Битви навколо Голодомору. Частина 2

Леся Гасиджак, для «Главреда», 22.07.08 // 16:01

Тиждень, що минув, ознаменувався кількома резонансними заявами з вуст представників політикуму та громадськості. Що важливо – про Голодомор заговорила й Росія.

Вперше – устами Президента Дмитра Медвєдєва. Відвідуючи у приміщенні російського МЗС виставку макетів пам’ятників, які встановлені або які планується встановити на честь різних історичних подій, він заявив, що «звинувачення на адресу Росії у тому, що вона нібито винна у смерті людей від голоду 1930-х років, є аморальними і кон’юнктурними, бо це є спільне горе багатьох народів колишнього СРСР». Такі думки у Президента викликав макет монумента «Жертвам голоду 30-х років в СРСР» (автор - Народний художник РФ В. Суровцев). Принагідно треба згадати, що 2 квітня 2008 року Державна дума Російської Федерації вже прийняла заяву «Памяті жертв голоду 1930-х років в СРСР», визнаючи факт голоду на значній частині СРСР, що був викликаний насильницькою колективізацією. Тобто – ні про який геноцид і мови бути не може – що й підтвердив своїм оголошенням офіційної позиції держави Дмитро Медвєдєв.

Ніби для обгрунтування слів Дмитра Медвєдєва, 17 липня, у четвер, відбувся відеоміст Київ-Москва «Хто кого морив голодом у 1930-ті роки?». З російського боку в ньому взяли участь к.і.н. Геннадій Бордюгов, професор Віктор Кондрашин, політолог Олексій Власов та видавець Андрій Сорокін. Українська сторона була представлена не так численно: профессор Станіслав Кульчицький та політолог Володимир Малинкович. Основним інформаційним приводом зустрічі була презентація книги В. Кондрашина «Голод 1932-1933 років: трагедія російського села». Автор у своєму дослідженні проводить думку, що Сталін дійсно вів антиселянську політику, але то не був геноцид. Під час дискусії лінії щодо підтвердження Голодомору-Геноциду дотримувався тільки С. Кульчицький, який у своїй позиції був у меншості. На завершення дискусії Г. Бордюгов підсумував її тим, що реального підгрунтя для «війни памяті» у росіян та українців немає, і закликав спорудити в Росії памятники жертвам сталінського терору, в тому числі й голоду 1930-х років.

Також Україна сподівається, що найближчим часом памятник жертвам Голодомору буде встановлено у столиці Польщі – Варшаві. Тим більше, що Голодомор в Україні у 2006 році геноцидом визнали як Сенат, так і Сейм Республіки Польща. А тепер, як оголосила Служба безпеки України, ще й іде підготовча робота щодо спільного з польською адміністрацією видання книги «Голодомор в Україні 1932-1933 рр.». До збірника мають увійти документи, що стосуються Голодомору, як з архівів України, так і з Військового архіву Польщі. Документи, що надає польська сторона, складаються зі звітів польської поліції та документів польського дипломатичного відомства, які хоч і не були засекречені, проте й не були відомі широкому загалу.

Також на цьому тижні ми довели – українці у своїх прагненнях не здаються. Українська делегація зробила подання про внесення на розгляд наступної 63-ї сесії Генеральної Асамблеї ООН документа «Про відзначення 75-х роковин Великого Голоду (Голодомору) 1932-1933 рр. в Україні». Нагадаємо, що 11 липня 2008 року Генеральна Асамблея ООН на пленарному засіданні відмовилася винести на порядок денний своєї нинішньої сесії питання про Голодомор в Україні, мотивуючи це перенасиченістю порядку денного та бажанням учасників детально ознайомитися з цим питанням. Тож усі шанси на визнання Голодомору Організацією Об’єднаних Націй у нас є.

Проте найрезонанснішою подією тижня, що минув, в Україні були деякі однозначні заяви щодо Голодомору в інтерв’ю УНІАН з вуст головного рабина Києва та України, голови Ради рабинів єврейської конфедерації України Якова Дов Блайха. Так, зокрема, на питання: «Як ставиться єврейська громада до Голодомору» рабин відповів: «А что, еврейское общество должно было бы иметь отношение к Голодомору?! Это история, и ничего больше! Гибли все – и россияне, и украинцы, и казахи, и евреи… Я вам скажу, что нет таких источников, в которых бы рядовой гражданин мог бы убедиться в том, что Голодомор был направлен именно против украинцев как нации»… Продовжуємо цитування стосовно потреби визнання Голодомору: «Я не понимаю, зачем нужно затрагивать этот вопрос?! Если, допустим, признают, что это был геноцид украинцев, то что, они к нам вернутся? А? Украина что, станет более богатой? Экономика станет лучше, или бензин станет более дешевым? Что изменится?». З інтерв’ю виникає одна ремарка – у такій самій ситуації з проблемою визнання Голодомору, як є сьогодні Україна, свого часу був і Ізраїль, домагаючись визнання Голокосту. І йому дійсно вдалося зробити це світовою проблемою. А ми чомусь не можемо, хоча українців у 1932-1933 роках загинуло значно більше, ніж усіх євреїв разом узятих за п’ять років Другої світової війни. Визнання Голодомору для України є важливим також як урок: адже якщо ми не говоритимемо про нашу трагедію, ми можемо потрапити у таку саму ситуацію, як сьогодні є рома (цигани). Адже в період Другої світової війни вони також, разом з євреями, стали жертвами нацизму, але про цей злочин чомусь не говорять у сучасному демократичному суспільстві.

Читайте також Частину І

Версiя для друку