Валентина Гончар: Олесь Терентійович був у ролі прохача
3 квітня ми відзначали 90-річчя з дня народження письменника Олеся Гончара. У липні ж 2008-го виповнюється 900 років Свято-Михайлівському монастирю у Києві. Урочистості проходять в головному храмі, який відновили за часів незалежності. І відбулось це завдяки Олесю Терентійовичу. Саме він ініціював відбудову пам’ятника архітектури на початку 1990-х. Письменник писав листи спочатку Кравчуку, який на них не реагував, а потім й Кучмі. Леонід Данилович дав хід справі лише після смерті Гончара. Про життя класика української літератури наша розмова з дружиною письменника, «берегинею рукописів та архівів» Валентиною Гончар
Валентино Данилівно, виявляється, Олесь Терентійович дуже багато зусиль доклав до відтворення Михайлівського собору?
Він вважав, що міцність держави кожної нації ґрунтується найперше на патріотизмі її громадян, тобто на духовності, на любові народу до своєї історії та культури. А Михайлівський Золотоверхий собор завжди був центром українства. Відтворити цей архітектурний шедевр, знищений більшовиками, – це було мрією Олеся Гончара, надто в останні роки його життя. Він добре розумів, що знищення пам’яток культури робилося свідомо, щоб підірвати всенаціональну єдність. Спочатку він сподівався, хоча українці й на той час були роздрібнені та розпорошені, що вони все одно по якійсь копійці покладуть на відбудову собору. Така справа згуртує людей! Він також звертався до Кравчука, коли той став Президентом. Але не було жодної реакції. Потім Олесь Терентійович разом з академіком Петром Тронько писали Кучмі. А інтелігенція навіть створила благодійний фонд для відтворення собору, президентом якого обрали Гончара. Потроху у фонд йшли хоч якісь кошти від держави. Почались археологічні розкопки фундаменту, проектні роботи. А потім все припинилося – грошей не було. До того ж Олесь Терентійович побачив, що й народ байдужий. Кучма на перший лист ніяк не прореагував. Тоді мій чоловік у травні (за два місяці до смерті) звернувся з другим листом до Президента. У ньому йшлося про те, що держава, а не благодійний фонд, який на той час не мав коштів, мусить взяти відбудову Михайлівського на свої плечі. І лише у грудні 1995-го, коли Олеся Терентійовича вже не стало, вийшов указ Леоніда Кучми про відтворення Михайлівського Золотоверхого собору та Успенського собору в Лаврі.
Але про таку участь Олеся Терентійовича мало хто знає?
Тож якраз тепер ми добиваємося, аби біля собору поставили хоча б табличку, яка свідчила б, що він причетний до відбудови. Олесь Терентійович взагалі робив багато великих справ.
Багато хто вважає, що якщо відома людина за радянських часів не осуджувалася або не була ув’язнена, то їй жилося добре. Це так?
Справді, дехто думає, що всі справжні патріоти України це ті, що були в ГУЛАГу, на нарах. Не все сприймав Олесь Терентійович із цього табірного менталітету. Він вважав, що опір системі був і тут. Наприклад, коли вийшов хрущовський русифікаторський закон про школу, Гончар з трибуни виступив проти нього. Вони разом з Малишком написали заяву-протест до Верховної Ради проти хрущовського наміру, аби українську мову вивчали залежно від «волі батьків». А хіба написання роману «Собор» не було опором системі? На нього ж після цього так жорстоко накинулися зі звинуваченнями всі партійні структури.
Тобто було важко?
Не так просто, як нині здається. Дехто закидає звинувачення, що Олесь Терентійович «служив системі», «був депутатом, членом ЦК». Та коли ж він не був би членом ЦК або депутатом, то як би міг когось захищати? Такого не було б! А до нього весь час зверталися з проханнями – надходило безліч листів. Олесь Терентійович приходив додому і говорив: «Сідай, Валю, за машинку, надрукуємо листа секретареві обкому». Тобто він також був у ролі прохача. Але у нього був бланк, на якому було написано: «депутат Верховної Ради». А якщо б цього листа написала я чи ви, то хто б на нього звернув увагу – викинули б і годі. А на депутатські листи вони мусили відповідати та реагувати відповідно. Так само й квиток члена ЦК давав можливість вільно йти до начальства, аби відстоювати якогось молодого, талановитого автора, якого звинувачували у чималих гріхах проти влади, а найперше – у буржуазному націо¬налізмі. Хоча та атмосфера, яка була на виснажливих засіданнях Пленумів ЦК, не імпонувала Олесеві Терентійовичу, однак доводилось змирятися, перебуваючи серед людей, які здебільшого не були творчими особистостями, а були справді гвинтиками системи, слухняними виконавцями.
