Олеся Стасюк: «Голодомор зруйнував українську культуру і свідомість»

«Главред», 18.07.08 // 11:50

Але наслідки сталінської політики ми спостерігаємо й сьогодні.

Адже крім демографічної кризи, Голодомор призвів до деформації, денаціоналізації та уніфікації української традиційної культури. Що саме відбулося з українцями і чому так важливо сьогодні добитися визнання на світовому рівні Голодомору Геноцидом українського народу – на всі ці питання відповідає кандидат історичних наук, координатор програми «Уроки історії: Голодомор 1932-1933 рр.» Олеся Стасюк.

Олесю Олександрівно, нещодавно вийшла в світ ваша монографія «Геноцид українців: деформація народної культури», в якій ви дослідили етнографічний аспект Голодомору. Чому саме ця тема була обрана вами для дослідження?

Протягом останніх двадцяти років тема Голодомору все частіше звучить у нашому інформаційному просторі. Написано не одну монографію, розсекречено архіви з відповідними документами. Але коли я почала займатися збором свідчень очевидців, стало очевидно, що абсолютно недослідженим є саме злам української традиційної культури у роки Голодомору.

Як же вплинув Голодомор на нашу культуру?

Життя українця традиційно проходило в рамках народної моралі і традиції. Кожен момент ніс у собі виховні функції, за дотриманням яких слідкувала община. Такий уклад був витворений роками і навіть століттями. Проте на початку ХХ ст., коли на світовій арені постало державне утворення Радянський Союз, для його керівників першочерговим завданням стало стерти усі традиційні національні особливості і знищити українців, для чого й було створено штучний голод. Саме тоді, і навіть ще раніше, починаючи з 1928 року, усі сфери побутування традиційної культури зазнали руйнації, трансформації та новотворення. Зупиняючись на новоутвореннях, хочу додати, що не всі мабуть знають, що саме тоді, у 1928-1932 роках, на заміну традиційної календарної обрядовості були введені такі «свята» як День інтернаціоналу (1 травня), Міжнародний комуністичний день (8 березня) (для залучення жінок до колгоспу та громадських організацій), Свято врожаю та колективізації (обжинки), які надовго прижилися у нашому суспільстві, відзначаються й досі, хоча й без ідеологічного наповнення і зі зміщеними акцентами.

Як відобразилася політика більшовиків у 1930-х роках на обрядовість родинного циклу?

В першу чергу, владою було заборонено проводити обряди хрещення та вінчання, які були надзвичайно важливими для українців. Тепер дітей хрестили вночі, таємно вдома, а не в церкві. Священик приносив ризи з собою і переодягався уже в хаті. Відтоді довгих п’ятдесят років люди, якщо й хрестили дітей, то робили це таємно, і якщо на роботі дізнавалися про цей здійснений обряд, то людина могла отримати як сувору догану, так і бути зміщеною з посади. Також було заборонено відспівування покійного священиком на похороні. У 1930-х роках як елемент обряду з’явилася духова музика, що використовується подекуди й сьогодні.

Як реагувала на це церква?

З приходом до влади більшовики зрозуміли, що без підриву релігії, культуру на селі не зміниш. Тобто, що спочатку треба придавити цей дух, віру, а тоді вже можна нав’язувати щось нове. І тоді ж почалася антирелігійна кампанія з руйнування церков. З дерев’яних будували клуби, а кам’яні переоснащували на колгоспні склади. Як відомо, значна частина церков тоді була зруйнована, а тисячі священиків репресовані.

Під час опитування свідків Голодомору у етнографічних експедиціях, доводилося не раз чути, що дівчат насильно заганяли в церкву і змушували там танцювати. Тільки тепер це був клуб. Ми можемо тільки уявити, який це був злам, якщо раніше у церкву ходили на службу, а тепер там треба було танцювати. До речі, й до цього часу у нас є села, де сільський будинок культури знаходиться у переобладнаному чи добудованому приміщенні церкви.

Чи були весілля у 1930-х роках?

У 1930-х роках серед голодуючого населення з’явився новий вид одруження. Його в народі назвали словом «сходитися». В зв’язку з тим, що не було змоги проводити повноцінний обряд, а також таїнство вінчання було заборонено, то молодь просто сходилася і починала жити разом. Хоча традиційно весілля не вважалося здійсненим, поки не були проведені всі необхідні обрядодії – від вінчання й до пов’язування молодої хусткою. До колективізації весілля в українців тривало майже тиждень, після Голодомору ж – від 1 до 3 днів. У 1930-ті роки зникли ключові традиційні обряди і лише та частина з них, яка не була зовсім забута, з 1990-х років потроху повернулася у наше життя. Щоправда, сьогодні вони не мають такого смислового навантаження, як було колись, і використовуються як складова весільного «карнавалу».

