Грузино-російська війна: військовий досвід для України
Автор цих рядків, звісно ж, не претендує на повноту аналізу – видається, це щонайперше завдання військово-політичного керівництва і фахівців Генерального штабу ЗС України. Тим часом, слід не допустити сумного прикладу Іраку – скоро треті роковини, як виведено український контингент з цієї країни, але досвід його дій (а він є, причому в узагальненому, задокументованому вигляді!) якщо й врахований у різних повчаннях і методиках бойової підготовки в українських ЗС, то на суто символічному рівні.
З подій на Кавказі можна зробити головний висновок: військові загрози для України реально існують, і Збройні сили цілком можуть зіткнутися з необхідністю протистояти регулярній армії супротивника. Разом з тим «класична» міждержавна війна ХХ століття, з масовим застосуванням військ по чітко визначеній лінії фронту, можлива лише в разі протистояння зі співмірною за чисельністю і потужністю армією. Серед сусідів України такі армії лише у країн–членів НАТО, що робить сумнівним виникнення подібного конфлікту. Тому Україні варто розраховувати на «грузинський варіант». У цьому випадку можна робити ставку на ефективність системи управління військами, професіоналізм особового складу, технічну оснащеність, тактику дій і організаційно-штатну структуру підрозділів.
Ясно те, що необхідно докорінно переглянути мобілізаційні плани держави на випадок війни. Те, що ми бачили в Грузії, дозволяє критикувати наявну концепцію формування так званого професійного резерву в Україні. Нагадаємо, згідно з планами, найближчими роками резерв з «професійних резервістів» має становити 12 тисяч осіб. З одного боку, професійний резерв – це об'єктивна необхідність, оскільки армія відмовляється від призову, та й держава не може підтримувати рівень підготовки кількох сотень тисяч військовослужбовців запасу. З іншого боку, для такої держави, як Україна, 12 тисяч резервістів – це навіть не «група підтримки», таку цифру у пристойному товаристві і називати смішно. На сьогодні створені непогані правові передумови для залучення до служби в резерві фахівців – оплата за перебування в резерві (яку, очевидно, варто збільшувати з урахуванням інфляції), виплати за участь у зборах і система компенсації працедавцям за відволікання працівників. Відповідно, необхідно лише проаналізувати, обґрунтувати і належним чином забезпечити «широту проекту». Попередні підрахунки свідчать, що мова може йти про не менше ніж 100-тисячний резерв.
Є привід усвідомити важливість нових для Збройних сил України структур. Щодо управління військами, в першу чергу, варто відзначити, що в наявності важливість існування командних структур, здатних здійснювати оперативне управління військами в конфліктах, подібних грузино-російському. У ЗС України така структура є – не так давно було створено Об'єднане оперативне командування (ООК), яке проводило останні ротації українських миротворчих контингентів, керує їхньою повсякденною діяльністю, а також вже має досвід управління військами під час їх задіювання для ліквідації наслідків стихійних лих. Разом з тим, навряд чи ця на сьогодні «бойова» структура, здатна бути центральною ланкою в системі управління військами у збройному конфлікті за участю України. Тому варто широко залучати ООК до відпрацювання питань бойового застосування військ вже зараз, роблячи на нього ставку як на центральний орган управління у воєнний час.
Поза сумнівом, пильну увагу військово-політичного керівництва має привертати розвиток і «виведення на проектну потужність» такої створеної минулого року структури як Командування Сил спеціальних операцій (останні, до речі, сьогодні керівництво Міноборони називає найбільш боєготовим компонентом усіх Збройних сил України). Необхідно переглянути і затвердити вже в новій редакції Держпрограму розвитку підрозділів спеціального призначення, з чітким завданням розширення бойових можливостей спецназу – збільшення штатної структури, його озброєння сучасними зразками ВВТ, матеріально-технічного оснащення, нарощування обсягів тактико-спеціальної підготовки. При цьому складати програму мають фахівці командування ССО, виходячи з обґрунтованих потреб, а не бюрократи Міноборони і Генштабу виходячи з «прогнозованих можливостей». Український спецназ, підготовлюваний у першу чергу для проведення розвідувально-диверсійних операцій, не повинен більше навіть на теоретичному рівні викликати питань з приводу його місця і ролі у ЗС України. На ці запитання сповна дали відповідь події у Грузії.
За видами Збройних сил можна зазначити таке.
