Південна Осетія у вогні
«Сеанс заспокоєння» Тбілісі провів вельми ефективно: пославшись на Олімпіаду, грузинська влада пообіцяла «заморозити» конфлікт із Цхінвалі, оголосивши «олімпійське перемир'я», і закликала вчинити так само сторону-суперника, а заразом і Росію. Це цілком вписувалося і в прогнози експертів з приводу початку «великої заварухи», яку пророкували як «день М» у перші числа вересня.
І от, щойно у випусках вечірніх теленовин європейських телеканалів пролунали миролюбні заяви офіційних представників Тбілісі, грузинська армія перейшла в наступ, одразу захопивши 8 осетинських населених пунктів, а потім і ввійшовши у Цхінвалі. Столицю Південної Осетії оточено, і бої ведуться у центрі міста. Разом з тим президент Грузії оголосив у країні загальну мобілізацію і заявив, що вже мобілізовано до 10 тисяч резервістів.
Формальний привід Грузія вигадала такий собі, на «трієчку»: мовляв, приводом для активних дій послужили безперервний, незважаючи на заклики до перемир'я, обстріл грузинських населених пунктів з осетинського боку. Оскільки численні переговори з сепаратистами до цього не дали жодних результатів, це було єдиним виходом у даній ситуації. Як відомо, на серйозні переговори Цхінвалі не йшов, заявляючи, що погодиться на них лише за умови присутності третьої сторони – Росії. Тбілісі такий варіант, ясна річ, аж ніяк не влаштовував.
Водночас зрозуміло, що Михайло Саакашвілі вчинив єдино правильно, «присипляючи пильність» перш за все Росії. Москва перехитрувала саму себе, вельми активно почавши «допомагати» Абхазії на широкому фронті від дипломатичних хитрощів до введення підрозділів залізничних військ під хисткими приводами і забувши на якийсь час про Південну Осетію. У Тбілісі цей момент не прогавили. А готувалися до нього давно.
Проваливши влітку 2004 року наступ на Цхінвалі, Тбілісі зробив правильні висновки, за минулі чотири роки вклавши в реформування армії і всього військового сектора безпеки колосальні зусилля і кошти. Структура збройних сил, озброєння, морально-психологічний стан особового складу і рівень його бойової підготовки дозволив говорити про грузинську армію як про найбоєздатнішу у регіоні. Зараз осетини воюють з підрозділами, в яких немає нічого спільного з тими фактично бандформуваннями, морально розкладеними, ненавченими, обідраними і вкрай погано озброєними, яких вони спонукали до втечі у липні 2004-го. У грузинів за плечима роки підготовки американськими інструкторами, власний досвід Іраку, казково підвищений престиж військової служби у Грузії, потужне соціальне забезпечення і непогана зарплата. Тобто те, що робить з грузинських збройних сил цілком сучасну армію західного зразка.
Єдине, що може стати на заваді військових планів Тбілісі, – це Росія. Москва, судячи з усього, попри всі минулі погрози, виявилася, як завжди, абсолютно неготовою до такого повороту справ. Михайло Саакашвілі, виступаючи сьогодні вранці по грузинському телебаченню, звернувся до міжнародного співтовариства і закликав його перешкодити агресії Росії. За його словами, російські ВПС уже бомблять міста Грузії, що є фактом міжнародної агресії. Але якщо навіть бомбардування мають місце, це, швидше за все, не більше ніж жести відчаю.
Водночас Росія зробила крок, просто необхідний зараз Тбілісі: ініціювала екстрене засідання Ради Безпеки ООН з приводу положення у Південній Осетії. Про подібний дарунок грузини могли лише мріяти! Адже цим Кремль фактично зв'язав собі руки на такі необхідні зараз Грузії кілька десятків годин.
Якби Росія розпочала воєнну операцію у Південній Осетії, вона утримала б за Цхінвалі територію. Потім, звісно, ООН у будь-якому разі підключилася б, спланувала миротворчу операцію, почала довгі запеклі суперечки про мандат, контингенти миротворців, їхні повноваження, завдання та ін. Поки б усе це тягнулося, головною перемогою Москви було б недопущення грузинів на територію Південної Осетії. І конфлікт знову б «замерз» на невизначений час…
Але ні політичний, ні військовий Кремль не виявився здатним оперативно реагувати на зміни обстановки – на що, власне, і розраховував Тбілісі. Зараз для Грузії головне – поки не отямився Радбез, узяти під свій контроль усю Південну Осетію. Як показує досвід, на це піде до тижня (якщо говорити про конкретні заходи, а не про резолюції із закликами до «мирного врегулювання», якими останнім часом так любить відбуватися ООН). Часу цілком достатньо, аби закінчити операцію. Після цього Тбілісі може лише констатувати, що нарешті навів конституційний лад у Південній Осетії як частині Грузії. Тим, хто вважає інакше, можна буде висловити свої співчуття.
Історія свідчить, що у світовій практиці трапляються й не такі фінти. Варто пригадати хоча б Шестиденну війну між Державою Ізраїль та арабськими країнами (Єгипет, Сирія, Йорданія, Ірак), яка тривала з 5-го по 10 червня 1967 року. Тоді, як пам'ятаємо, Ізраїль так само несподівано напав і без зайвої метушні 6 днів поспіль захоплював арабські території, поки міжнародне співтовариство, нарешті, не почало ворушитися. Території, захоплені тоді (Голанські висоти і землі поблизу річки Йордан), – досі в ізраїльському активі. З Південною Осетією ситуація інша, адже Грузія повертає під свій контроль землі, котрі, за визнанням того ж міжнародного співтовариства, є її одвічною територією…