Як впроваджувалася ця нова ідеологія?

З 1928-1929 рр. у школах почала проводитися антирелігійна агітація. На Різдво, Благовіщення, Великдень дітей змушували йти до школи, проводили концерти, головним завданням яких було формування у молодого покоління атеїзму та антирелігійного цинізму. Постійно висміювали Бога і таким чином виховували молоде покоління. У дні традиційних календарних свят влаштовували «суботники», змушуючи людей працювати в землі, що традиційно було заборонено в такі дні, і таким чином зламували традиційні уявлення. Також вихідний день у ці роки з неділі був перенесений на четвер – для того щоб зруйнувати усталену традицію неділі-вихідного, коли люди йшли до церкви та відпочивали. У багатьох сім’ях батьки ще жили за старою моральною моделлю, а от діти через шкільне виховання ставали уже інакшими. Свідомість молоді трансформувалася. Вони ставали майже фанатиками, готовими виконували будь-які накази, заплющивши очі на всі наслідки, які відбивалися на населенні.  

Які психологічні наслідки Голодомору для українців сьогодні?

У роки Голодомору з’явилися суспільні явища, які ніколи не були характерними для нашого народу, але й до цього часу підточують наше духовне життя. Це, зокрема, доноси і крадіжки. Доведені до відчаю, для того, щоб хоч тимчасово уберегти себе від підозри, люди почали доносити один на одного. Кожен, хто вказував, де сусід ховає зерно, отримував від 10 до 15% виявленого – як премію. Доноси пропагувалися та нав’язувалися владою як патріотичні вчинки. Свідки Голодомору розказують випадки, коли вчителі випитували інформацію у дітей щодо прихованого вдома зерна – це робили у формі запитань під час контрольних робіт.

Також українське село до колективізації не знало крадіжок, адже у свідомості селян завжди домінувала повага до чужої праці. До початку ХХ ст., згідно законів звичаєвого права, якому було підпорядковане життя сільської общини, за крадіжку могли суворо покарати. На сьогодні є значна кількість свідчень очевидців, які стверджують, що навіть під час жорстокого голоду селяни хати і сараї не закривали, бо люди не грабували, а просто ходили і просили. Дрібні крадіжки почалися саме в Голодомор 1932-1933 років. Адже вступивши до колгоспу, селяни також не могли вберегти свої родини від голоду, оскільки зарплатнею були пусті трудодні. Колгоспники, рятуючись від голодної смерті, дуже часто збирали залишки овочів, ховаючи їх у халяви чобіт. З роками крадіжка у колгоспі почала сприйматися як «компенсація» за недоплачені трудодні. У свідомості їх перестали осуджувати.

Для чого нам потрібно визнання Голодомору?

У 1932-1933 роках по відношенню до українців було застосовано політику геноциду, спрямовану на повне або часткове фізичне знищення людей шляхом загибелі від штучного голоду. Крім значних демографічних втрат, було також піддано нищівній атаці наш національний інтелект і духовність. До цих подій в українців була витворена власна традиційна культура, яка включала в себе духовний і матеріальний аспекти і базувала на нормах звичаєвого права, християнської моралі, обряду, звичаю і передавалася з покоління в покоління через основну соціальну структуру – сім’ю. У роки Голодомору, навіть раніше, починаючи з колективізації, у цей сформований віками механізм запустили нові процеси, для того, щоб викорінити оте традиційне, що надавало нам українцям ознак етносу і самобутності. Була зроблена спроба витворення позанаціональної спільноти – радянської. І у складену віками спіраль нашої культури і свідомості було запущено нові радянізуючи процеси, які за довгі 70 років зробили свою справу. Ми дійсно стали інакшими. Хоча деякі наші традиційні елементи у всіх сферах життя ще лишилися. Тому сьогодні ми маємо розібратися в тому, що є дійсно нашим, що є привнесеним у культурі і від чого ми можемо дійсно відмовитися. І для того, щоб долати всі ці негативні наслідки, ми маємо перш за все визнати факт Голодомору і руйнації. А потім рухатися далі. У розвитку нашої власної культури і побудові європейської демократичної держави.

Восени 2007 року Президент України Віктор Ющенко запропонував ввести кримінальну відповідальність за заперечення Голодомору. Все частіше сьогодні звучать лозунги люстрацій, тобто поіменного оголошення на найнижчому рівні винуватців та виконавців Голодомору. Чи й справді це так потрібно Україні? Адже може початися нове цькування.

