Війна у Грузії – це війна за Захід
У п'ятницю сотні російських танків перетнули кордон і проникли на територію Грузії, російські ВПС бомбардують грузинські аеропорти, бази, порти і ринки. Багато людей загинули, багато хто отримав поранення. Це вторгнення, яке нагадує події в Афганістані 1979 року і «празьку весну» 1968 року, загрожує підірвати стабільність міжнародної системи безпеки.
Навіщо потрібна ця війна? Це питання ставить мій народ. Ця війна –- не справа рук Грузії, і не її вибір.
Цю війну спланував Кремль. Раніше цього року Росія намагалася спровокувати Грузію, практично анексувавши іншу нашу сепаратистську територію – Абхазію. Наша реакція була стриманою – і Москва перенесла зіткнення до Південної Осетії.
Начебто причиною цієї війни є невирішений сепаратистський конфлікт. Але в реальності ми маємо справу з війною за незалежність і майбутнє Грузії. І в першу чергу це – війна за те, в якій Європі житимуть наші діти. Давайте говорити відверто: цей конфлікт вирішує майбутнє свободи в Європі.
Грузія більше ніж інші країни колишнього Радянського Союзу досягла успіхів у справі зміцнення демократії, викоріненні корупції і створенні незалежної зовнішньої політики. Саме ці досягнення і хоче знищити Росія.
Таким чином, цей конфлікт має пряме відношення до наших спільних трансатлантичних цінностей – свободи та демократії. Він точиться за право невеликих націй жити вільно і самим визначати своє майбутнє. Він стосується боротьби за вплив між крупними державами у ХХ столітті, і курсу, що протистоїть їй, на інтеграцію і згуртованість, виробленого Євросоюзом у ХХI столітті. Грузія свій вибір зробила.
Коли мій уряд прийшов до влади на хвилі безкровної революції 2004 року, він успадкував розладнану державу, що потерпала від двох невирішених конфліктів, існуючих від початку 1990-х років. Я присягнувся возз'єднати мою країну, але не силою зброї, а перетворивши Грузію на полюс тяжіння. Я хотів, щоб люди, які живуть у зоні конфліктів, змогли долучитися до благ процвітаючої, демократичної країни, якою Грузія могла стати, – і стала.
Спонукувані тим самим духом, ми прагнули до дружніх відносин з Росією, яка є і завжди буде сусідом Грузії. Ми намагалися укріпити зв'язки на основі взаємної пошани до незалежності та інтересів один одного. Ми брали до уваги інтереси Росії, але в той же час ясної дали зрозуміти, що наша незалежність і суверенітет не є предметом обговорення. За цих умов ми вважали, що можемо вільно втілювати в життя суверенний вибір грузинської нації – прагнути до тіснішої інтеграції у європейські інститути в області економіки і безпеки.
Ми доклали багато зусиль, щоб мирним шляхом повернути Абхазію і Південну Осетію в лоно Грузії на умовах, які мали повною мірою захистити права і інтереси жителів цих територій. Упродовж багатьох років ми пропонували лідерам Абхазії і Південної Осетії почати прямі переговори, щоб обговорити план щодо надання їм максимально можливої найширшої автономії у рамках кордонів Грузії, визнаної міжнародним співтовариством.
Проте Росія, яка насправді контролює сепаратистів, відповіла на наші зусилля політикою відвертої анексії. І в той час, коли ми пропонували жителям Абхазії і Південної Осетії розділити наше бачення спільного майбутнього, Москва поступово підсилювала контроль над сепаратистськими режимами. Кремль навіть доручив співробітникам російських спецслужб поставляти зброю самозваним урядам сепаратистських республік і співробітничати з ними.
За будь-яких обставин втручання Росії у наші внутрішні справи було б брутальним порушенням міжнародних норм. Але її дії виглядають тим більш обурливо, що з 1990-х років Росії доручено здійснювати миротворчі і посередницькі зусилля в Абхазії і Південній Осетії. Замість того, щоб виступати в ролі чесного посередника, Росія стала однією із сторін цих конфліктів, а зараз – явним агресором.
Коли європейські інститути безпеки досягли чорноморського регіону, мій уряд звернувся до західного співтовариства націй – особливо до європейських урядів і інституцій – з проханням зіграти провідну роль у вирішенні наших конфліктів з сепаратистами. Ключем до будь-якого вирішення проблеми була заміна застарілих миротворчих і переговорних структур, створених майже двадцять років тому, що перебувають під повним контролем Росії, достеменно міжнародною ініціативою.
Але Європа вважала за краще триматися на відстані, і Росія передбачувано почала посилювати свої провокації. Наші друзі в Європі радили зберігати витримку, стверджуючи, що дипломатія може дати свої плоди. Ми слідували їх пораді і, більш того, постійно пропонували нові ідеї щодо вирішення конфлікту. Не далі, ніж минулої весни ми запропонували лідерам сепаратистів якнайширшу автономію, міжнародні гарантії і потужне представництво в нашому уряді.
Наші пропозиції миру були знехтувані. У квітні Росія почала поводитися так, ніби грузинські регіони Абхазія і Південна Осетія є її провінціями. Знову наші західні друзі попросили нас зберігати витримку, і так ми і зробили. Але Росія направила до Абхазії десантників під виглядом миротворців і важку артилерію. Неодноразові провокації були покликані поставити Грузію на грань війни.
Коли це не вдалося, Кремль переніс свою увагу на Південну Осетію, наказавши своїм тамтешнім маріонеткам посилити атаки на грузинські позиції. Мій уряд відповів одностороннім припиненням вогню; сепаратисти почали атакувати мирних жителів, а російські танки перетнули кордон Грузії. У нас не було іншого вибору, окрім як захистити наших громадян і відновити конституційний порядок. Тоді Москва скористалася цим як приводом для вторгнення в Грузію.
Останніми днями Росія здійснює повномасштабний напад на Грузію. Її танки рухаються до Південної Осетії. Її літаки бомбардують не лише грузинські військові бази, а й об'єкти цивільної та економічної інфраструктури, зруйнувавши, зокрема, порт Поті на чорноморському узбережжі. Кораблі її Чорноморського флоту стягуються до наших берегів, і готується атака на Абхазію.
Що стоїть на кону в цій війні?
Зрозуміло, перш за все, на кону стоїть майбутнє моєї країни. Народ Грузії висловився чітко і ясно: він бачить своє майбутнє в Європі. Грузія – стародавня європейська держава, пов'язана з Європою культурою, цивілізацією і цінностями. У січні три чверті грузин проголосували на референдумі на підтримку членства в НАТО. Ці цілі не можуть бути предметом торгу; тепер ми розплачуємося за свої демократичні амбіції.
По-друге, на кону майбутнє Росії. Чи може Росія, яка веде агресивну війну проти своїх сусідів, бути партнером для Європи? Ясно, що нинішнє керівництво Росії має твердий намір відновити контроль у неоколоніальному дусі над усім простором, що колись підкорявся Москві.
Якщо впаде Грузія, то це також означатиме падіння Заходу на всьому пострадянському просторі і за його межами. Лідерам сусідніх держав – будь то Україна, інші кавказькі чи центрально-азійські держави – доведеться замислитися про те, чи не занадто високою є ціна свободи і незалежності.