А коли Олесь Терентійович написав заяву про вихід з комуністичної партії?
Зробити це при комунізмі для нього не було так просто. Скажімо, мій батько та й багато таких, як він, щиро вірили у партію, що всі будуть при комунізмі рівні, щасливі, заможні. Хоча в гарячому цеху батько працював за копійки, як каторжний. Так само й Олесь Терентійович був вірний ідеалам, вступав у партію перед боєм. Тоді для нього вона мала велике значення. Та згодом почав усвідомлювати, що партія не туди йде і не ті керівники керують – вони більше дбають про себе, аніж про народ. Натомість Олесь Терентійович був справедливою людиною. Наприклад, його завжди переймала слобода Суха (там минули дитячі роки Олеся Гончара – Авт.), де жили й працювали доярками сестри. Чоловік мені розповідав про те, як вони о четвертій ранку встають, ідуть на роботу, а в хаті немає ні води, ні мила, аби руки помити. Співчутливість у нього була справжня, не вигадана. Олесь Терентійович ніколи для себе особисто не використовував свого становища. Він не знав, як отримувати щось «по блату», з чорного ходу. Хоча більшість керівників жили саме так. Так-от, коли студенти голодували на Майдані, він якось пішов до них разом з письменником і журналістом Анатолієм Погрібним. Серед студентів була й наша онука Леся, яка потім написала статтю: «Я голодую і за ваше щастя». Олеся Терентійовича це вразило. Вразила й активність молоді – чиста та справедлива. Коли ж на сесії Верховної Ради один з депутатів сказав щось співчутливе на адресу студентів, у відповідь зал зірвався реготом. Це Олеся Терентійовича приголомшило: це ж ваші діти на холодному граніті, а ви смієтеся! Він прийшов додому й написав заяву про вихід з партії.
Як у 1991 році він сприйняв незалежність, він же був народним депутатом?
Він вірив, що прийдуть кращі часи. Але потім розчарувався – при владі залишилися ті ж комуністи, лише перефарбовані. Його це обурювало. Підручників не було, книжок не видавали, книгарні закривалися, видавництва руйнувалися, кіно не знімали. Не того він чекав від незалежної України.
І навряд чи йому сьогоднішня Україна сподобалась би?
Ой ні. Чвари та хаос. І злиденність. Скрізь хижаки. Це ж моральний занепад. У літературі – порнографія та цинізм. «Чистота в культурі сьогодні – рідкість», – записано у щоденнику Гончара за 1993 рік.
У щоденниках Олеся Терентійовича є спогади про Голодомор...
Так, він розповідав, що у 1933-му у нього пухли ноги. Коли приходив до школи, дізнавався, що хтось з однокласників помер від голоду. Олесь ходив у школу в інше село, там у якійсь хаті йому винаймали куток. З дому на тиждень давали пляшечку олії та невелику хлібинку. Тож з часів голоду в нього з’явилась така звичка – брати шматок хліба, трохи налити у блюдце олії, з часом я йому купувала вже оливкову, змочувати в ній хліб, притрушувати сіллю та їсти. Він так робив навіть тоді, коли ми вже жили в достатку. А перша його повість, надрукована в 1940-му, – «Стокозове поле» – була саме про голодний рік.
Читала, Віктор Ющенко бував у цих стінах?
Коли відкривався пам’ятник Олесю Терентійовичу поруч з будинком у скверику, Віктор Ющенко (він тоді ще не був Президентом) стихійно зайшов до нас, приніс величезний букет білих троянд. У мене десь є фотографія цього букету. Ставши Президентом, він вже посмертно дав Олесю Терентійовичу звання Героя України.
А ви взагалі за політикою слідкуєте?
Зневірилась. Хоча інколи дивлюсь новини. Ось у часи Помаранчевої революції було піднесення. То було щось не надумане. Справжнє. Тоді й ми на Майдан шипшину носили. Все це було (Валентина Данилівна зітхає). Хоча, може, з часом щось прокинеться у молоді. А розмови на державному рівні про інтелігенцію – суцільна безрезультатна балаканина. Так як і про еліту, культуру, про відродження нації. І не треба бути вже таким запеклим хуторянином. Так, має бути і європейськість, і своє також. Ось я вважаю, що Олесь Терентійович це вмів поєднувати. У нього був широкий погляд на історію, на свій народ. Коли він виступав у Москві, то націонали, той же Расул Гамзатов, говорили: «Ось залізний українець». За це його любили, що він не зрікався свого, працював для свого.
Нещодавно святкували 90-річчя з дня народження Олеся Терентійовича, як, на вашу думку, все пройшло?
