Лідер КПРФ Геннадій Зюганов: «Повернення до ліберальної лінії приведе російську владу в нікуди»
І це не так вже й мало. Оскільки за нинішніх російських реалій із системної опозиції перехід можливий лише в одну нішу — у позасистемну, тобто вуличну опозицію. Система влади, що склалася у Росії, так звана керована демократія, передбачає мінімум політичної конкуренції і впливу партій на реальну політику. Тому, з одного боку, опозиція критикує владу, окремі її рішення і представників. А з іншого — непрямо схвалює саму систему влади і правила гри в цілому, оскільки є однією з її складових.
У найближчій перспективі, судячи з усього, ані влада, ані опозиція не мають наміру нічого змінювати. Тон зустрічей Медведєва і Зюганова, які відбулися у липні, свідчить про те, що лідер КПРФ планує вибудовувати з новим президентом конструктивні відносини. А чом би й ні? Медведєву потрібне схвалення опозицією значущих для влади проектів загальнодержавного масштабу. Зюганову — збереження за собою ніші головної системної опозиції і доступ до ЗМІ, що дозволить розвивати партію.
Принаймні в інтерв'ю «Главреду» лідер КПРФ дуже обережно висловлює думку про нового президента. На відміну від оцінок на адресу Путіна, який разом з «Єдиною Росією» став головною мішенню для критики під час недавніх публічних акцій комуністів. З цього питання ми й розпочали розмову.
Геннадію Андрійовичу, останнім часом КПРФ проявляє небувалу публічну гіперактивність — нищівна критика на адресу Путіна під час його обрання прем'єром, судовий позов проти результатів виборів до Держдуми, «Марш на Останкіно». Логічне питання: чому ви раніше мовчали — до і під час парламентських та президентських виборів, коли критика тоді ще президента Путіна була табу?
Ми, напевно, говоримо про різні «реальності». Тому що наше ставлення до існуючого режиму в Росії, хоч би хто стояв на його чолі, завжди було критичним. Причому однозначно наступальним. Саме у логіці принципової опозиційності до сьогоднішньої влади як такої була побудована й наша виборча боротьба. Як під час парламентської, так і під час президентської кампаній. Тому мені не зрозуміло, де ви угледіли наше мовчання. Загляньте в газети, зверніться до офіційного сайту КПРФ, нарешті, погортайте книжки анекдотів і політичних мініатюр, випущені нами за останні роки. Вони сповнені документально обгрунтованої, а подекуди і вельми іронічно загостреною критикою на адресу можновладців. Де ви побачили це наше «мовчання»? Тим паче що, проаналізувавши стан ЗМІ у процесі виборів, а також у періоди між ними, легко переконатися — Компартію щосили виштовхували з інформаційного простору. Так, під час виборчої кампанії до Держдуми ефірний час на телебаченні ділився у переважному для «Єдиної Росії», тобто партії влади, співвідношенні — 8:1. Або ж уявіть: Центральна виборча комісія, як то кажуть, на повному серйозі намагалася довести, ніби 1 хвилина ефірного часу комуністів дорівнює тим восьми, що віддані «єдиноросам». Влада все робила і робить для того, щоб нашу критику на адресу Єльцина, Путіна або Медведєва було максимально змікшовано.
Проте складається враження, що загострення позиції комуністів є способом не випасти із загальнополітичного процесу, в якому всі ніші і ролі тих чи інших політичних сил заздалегідь визначені й розподілені.
Сьогодні КПРФ навіть формально є другою за впливовістю політичною силою в країні. Якщо ж брати як критерій ще й реальну її потужність, то наша партія — найконкурентоспроможніша у російській політиці. Тому що всупереч «хитромудрим вигадкам» існуючого в країні антинародного режиму не просто утримує, а й розширює свої позиції. Навіть антикомуністи зі стажем змушені визнати, що міф, начебто КПРФ — відмираюча «партія людей» похилого віку, повністю розвінчано. До партії йде молодь. Тому «випадання» із загальнополітичного процесу загрожує не нам, а найзатятішим нашим противникам на кшталт колись вельми антикомуністично налаштованих СПС і «Яблука». Та й неучасть у президентській кампанії «Справедливої Росії» — явне свідоцтво того, що загроза «випасти» нависла й над нею.
«Справедлива Росія» висунула і підтримувала, нарівні з трьома партіями («Єдиною Росією», Аграрною партією, «Громадянською силою»), Дмитра Медведєва. До речі, президентські вибори, які відбулися 2 березня, стали для вас третіми. Вас, як і інших кандидатів, не ображала відсутність реальної боротьби за президентський пост — адже ніхто не сумнівався, що президентом стане Медведєв? У чому ж сенс участі у виборах, якщо їх результат відомий заздалегідь? Лише у легітимації процесу обрання наступника Медведєва?