Багатьом людям здається, що тих, хто пережив Голодомор стає менше, вони відходять, самих виконавців наказів сталінського керівництва уже немає, а нам, нащадкам, мовляв, це уже не потрібно. Проте я вважаю, що це потрібно для всіх нас, в першу чергу для тих сімей, де були загиблі люди. Адже така правда означатиме «посмертно реабілітований» і для багатьох людей це дасть спокій і умиротворення. От, наприклад, сьогодні до нас звернувся чоловік, який хоче передати для розміщення на сайті свідчення про Голодомор своєї 82-х річної матері. Жінка уже досить літня і хвора, але каже, що не може померти, поки всі не дізнаються, що вона голодувала і хто в цьому винен. Вона подає поіменний перелік активістів, які забрали зерно у її родини. І цей факт говорить про багато.

І ще один приклад стосовно винуватців. Нещодавно ми доповнювали шкільну музейну експозицію у одному селі на Київщині. На початку ХХ ст. там жили в основному ремісники і кустарі, тобто люди були малоземельні, але заробляли на життя своєю роботою. Під час конфіскацій у них забирали засоби їхнього виробництва, гроші і коштовності. Це явище називалося «золоті ночі». Коли ми прийшли в шкільний музей, а там висять старі-старі плакати, на прикладі яких навчають історії рідного краю дітей з першого класу: перший колгоспник, перший голова колгоспу. Але ж це саме ті люди, які були активістами у колгоспі, через яких загинули десятки людей в селі... А зараз на їх прикладі продовжують виховувати молоде покоління. То може щось треба змінювати?

І ще одне питання до вас, як до дослідника, що працює за напрямком «усна історія», що базується на свідченнях людей. Наскільки поширеним в роки Голодомору було явище канібалізму?

Про наявність та масштаби канібалізму у роки Голодомору у нашому суспільстві дійсно існує багато думок. Тому ми перш за все маємо уяснити для себе, що це були поодинокі випадки: офіційно за фактами канібалізму 1933 р. в Україні було зареєстровано дві тисячі кримінальних справ. Про це так багато говорять свідки Голодомору, тому що навіть у тих складних умовах це явище надзвичайно лякало і обурювало людей. Але проводячи опитування, ми розуміємо, що часто очевидці з кількох сусідніх сіл розповідають про один і той самий випадок. Також ми маємо зрозуміти, що канібалами ставали лише ті люди, які втрачали здоровий глузд. Якою б голодною не була людина, але при нормальному психічному стані вона не буде їсти собі подібних. А от коли людина виснажена фізично, вона швидко деградує психічно і морально. Тому тоді в окремих селян на ґрунті голоду виникали різні психічні розлади і лише тоді доходило до людоїдства.

І наостанок. Коли ми говоримо про Голодомор як засіб здійснення Геноциду українців, ми не заперечуємо той факт, що вмирали й представники інших національностей. Але у процентному співвідношенні це не є співрозмірні цифри. Коли хтось говорить, що від голоду помирали й представники інших національностей – ми не заперечуємо. Але давайте не кидати голослівні лозунги, а будемо об’єднуватися з нами у нашій справі, знаходити документальні підтвердження, разом ставити пам’ятники загиблим і разом долати цю проблему невідомості.

Довідка «Главреда»: Програма «Уроки історії: Голодомор 1932-1933 рр.» започаткована Міжнародним благодійним Фондом «Україна 3000» (Голова Наглядової Ради – Катерина Ющенко) у 2003 році.  Її завдання –  донесення правди про Голодомор 1932-1933 рр. до народу України; створення умов для визнання світовою громадськістю Голодомору актом геноциду української нації для застереження і убезпечення світу від подібних трагедій у майбутньому; а також підтримка різних проектів, які сприяють формуванню фундаментальної науково-дослідної бази з вивчення різних аспектів історії Голодомору. У 2007-2008 рр. МБФ «Україна 3000» в рамках програми «Уроки історії: Голодомор 1932-1933 років» було розроблено виставку «Страчені голодом: невідомий геноцид українців», яка зорієнтована на європейського глядача, і на основі документів та матеріалів усної історії знайомить його з невідомими подіями. Виставка була вперше презентована в приміщенні Парламенту Європейського Союзу (Брюссель, Бельгія), а  також її було представлено у Женеві, Берліні, Лондоні та інших європейських столицях. У 2007-2008 роках в рамках програми було видано та перевидано 7 книг з тематики Голодомору. Особливо важливими серед них є збірники документів ГПУ-НКВС з фондів Служби безпеки України та доповнене повне перевидання книги Роберта Конвеста «Жнива скорботи». Уже третій рік поспіль Фонд проводить всеукраїнський конкурс плакатів та конкурс для журналістів на краще висвітлення тематики Голодомору у ЗМІ. В рамках програми було проведено збір свідчень очевидців Голодомору 1932-1933 років і на основі них створено і наповнено перший в Україні сайт, де розміщені свідчення очевидців, оновлену версію якого планується запустити у вересні 2008 року.  

Версiя для друку