Музика й багно-2. Британські мотиви
Хлопець він гарний, але це мене обурило. По-перше, я, як усі пристойні люди, хочу померти в Парижі, під мостом Мірабо. По-друге, я взагалі помирати не збираюся; ми з кумою вважаємо, що доки нам виповниться тридцять років, винайдуть пігулку вічної молодості. Воно-то нам уже за тридцять, але коли винайдуть пігулку, то одразу стане менше.
Але, звісно, як казали в тій проповіді, усі ми, чи майже всі ми, помремо. І є речі, які варто встигнути зробити. Британці дуже люблять списки таких речей. Тут у книгарнях є ціла серія томів: «Тисяча фільмів, які треба подивитися перед смертю», «Тисяча книжок, які треба подивитися перед смертю», «Тисяча ще чогось дуже необхідного, що треба зробити перед смертю». Мене тут добиває два аспекти: по-перше, якщо читати по книжці за три дні, то за рік – з одним вихідним – ви прочитаєте сто. Значить, десять років на читання, три на кіно, потім ще невідь скільки на Вагнера та Генделя, а коли ви врешті склеїте ласти, то ідея тиші й спокою буде вже привабливою. Може, навіть поспішите, поки ніхто не наздогнав із тисячею візерунків макраме, які треба вив’язати перед смертю.
А по-друге, навіщо оце ідіотське уточнення – «перед смертю»? Невже є тисяча книжок, за які треба взятися негайно після смерті?
Так от, списки ці – фігня, тим більше, що моїх книжок там немає. Але перед смертю, а за можливістю і після, варто гарно відтягнутися. Я, власне, знову про фестиваль Гластонбері.
Як прихильник (хоча й не обов’язково практикант) тверезого способу життя я на фестивалях відтягуюся тихо, до ЛСД і кислоти не вдаюся: мені досить і кльової музики.
Перш за все, мушу похвалити наших друзів – гурт «Блек Кідз», який нас і запросив на фестиваль. Вони грають танцювальну інді-попсу, щойно випустили класний дебютний альбом. Вони виступали на другій за важливістю сцені, яка так і називається – «Інша сцена». Усього їх там з десяток, і головна має назву «Піраміда». Ось деякі банди, які там виступали: Кейт Неш, Джеймс Блант, Марта Вейнрайт, «Зе Ранконтерз» (новий гурт Джека Вайта із «Вайт Страйпз»), Ману Чао (добре нам відомий), Емі Вайнхауз, Джей Зі (репер-хедлайнер, на якого наїжджав Галлахер із «Оазиса», що, мовляв, йому тут не місце), Ніл Даймонд, Голдфрепп, Леонард Коен і «Зе Верв». Я пишу це все українськими літерами, бо у «Главреді» не люблять, коли написано бозна-що не по-нашому.
Виступ Ману Чао, хоча й іспанською (в англомовних країнах також не дуже люблять, коли бозна-що не по-нашому), дуже сподобався публіці. Дехто просунутий навіть підспівував «Марівана іллегаль».
На концерт Емі Вайнхауз, відомої своїм унікальним голосом і пристрастю до героїну, прийшли люди, які знали куди більше слів з її пісень. Але ніхто не співав. Народ дочекався, коли на Емі подіє те, що вона там заковтнула перед виходом на сцену, і почав відверто знущатися й голосно розповідати по мобілах, яка вона ніяка. Емі тим часом плавала у власних піснях. Це все дивитися було нестерпно, і ми пішли звідти. Потім з’ясувалося, що вона заїхала по комусь ліктем.
Але найбільш вражаючий виступ подарував нам Леонард Коен. Цей старий канадський поет-співець уже 15 років не виходив на сцену. Він навіть відрікався від світу й ходив у буддійський монастир на горі – щоправда, йому як виняток дозволили там пити каву й курити. А в той час бухгалтер і колишня коханка романтика Коена вкрала його гроші. Тому 74-річний поет знову вирушив у турне. Для мене пісні Коена мають дуже глибоке особисте значення. Я вдячна долі й тій шахрайці, що мала змогу почути маестро вживу. Заради цього варто було їхати на край землі, а не тільки у графство Сомерсет.
А наступного тижня ми їдемо на інший фестиваль, у графство Дорсет. Там виступатимуть ті ж «Блек Кідз», Чак Беррі й невідома мені виконавиця під бернардшоувським іменем Елайза Дулітл.