Бачте, ми ніколи не страждали, як і зараз не страждаємо, на політичну наївність, щоб вірити, ніби до влади, особливо у нинішній Росії, можна прийти в результаті чесних виборів. Освіжаючи в пам'яті марксистське положення про революційну ситуацію, ми змушені визнати, що її у Росії поки що немає. Тому наша виборча боротьба переслідує перш за все такі цілі, як максимально можливе використання виборчих кампаній і самої думської трибуни для захисту інтересів народу, пропаганди наших ідей, відлагодження роботи організаційних структур, накопичення досвіду масової, вуличної боротьби, відбору кадрів і залучення людей. Загалом — для розв’язання тієї безлічі завдань, котрі створюють плацдарм, з якого потрібної миті можна почати рішучу боротьбу за владу. Ми взагалі вважаємо, що наш червоний прапор повинен майоріти над будь-якими громадсько-політичними кампаніями — будь то виступ мешканців одного-єдиного будинку за порятунок дитячого майданчика від хижацької забудови чи вибори глави держави.
Скажіть, чи означає критика комуністами дій Володимира Путіна автоматично й критику Дмитра Медведєва як його наступника? Ви — в опозиції до обох?
Я не зводив би явище, та й саме поняття опозиції до критики тієї чи іншої особи — чи то Путіна, чи то Медведєва, чи то Єльцина.
Але ж КПРФ концентрує свою критику конкретно на Путіні, меншої мірою — на «Єдиній Росії».
Ми в цілому протистоїмо антинародному політичному устрою. Виступаємо проти курсу, який уже зруйнував СРСР і вбиває Росію. Ось мета наших опозиційних виступів. І ми не просто критикуємо дії тих, хто здійснює хибний курс, а протиставляємо йому раціональну альтернативу. Критика — один із засобів вибудовування альтернативного громадсько-політичного курсу.
Кого з політичних сил ви вважаєте своїми союзниками і опонентами?
Наші опоненти — це ті, хто підтримує і пропагує нинішній курс. Що стосується союзників, то в одному нашому Штабі протестних дій налічується близько трьох десятків організацій.
Після парламентських виборів у ЗМІ широко обговорювалося питання можливого об'єднання КПРФ зі «Справедливою Росією». Ваша відповідь на той момент була негативною. Зараз, наскільки можна зрозуміти з ваших слів, позиція така сама.
Наша позиція з цього питання залишається колишньою: і пропагандистські пасажі прорежимних ЗМІ, і висловлювання пана Миронова з приводу якогось «об'єднання» Компартії зі «Справедливою Росією» — дискусії на зразок розмов, звідки беруться «літаючі тарілки». Все це — справжнісінька політична «фантастика», котра не заслуговує на витрати сил навіть на її спростування.
У різних російських колах зараз дуже багато говорять про перспективи так званої відлиги. Як ви вважаєте, вона буде? Що вона взагалі у даній ситуації означає для Росії і які наслідки — позитивні, негативні — може мати?
Ви знаєте, я не в курсі якихось розмов з приводу «відлиги». Напевно, мається на увазі певне повернення до ліберальної лінії початку 90-х років? Якщо так, то подібний поворот назад приведе російську владу в нікуди. Оскільки так звана ліберально-демократична політика, яка завдала нинішній Росії збитків, порівнянних із Другою світовою війною і фашистською навалою, — здохла, даруйте за різкість. Протягом останніх років її відкриті поборники з граничною натугою отримують на виборах 1—2 відсотки голосів, не більше.
Так, але ще до обрання Медведєва президентом у публічному просторі активно формувалася думка про те, що Дмитро Анатолійович представляє ліберальне крило влади на противагу групі силовиків. По-вашому, він — ліберал?
Найшкідливіше в політиці — гадання. Поживемо — побачимо: ліберал Медведєв чи ні. У таких справах головне — суспільний досвід і його аналіз, а не «пережовування» того, що вкидається у публічний простір.
Як ви вважаєте, чи зазнає якихось змін внутрішньо- і зовнішньополітичний курс при нинішньому президентові? Якщо так, то яких?
Думаю, що Медведєв, як і будь-який політичний діяч його рівня, не може не накласти свій відбиток на державний курс. Коли такий вплив проявиться, тоді й поговоримо.
Наскільки взагалі доля сучасної Росії залежить від конкретної особи на президентському посту? Скажімо, якби президентами свого часу стали не Борис Єльцин і Володимир Путін, а інші, пішла б вона іншим шляхом? Чи лідери завжди адекватні своєму часу?
Головне — не лідери, а той курс, якому вони служать.
Недавно відбулася зустріч президента Медведєва з лідерами парламентських партій у заміській резиденції брежнєвських часів «Завидове». Як ви оцінюєте її результати? Ви налагоджуватимете з новим президентом партнерські відносини?
