив у манері раннього і досить злобного Путіна. Путін, ймовірно, був спантеличений – і виступив Медведєв раніше, і тональність виступу була його, путінська. Мабуть, тому промова самого Путіна була ще жорсткіша, ніж його звичайна і без того недобра риторика. Здавалося, ще трішки – і ми знову почуємо про особливі правила застосування сортирів за воєнного часу.
Проте – не встиг. «Сортири» переплюнули новим хітом російської риторики – застосований паном Медведєвим термін «політичні виродки», за своєю емоційною виразністю, погодьтеся, «сортирам», м'яко кажучи, не поступається. А звучить, погодьтеся, хоч і жорстко, але все-таки набагато ліберальніше – прикмета часу.
На цьому тлі виступи російських політиків рангом нижче лунали бек-вокалом – причому вперше в таких масштабах іноземною мовою. Ми побачили, що віце-прем'єр Сергій Іванов не дарма свого часу сидів резидентом у Лондоні – його англійська була бездоганна, на відміну, наприклад, від пана Косачова – а ще голова комітету Державної Думи у міжнародних справах...
Але найголосніше в цьому хорі, що клеймлять ворогів і світову закулісу, схвалюють і роз'яснюють політику партії і уряду, пролунало… мовчання. Мовчав один із лідерів правлячої «Єдиної Росії», мовчав захисник Чорноморського флоту і покровитель Севастополя, мовчав повноправний господар найбагатшого російського міста – мовчав мер Москви Юрій Михайлович Лужков.
Це мовчання тим більше дивне, що якраз Юрій Михайлович, здавалося, мав усі підстави замахнутися і на Михайла нашого Саакашвілі, опиратися утиску співгромадян на чужині, та в найгіршому разі пообіцяти побудувати щось у розгромленому Цхінвалі – адже будує Москва будинки і школи в набагато благополучнішому Севастополі.
Проблеми з флотом – Лужков тут як тут. Пам'ятник Катерині – без Юрія Михайловича не обійдеться. Перспективи вступу України в НАТО – як же не висловитися. А тут просто-таки демонстративне мовчання. У чому ж річ?
Є підстави вважати, що для «міцного господарника» Лужкова на першому місці все-таки господарство, тобто бізнес. А не таємниця, що значну частину московського бізнесу контролюють грузинські угруповання – не обов'язково злочинні. А контролювати щось у Москві без відома мера – історія абсолютно нереальна. Чужі тут не ходять, не їздять, не зводять пам'ятників (як, наприклад, Зураб Церетелі), не контролюють найбільші казино (як грузинські «авторитети»), не отримують під забудову найкращі столичні землі та мільярдні підряди на реконструкцію топових об'єктів на зразок готелю «Росія» і «Яр» (як колишній спекулянт антикваріатом, а нині поважаний бізнесмен Шалва Чигиринський), не контролюють, нарешті, московський нафтопереробний завод, що приносить мільйонні прибутки (як той же Чигиринський).
Журнал «Forbes» прираховує Шалву Павловича Чигиринського до найбагатших громадян Росії. Відмінною рисою Чигиринського є безпрецедентні заходи безпеки навколо нього. Правоохоронні органи небезпідставно підозрюють Чигиринського в близьких контактах з московськими «грузинськими» авторитетами. За даними МВС Росії, починаючи свій нафтовий бізнес, Чигиринський спирався на можливості «грузинського» угруповання і «солнцевських». Зокрема, за оперативними даними, його підтримував один із лідерів «солнцевських» - Джамал Хачидзе, вихідець з Кутаїси.
Сам Чигиринський не приховує своєї близькості особисто до Лужкова, про що з гордістю й говорить у численних інтерв'ю. Та й без інтерв'ю очевидно – такі контракти, як підряд на реконструкцію готелю «Росія» (і це за наявності вигідніших конкурентних пропозицій), чужій людині просто так не віддадуть.
Значить – свій. Точніше, свої. А численні й різноманітні авторитетні партнери «свого» бізнесмена, для яких московські власті, схоже, швидше навіть дійна корова, аніж дах, адже можуть і обуритися: з якого це дива раптом корова дозволяє собі мукати проти історичної батьківщини тих, хто її доїть.
Ось і не мукає. А якщо і мукає, то абсолютно в інший, безпечний бік.
Таким чином, Чигиринський і компанія фактично виступають гарантами лояльності мера Москви до очевидного супротивника Росії, тобто в наявності втручання бізнесу в справи політичні. Декого, до речі, в Росії ув’язнювали і за менше.
Осетинська криза надовго прикувала до себе увагу політиків, ЗМІ, та й просто обивателів усього світу. Але ми зараз не про кризу – про неї написано і сказано достатньо. Навіть за Олімпійськими іграми в Пекіні стежили з меншою увагою.
Кожна криза, особливо криза світового масштабу, у яку хочеш не хочеш втягується міжнародна політична еліта, неминуче дає уважному спостерігачеві додаткові і деколи вельми несподівані штрихи до політичного, людського, емоційного портрета представників тієї самої еліти.
Ми не говоримо про таких кадрів, що запам'ятовуються, як пан Саакашвілі, котрий поїдає свою краватку, – будь-яка людина в стані стресу може робити найдивніші вчинки, забувши, що перебуває під прицілом телекамер. Один з російських парламентських журналістів, наприклад, із задоволенням демонструє друзям, які приходять у гості, кадри свого особистого відеоархіву – один з депутатів Державної думи Російської Федерації просто на засіданні Палати вивчає надра свого носа, видобуває звідти вміст, і з неприхованою насолодою його поїдає. Ну, забула людина, що її знімає камера, хоча, загалом, і стресу особливого не відчуває.
Але лицемірне мовчання Лужкова не пояснити станом стресу або відсутністю політичного нюху. Це - позиція.