Війска Протиповітряної оборони Повітряних сил ЗС України. (Для зручності розділимо ППО І ВПС як дві складові Повітряних сил). Грузино-російский конфлікт яскраво продемонстрував: можна мати як завгодно потужні види ВС, але якщо у вас шкутильгає ППО – можете свою армію сміло ховати, користі від неї небагато. Для України з її щільністю населення, розвиненою структурою ядерних об'єктів і об'єктів хімічної промисловості, гідроспоруд, захист від завдання повітряних ударів має особливе значення. Адже руйнування одного такого об'єкту може спричинити масштабну трагедію, співмірну за наслідках із завданням ядерних ударів. Тим часом відсутність у супротивника сучасних високоточних озброєнь може означати просту неможливість завдання ним «точкових» ударів по об'єктах інфраструктури. Простіше кажучи, здійснюючи килимові бомбометання, супротивник може і проти свого бажання зачепити щось серйозніше за казарми військової частини чи житлові будинки.
При цьому наявні на озброєнні українських ППО системи озброєнь цілком відповідають сучасним вимогам. Більш того: на сьогодні систему ППО в Україні теоретично можна вважати найефективнішою на всьому просторі колишнього СРСР. Це зовсім не пропагандистське гасло. Так вийшло ще за часів СРСР: на території України дислокувалися війська другого стратегічного ешелону «Ла Манш», які мали замінити при наступі в Європі перший ешелон (в основному Групу радянських військ у Німеччині – ГРВН, яка за розрахунками мала «згоріти» в першу годину Третьої світової війни). Завдання їх прикриття від авіаційних і ракетних ударів спричинило створення системи ППО, яка закривала всю Україну (наприклад, Росія, цим похвалитися ніяк не може).
Також зіграло позитивну роль скорочення Збройних сил (один з небагатьох плюсів у цьому процесі). Завдяки наполегливості командування ППО, знімалася з озброєння і виводилася з бойового складу найстаріша зброя, і на сьогодні залишилися найновіші системи і комплекси. Скажімо так: в українських ППО немає того дрантя, яке донині стоїть на озброєнні російської армії. Утім, у цьому випадку армія РФ не показник: російське військово-політичне керівництво з якоюсь невгамовною скнарістю копить озброєння, яке безнадійне застаріло ще минулого століття, женучись за кількістю, а не за якістю (досить зазначити, що в російських арсеналах і на базах зберігання «чекає своєї години», наприклад, ще бронетанкове і стрілецьке озброєння Другої світової війни!).
Таким чином, у сфері ППО Україні необхідно вирішити два головні питання. Перший – підготовка особового складу. Яке б ефективні озброєння армія не мала, без професійно підготовлених фахівців воно – металобрухт. Тим часом, на території України після трагічного випадку з уціленням ракети комплексу С-200 українських ППО російського авіалайнера над Чорним морем, стрільба з найбільш ефективних комплексів С-200 і С-300 заборонена. Останніми роками наші пепеошники стріляли – зрозуміло, це стосувалося лише окремих розрахунків – на російських полігонах, що, звісно ж, виходом не є. Але не можна оволодіти такою складною технікою за підручником у класі! Таким чином, Україні варто негайно зняти мораторій на стрільби ППО на своїй території і проводити бойову підготовку, за повноцінними планами. Варто сподіватися, що трагічні події поблизу мису Опук стали достатнім уроком для українських військових.
І другий – модернізація озброєнь. Якими б ефективними не були нинішні системи і комплекси, вони застарівають. Тобто модернізувати їх треба, і вже зараз. При цьому варто уважно аналізувати участь у проектах модернізації партнерів з іноземних ВПК, щоб не залежати в цьому питанні від сторони, яка може бути потенційним супротивником.
Ще один момент. Кілька років тому в Києві спалахнув скандал навколо ППО, який не став надбанням широкої громадськості. А саме: власники розкішних особняків у районі Вишгороду з можновладців наполягали на необхідності прибрати дивізіон ППО з комплексами С-300, який прикриває з радянських часів Київську ГЕС. Аргумент – військові своїми радіолокаційними станціями опромінюють «дачників». Тривала експертиза за участю військових екологів і представників інших структур зняла ці звинувачення, і дивізіон залишився на місці. Але тут річ не в тому, опромінювався хтось чи ні. Варто розуміти, що організація протиповітряної оборони дамб, атомних, гідроелектростанцій і ТЕС, інших об'єктів – це не примха генералів, а питання обороноздатності країни, яке не може залежати від чийогось рішення збудувати дачу на березі Дніпра. Надалі подібні претензії до Міноборони і Генштабу варто розглядати як дії, спрямовані на підрив інтересів національної безпеки України.
Далі буде…
