Сто днів нової вірменської влади
Цього терміну цілком достатньо, аби підбити перші підсумки його перебування при владі.
На початку свого перебування на президентському посту Саргсяна багато хто сприймав як продовжувача політичного курсу попереднього глави держави, Роберта Кочаряна, який за Конституцією Вірменії не міг балотуватися на третій термін. Проте перед новим президентом стояло набагато складніше завдання, ніж перед його попередником – він повинен був консолідувати політичну підтримку і відновити свою легітимність після драматичних подій, що супроводжували його прихід до влади.
Нагадаємо, що після перемоги Саркісяна в першому турі президентських виборів 19 лютого поточного року у Вірменії пройшли багатотисячні мирні демонстрації протесту, що віддалено нагадували Помаранчеву революцію в Україні, з тією різницею, що кількість демонстрантів була набагато менша. Основний суперник Саргсяна, перший президент Вірменії Левон Тер-Петросян, і його прихильники наполягали на тому, що результати були сфальсифіковані. На їхню думку, мала місце масштабна фальсифікація виборів – спостерігачі від опозиції наголошували на масових порушеннях виборчого і кримінального законодавств, фактах залякування і побиття виборців і довірених осіб кандидатів, а також вкиданні бюлетенів. Проте, за версією місії спостерігачів ОБСЄ, президентські вибори в цілому відповідали міжнародним стандартам. Оцінка впливової місії ОБСЄ багато в чому зіграла злий жарт з протестуючими, оскільки позбавила їхні протести левової частки міжнародної підтримки.
Іншою причиною, з якої протести опозиції не переросли в справжню революцію, було восьмилітнє правління самого Тер-Петросяна (1991-1998 рр.), яке запам'яталося погіршенням економічної ситуації і розгулом корупції у Вірменії. До речі, саме він свого часу привів у владу Кочаряна і Саргсяна. Нарешті, перемога Саргсяна в першому турі з результатом у 52,8% голосів виборців, незважаючи на сумнівну політичну спадщину Кочаряна, стала можливою тому, що опозиція так і не змогла об'єднатися навколо Тер-Петросяна або іншого єдиного кандидата. Голоси протестного електорату, який не підтримував Кочаряна і, відповідно, його ставленика, роз’єдналися, що могло б нагадати українцям ситуацію з повторним тріумфом київського мера Черновецького. І хоча представники опозиції використовували багатий арсенал протестних засобів: і українське «ноу-хау» – наметове містечко на площі Свободи, і сидячу акцію протесту, і голодовку, і звернення до Конституційного суду (яке виявилося безрезультатним), через вищеперелічені причини не дивно, що розв'язка вірменських подій нагадала не Україну в 2004 році, а Білорусь у березні 2006 року.
Тоді чинний президент Кочарян вирішив одним ударом розрубати гордіїв вузол політичного протистояння. В суботу 1 березня, яка вже дістала назву «кривавої суботи», наметове містечко було розігнане поліцією, і внаслідок зіткнень, тільки за офіційними даними, загинули 10 осіб, і 265 дістали поранення. За неофіційними повідомленнями, кількість жертв була набагато більша, проте надзвичайний стан, введений 1 березня на двадцять днів, ускладнював доступ до незалежних джерел інформації в країні. За версією властей, силовий сценарій спровокували самі протестуючі, які нібито закидали поліцію камінням і пляшками із запальною сумішшю.
Недивно, що після такого приходу до влади діяльність Саргсяна в перші сто днів була насамперед спрямована на те, щоб загладити відчуття своєї недостатньої легітимності у громадян і створити враження інтенсивного темпу реформ. Новий президент робить акцент на боротьбі з корупцією і з бідністю – головними проблемами, які хвилюють населення (близько третини населення Вірменії живе за межею бідності). За словами Олександра Іскандаряна, директора Caucasus Media Institute в Єревані, президент удається до використання багатьох соціальних гасел опозиції. Крім того, за головну мету поставлено боротьбу з корупцією на всіх рівнях, до якої залучили навіть Службу національної безпеки. Крім того, Саргсян задекларував курс на реформи в податковій і митній сфері, і одним з його перших кроків стало усунення з посади голови державного митного комітету.
Проте від часу березневих подій під арештом продовжують перебувати троє депутатів Національних зборів Вірменії від опозиції – Акоп Акопян, Мясник Малхасян і Сасун Мікаелян, які були позбавлені депутатської недоторканності, а також лідери опозиції Арарат Зурабян і Александр Арзуманян (колишній міністр закордонних справ). 30 учасників подій 1 березня було засуджено судами до позбавлення волі. Попри скасування надзвичайного стану, в країні зберігаються обмеження свободи зборів – наприклад, проведення запланованого на 1 серпня мітингу прихильників Тер-Петросяна заборонила єреванська мерія. Розслідування подій 1 березня доручили парламентській комісії, незалежність і об'єктивність якої, враховуючи домінування в парламенті пропрезидентських сил, можна поставити під сумнів.
Навіть попри політичні репресії, властям не вдалося остаточно зломити осередки опору в країні. У Вірменії продовжує діяти Загальнонародний рух (блок, до складу якого входять 22 політичні партії і кілька десятків громадських організацій), що організував 20 червня перший після березневих подій багатотисячний мітинг протесту. Цей рух нещодавно виступив з ініціативою передачі колишнього президента Роберта Кочаряна Міжнародному трибуналу в Гаазі «за тяжкі злочини проти народу і державності Вірменії». Основною тактикою Саргсяна у відповідь є дискредитація опозиціонерів, зображення їх як провокаторів, що викликали хвилю насильства і являють собою загрозу державному ладу.