Периферія його більше ушановувала, ніж столиця. Вечори проходили на Полтавщині, Дніпропетровщині, Донеччині. У Києві був урочистий вечір у театрі імені Івана Франка, наукова конференція. Але Київ занадто глобалізоване місто, тому тут не дуже сприятлива для літератури обстановка. А ось Полтава мене вразила. До речі, мені б дуже хотілося, коли я називаю якісь прізвища, щоб ви їх не пропускали, оскільки науковцям на периферії дуже важлива будь-яка згадка – по суті, імена вчених невідомі, хоча, насправді, вони дуже багато роблять. Скажімо, ректор Полтавського університету Володимир Пащенко не пропустив жодного заходу, присвяченого пам’яті Олеся Гончара. Він приїздив навіть у Дніпродзержинськ разом з деканом факультету філології та журналістики Миколою Степаненком. Видали навіть довідник про хату, де зростав Олесь Терентійович. Автор – Тетяна Бондаревська, директор музею та племінниця Олеся Гончара. Раніше це була розвалюха, тож її зруйнували та побудували нову за тим же проектом. Зараз це меморіальна садиба. Музей цікавий, але маленький. Важко уявити, як така велика родина могла там колись жити – всього дві кімнати. Як-то кажуть, життя проходило на печі. Також має видаватися дванадцятитомник творів. Але вийшло лише п’ять, і фінансування нині нема.
До речі, ви знаєте, що Дніпропетровському національному університету присвоїли ім’я Олеся Гончара, а хотіли ж – Кучми. Ось на початку липня було відповідне розпорядження Кабміну. Ця історія тягнеться давно – уже, мабуть, років десять.
А взагалі у цих стінах часто зустрічалися літератори?
Гостей приходило у наш дім багато, а літературних читань не проводили – бурхливий темп життя був. Тут багато хто бував з інших республік, закордонні гості. Раніше відбувалися різні письменницькі зустрічі. На жаль, сьогодні все втрачено, чого дуже шкода. Скажімо, я почула, що нещодавно помер Чингіз Айтматов. А Олесь Терентійович був з ним у дуже близьких стосунках. Чингіз сюди приїздив зі своєю молодою дружиною Марією. Пам’ятаю, як на прийом з американськими письменниками вона прийшла у досить сміливій сукні з оголеною спиною. Вона ж була молода та гарна, їй личило таке вбрання.
З часом інтелігенція у Києві змінилася?
Так. Відчутно. Нещодавно Любов Голота видала свої інтерв’ю з письменниками – Драчем, Костенком, Загребельним. Читаючи цю книгу, я була вражена словами Павла Загребельного, який каже, що з когорти великих письменників останнім пішов Олесь Гончар. Зараз, звичайно, є талановиті люди. Але у них немає такої, як-то нині кажуть, харизми. Олесь Терентійович якось вмів поєднати творчий талант і громадську активність. Нині вони копирсаються у своїх душах, а душа-то в них дрібненька, що з неї можна взяти?
А кого саме з сучасних письменників ви читаєте?
Скажімо, Теодозію Зарівну. Ось ви навіть про таку й не чули!? Я зараз прочитала її книгу «Вербова дощечка». Така чиста книжка. Читаю Лесю Степовичку, Галину Тарасюк. Ну, ще я Уляненка читала. Для мене це талановитий жах! Там йдеться про бомжів. Мені ближчі люди з вищими інте¬ресами. Не знаю, може, я відстала, може, не сучасна, а ви, молоді, читаєте. Мені ж не до вподоби, коли наші письменниці вживають нецензурну лексику. У всій класичній літературі такого немає. Це лексика низів. Ви ж не можете своїй дитині читати той текст, де є матюки? Звичайно, ні.
Ви не читаєте, скажімо, Оксану Забужко?
Прочитала колись Забужко, її «Польові дослідження», без особливого ентузіазму. Десь сказану нею фразу запам’ятала: «Я свідомо хотіла дати в морду нашій літературі». То задумалась. Я не знаю, як це тлумачити. Мені не подобається, що вона матюки гне. Олесь Терентійович, визнаючи її таланти, її недолюблював. Він говорив, що у неї язик в роті не поміщається. Мабуть, перевчилася...
Я не знаю. Колись у третьому класі вона з батьком приходила до нас сюди. Про це я навіть забула. Батько тоді на мене дуже гарне враження справив, а вона була дитиною. Ну а тепер уже майже класик! Але головне, я знаю, з яким пієтетом Олесь Терентійович ставився до того ж Яновського, Довженка, Вишні, Рильського. Але у сучасних авторів нічого такого немає: вони ніби центр Землі. До них нічого не було, ніякої літератури... Але ж на чомусь вони росли.