На мій погляд, зустріч, попри свій незвичний формат, була корисною і конструктивною. Головними темами бесід, які проходили і у форматі участі всіх лідерів парламентських фракцій, а також сам на сам, стали соціально-економічна ситуація у країні, проблеми інфляції та зростання цін, боротьби з корупцією. З міжнародних тем — підсумки зустрічі керівників країн «вісімки» в Японії, загострення обстановки навколо Абхазії та Південної Осетії, а також питання російсько-українських і російсько-білоруських відносин. КПРФ здобула можливість викласти свій погляд на основні проблеми національного порядку денного. Перш за все на проблему необхідних державних гарантій для повноцінної опозиційної діяльності, включаючи доступ до телеефіру.
При цьому партії практично усунуто від процесу прийняття рішень. Ви згодні з твердженням, що політика у Росії будується і виробляється на протистоянні елітних груп, а не на дискусії довкола партійних програм? Якщо ні, то що або хто є каталізатором у тих чи інших рішеннях?
Звісно, було б наївно не помічати діалектику взаємин різних елітних груп російського суспільства. Не можна не враховувати їхнього впливу і на прийняття тих чи інших державних рішень. Однак якщо брати у розрахунок весь процес «вироблення» політики як такий, то головним тут є інше. Перші ролі сьогодні грає нова російська буржуазія. Перш за все це та сотня доларових мільярдерів, які привласнили вирішальну долю суспільного багатства, відібраного всілякими махінаціями у народу. Мова тут не про якісь «каталізатори». У наявності класична реалізація — у марксистському її розумінні — класового інтересу великої монополістичної компрадорської буржуазії. При всіх своїх групових протиріччях вона єдина у відстоюванні власних економічних та соціально-політичних вигод.
У чому, на вашу думку, все-таки полягає «план Путіна» (якщо він узагалі є), про який так багато говорили напередодні парламентських та президентських виборів?
Як і більшість населення Росії, я нічого зрозумілого з приводу цього так і не почув.
Як представник певної ідеології, як гадаєте, Росії потрібна ідеологія? Якщо так, то яка: комунізм і демократія зараз — найближчим часом неможливі. Або ж нічого кращого за формулу часів Миколи I — «самодержавство-православ’я-народність» — для Росії немає?
Ну, що стосується формули «самодержавство-православ’я-народність», то вона повністю збанкротувала у 1917 році. Жодної демократичної ідеології у Росії після 1991 року і сліду не було — лише спекуляція на гарних словах, під прикриттям яких руйнувалася держава і розкрадалося народне багатство. А от комуністична ідеологія, незважаючи на всі спроби її знищити, жива і розвивається. Вона пройшла через серйозні в історії випробування і вистояла.
Та де ж вона вистояла, якщо СРСР, а разом з ним і режим правління комуністичної партії, зазнали краху?
Сьогодні за головні ідеї комуністичної ідеології — колективізм, справедливість, рівність, народовладдя — виступає переважна більшість, 60—70 відсотків, росіян. Щоправда, у конкретних умовах політичної боротьби владі поки що вдається частково «нейтралізовувати» масові прокомуністичні симпатії. Та й ми тут, чесно кажучи, інколи недопрацьовуємо. Однак те, що і комуністична ідея, і її носій — КПРФ, пройшовши через історичний катарсис, вистояли і розвивалися, свідчить про те, що майбутнє за нами.
Що являє собою Росія на геополітичній карті після 1991 року? Це нова держава чи нова фаза відомого раніше як Росія імперська і Росія-СРСР комуністів?
Історична Держава Російська, як і будь-яка велика держава, неминуче проходить і фази розширення, і періоди стискування. Проте вона — геополітична даність, якій, я переконаний, судилося відродитися.
Чи здатна Росія існувати як самостійна держава поза форматом імперії?
Відповідь очевидна: Росія існує і не має наміру зникати з історичної авансцени.
Ви сказали, що під час зустрічі Медведєва з лідерами парламентських партій обговорювалося у тому числі й питання російсько-українських відносин. Як ви думаєте, після зміни влади у Росії відносини між країнами зазнають змін?
Якщо під «зміною влади» ви маєте на увазі прихід до керівництва Росією комуністів, то подібна подія просто не зможе мати «суто» російський характер. Вона неминучо докорінно змінить громадсько-політичну обстановку на всьому пострадянському просторі, включаючи й Україну. Всі ми — єдине історичне ціле.
Я маю на увазі нинішню російську владу в цілому і кураторів українського напряму у Кремлі (якщо такі є) зокрема. Хто для них, на ваш погляд, із сьогоднішніх українських політиків може стати партнером у політичних, економічних, культурних проектах?
У нинішньої влади в частині партнерів справи дуже кепські — ні з ким конструктивних проектів не виходить.
