Пеппі Довгапанчоха
Суспільству притаманно панікувати – панічний стан як жоден інший пасує до щоденного життя й трудових буднів бюджетників та капіталовкладників. Паніка пронизує всі соціальні та професійні прошарки суспільства – від представників політичних еліт, яким панікувати потрібно з огляду на характер їхньої діяльності, до зазвичай безтурботного пролетаріату. Панікують усі. Цей стан викликає політика уряду й депутатські канікули, китайська легка промисловість та російські нафтопроводи, особливу паніку викликає Джордж Сорос самим фактом свого існування.
Крім того, приводом для суспільної паніки є заворушення серед косовських сепаратистів і кримськотатарських самостійників, заяви арабських шейхів і колумбійських наркобаронів. Суспільство лякається всього – одноразових виплат пенсіонерам, реприватизації ядерних відходів, можливості залишитись без чемпіонату Європи з футболу та необхідності займатись його проведенням. Страх викликають списки українських мільйонерів, перелік великих українців, глобальне потепління та глобальне, знову ж таки, захоплення трипільською культурою. Але найбільшу паніку викликає, все ж таки, ситуація у світовій економіці.
Українці, як нація відкрита до діалогу та схильна до гіперболізації, завжди з особливою увагою ставились до проблем на російському ринку нерухомості чи американському ринку банківських послуг. Тому про всесвітню економічну кризу говорять сьогодні всі. Причому – по-різному. Одні з розпачем – мовляв, ми ж говорили свого часу, чому ж до нас не прислухались, інші – з неприхованою втіхою: мовляв, ми теж говорили свого часу, добре, що до нас не прислухались. Так чи інакше, а інфляція роз’їдає перш за все не капіталовкладення, а почуття гідності.
Ще вчора ти почувався захищеним громадянином, чиї права та інтереси відстоюються державним апаратом, а вже сьогодні цей самий державний апарат робить тебе банкрутом і лузером, до того ж – за твій рахунок. Ще вчора ти будував у своїй уяві східні палаци з євроремонтом, а сьогодні тобі відмовляють у черговому кредиті, аргументуючи це відсутністю в тебе прописки та почуття совісті. Інфляція схожа на жіночу старість – з нею так само важко змиритись, хоча й складно не передбачити.
Історія має здатність повторюватись, і головне, що повторюється вона зазвичай не найкращими своїми епізодами – економічними занепадами та кризою демократії.
З іншого боку, ніщо не має такої здатності до відновлення, як капіталовкладення. Складно сказати, що чекає українську банківську систему, проте напевне можна передбачити, що за будь-яких умов незнищенний потяг до стабільності та добробуту дозволить встояти на ногах українському економічному диву. Адже що б там не робилось на фондових біржах старого та нового світів, кожен маленький українець завжди має про запас безрозмірні мамині панчохи, в яких можна буде до кращих часів переховати увесь золотий національний запас. Одним словом – сорок пачок «Верховини», мило, маєтки та майку.