Що стосується зовнішньої політики, то за період свого перебування при владі Саргсян зробив ряд помітних кроків, покликаних поліпшити становище Вірменії на міжнародній арені. Насамперед це спроби відновлення політичного діалогу з Туреччиною. Вони важливі, оскільки економічний і політичний розвиток країни страждає через ворожі відносини з Туреччиною та іншим сусідом – Азербайджаном. Зокрема, Саргсян запросив турецького президента Абдуллу Гюля на спільний перегляд відбіркового матчу Чемпіонату світу з футболу між збірними Вірменії і Туреччини, який відбудеться в Єревані 6 вересня. Це безпрецедентний крок глави держави від часів закриття кордону між двома країнами в 1993 році. Крім того, він признався в проведенні таємних переговорів між вірменськими і турецькими дипломатами.
По-друге, Серж Саргсян усвідомлює, що основним стратегічним союзником Вірменії залишається Росія, і це він не забув задекларувати своєю поїздкою до Москви 24 березня, ще перед вступом на посаду, і офіційним візитом вже як президент 23-25 червня. Росія домінує в економіці Вірменії: у країні зареєстровано 852 компанії за участю російського капіталу, зокрема такі великі банки, як «ВТБ-Армения», «Русал-Арменал», «Внешэкономбанк». У 2008 році торговий оборот між Росією і Вірменією, за прогнозами Саргсяна, перевищить 1 мільярд доларів. Ще однією ключовою складовою вірменсько-російського стратегічного партнерства є військова співпраця, як у рамках Організації договору про колективну безпеку, так і в двосторонньому форматі. З 1995 року в країні дислокована 102-га російська військова база, яку Саргсян розглядає як найважливіший елемент національної безпеки Вірменії. Політична підтримка Росії є для Вірменії особливо важливою після того, як відносини із Заходом серйозно погіршали унаслідок березневих подій.
Донедавна Вірменія, в статусі «перехідної демократії», користувалася прихильністю Заходу і отримувала від США значну фінансову допомогу для проведення реформ. Проте силовий сценарій розв’язання політичних протиріч трохи зіпсував репутацію країни. Парламентська Асамблея Ради Європи у своїй резолюції №1609 пригрозила Вірменії позбавленням права голосу в ПАРЄ, якщо вимоги про зміцнення демократичних інститутів, об'єктивне розслідування заворушень 1 березня в Єревані та розширення прав опозиції не будуть виконані.
Втім, згідно з рішенням Асамблеї від 25 червня, для виконання всіх цих вимог Вірменії надається відстрочення до січня 2009 року. Така позиція ПАРЄ викликала обґрунтовану хвилю критики серед опозиціонерів – адже за цей період влада може остаточно викорінити вогнища інакомислення в суспільстві, перетворивши Вірменію на подібність Білорусі або Узбекистану, тим паче, що Росія готова у будь-який момент надати підтримку цим починам. Та й тиск ПАРЄ часто буває нееффективний – набагато неприємнішим для Вірменії може бути припинення фінансової допомоги з боку США. Тому в подальших діях Саргсяна можна чекати або політичного маневрування і показових «демократичних» реформ, щоб зберегти підтримку Заходу, або ще кардинальнішої орієнтації на Росію та іншого союзника в регіоні – Іран, з яким у Вірменії традиційно складаються дружні відносини. Якщо судити по дипломатичних реверансах Вірменії у бік Туреччини, то схоже, що чинний президент віддає перевагу політиці «багатовекторності», і прагнутиме догодити як США, так і Росії.
Що стосується двосторонніх відносин Вірменії і України, то, незважаючи на вчорашню неофіційну зустріч Віктора Ющенка і Сержа Саргсяна в Криму, їх навряд чи чекає якесь істотне пожвавлення. Для України Вірменія багато в чому залишається політичною «терра інкогніта». Це помітно, оскільки з іншими державами Південного Кавказу, Грузією і Азербайджаном, нашу країну пов'язує набагато активніша співпраця, зокрема в рамках ГУАМ, і спільні енергетичні проекти. Україна, до речі, була однією з небагатьох країн, що підтримали в ООН недавню резолюцію про територіальну цілісність Азербайджану в контексті Нагірно-Карабахського конфлікту, таким чином «наступивши на хворий мозоль» Вірменії. Це рішення, а також задеклароване під час недавнього візиту Ільхама Алієва до України стратегічне партнерство України і Азербайджану не сприяють потеплінню відносин України та Вірменії.
За підсумками перших ста днів правління Сержа Саргсяна можна зробити висновок, що він докладає чимало зусиль для створення образу реформатора. Це підтверджується і прагненням розморозити відносини з Туреччиною, і соціальними ініціативами, які покликані боротися з бідністю і корупцією. Хоча криваві березневі події й кидають тінь на його прихід до влади, силове придушення протестів ініціював все ж таки попередній глава держави, Кочарян, і тому, використовуючи умілу риторику, Саргсян може дистанціюватися від цих подій. Проте у відносинах з опозицією новий президент, схоже, є прихильником жорсткого курсу, про що говорить відсутність діалогу з опонентами і багатомісячне утримання під вартою політв'язнів. Пом'якшити позицію його може змусити хіба що тиск Заходу, який до сьогоднішнього дня був вельми слабкий.
